Бомбардування розпочалося опівдні. Видався похмурий і теплий весняний день, коли на ще вологій землі проростає трава. Хмари висіли низько, і полум’я вибухів сягало аж до них, так наче земля намагалася спопелити невидимого ворога його ж власного зброєю.
Була обідня перерва, пора жвавого вуличного руху. Черговий протиповітряної оборони вказав Греберові дорогу до найближчого бомбосховища. Спочатку Гребер гадав, що все обійдеться тривогою, але, почувши перші вибухи, почав пробиратися через людський натовп до виходу. В ту мить, коли двері ще раз відчинилися і вбігло кілька чоловік, він вискочив надвір.
— Назад! — закричав черговий протиповітряної оборони, що стояв на вулиці.— Ніхто не має права залишатись на вулиці! Тільки чергові!
— Я теж черговий!
Гребер подався у напрямку фабрики. Він не знав, чи вдасться йому зустріти Елізабет, але розумів, що під час нальотів фабрика була головною мішенню, і хотів принаймні спробувати забрати дружину.
Він повернув за ріг. Перед його очима один з будинків у кінці вулиці повільно піднявся в повітря. Потім розпався на шматки, які в загальному гуркоті безгучно полетіли на землю. Він лежав у канаві, затуливши руками вуха. Наступна вибухова хвиля підхопила його, наче велетенська, рука, і відкинула на кілька метрів убік. Навколо градом посипалося каміння. Серед могутнього гуркоту воно падало також безшумно. Гребер устав. Хитаючись на ногах, він рвучко мотнув головою, смикнув себе за вуха, — а потім ударив долонею по лобі, намагаючись прийти до тями. За якусь мить вулиця пе-
ІП порилася у вируюче полум’я. Він тут не міг пройти І п. риувся назад.
Назустріч йому бігли люди з роззявленими ротами,
І очима, сповненими жахом. Вони кричали, але він їх не ♦і » Вони минали його, немов глухонімі. Прошкандибав
І'і…….. на дерев’янці, він ніс величезного годинника із
||| іулею, за яким тяглися гирі. Слідом за чоловіком, Пригинаючись, бігла вівчарка. На розі будинку стояла и п іфічна дівчинка. Вона міцно пригортала до себе не-Цонля. Гребер спинився.
— Біжи до бомбосховища! — закричав він. — Де твої " і I I,ки? Чому вони покинули тебе тут?
Дівчинка навіть не глянула на нього. Вона опустила голову і притиснулася до стіни. Раптом Гребер побачив чергового протиповітряної оборони, який безгучно щось кричав до нього. Гребер озвався, але свого голосу не почув. Черговий і далі щось німо кричав і махав руками. Гребер показав на обох дітей. Здавалося, два при-пііди розмовляють на мигах. Черговий спробував затримати Гребера однією рукою, другою він ухопив дітей. Гребер вирвався. В цьому пеклі вій на мить відчув сені- зовсім невагомим і здатним робити велетенські стриб-кп, але відразу ж по тому йому здалося, що тіло його палилося свинцем і гігантські молоти розплющують його.
Над ним, немов незграбний доісторичний птах, пропливла шафа з розчиненими дверцятами. Могутня вибу-\оііа хвиля підхопила Гребера і закрутила; над землею "іднялися сліпучо-жовті язики полум’я, заступили небо і, розпечені до білого, знов упали на землю. Гребер вдихав огонь, його легені, здавалося, вже горіли. Він повалився на землю і, затамувавши дух, стиснув руками голову, аж вона мало не тріснула. Він підвів погляд. Крізь сльози й вогонь перед його очима повільно проступила страшна й моторошна картина: розбита, вкрита плямами цегляна стіна нависла над сходами, а на них лежало розчавлене уламками тільце п’ятирічної дівчин-мі в задертій коротенькій спідничці; ніжки її були голі Гі розкинуті, рученята розпростерті, мов на розп’ятті, і руди пробиті шматком арматурного заліза, кінець яко-II) стримів із спини. А поруч, немовби ввесь із суглобів, лежав без голови скоцюрблений черговий протиповітряної оборони; крові було мало, ноги закинуті на плечі, ніби у мертвого акробата. Немовляти взагалі ніде не видно було. Мабуть, його відкинуло десь далі шаленим шквалом, що вже знов повертався, гарячий і ненажерливий, несучи з собою вогонь. Поруч хтось за* кричав:
— Мерзотники! Мерзотники! Проклятущі мерзотники!
Гребер звів погляд у небо, озирнувся довкола і збагнув, що це були його власні крики.
Він підхопився й побіг далі. Він не пам’ятав, як ді-4 стався до площі перед фабрикою. Вона була нібито ціла; тільки праворуч виднілася свіжа вирва. Сірі низькі будівлі не постраждали від бомб. Гребера затримай черговий протиповітряної оборони фабрики.
— Тут моя дружина! — закричав Гребер. — Пропустіть мене!
— Заборонено! Бомбосховище на тому боці. Там, у кінці площі.
— Прокляття, що тільки не заборонено в цій країні! Забирайся з дороги, а то…
Черговий показав на задній двір. Там стояв невеликий низький блокгауз із залізобетону.
— Кулемети, — пояснив він. — І охорона! Такі самі с…, як і ти! Заходь, коли тобі так кортить, телепню!
Гребер усе зрозумів; подвір’я охороняли кулеметники.
— Охорона! — люто лайнувся він. — Навіщо? Скоро охоронятимете власне лайно! У вас там. злочинці чи що? Або, може, хтось зазіхне на ваші трикляті шинелі?
— Ми тут не тільки шиємо шинелі,— презирливо відповів черговий. — І працюють у нас не лише жінки. В цеху боєприпасів працюють кілька сотень в'язнів з концтабору. Тепер ти все зрозумів, фронтове теля?
— Так. А які тут бомбосховища?
— А мені, яке діло! Я мушу стояти тут. А. от що буде з моєю дружиною в місті?
— Бомбосховища надійні?
— Звичайно. Фабриці потрібні люди. А тепер забирайся! Нікого не повинно бути на вулиці! Нас уже помітили. Тут щодо саботажу дуже суворо!
Важких вибухів більше не чути було. Зенітки не вгавали. Гребер побіг через площу назад. Але не до бомбосховища; він сховався у свіжій воронці в кінці площі. В ній щось страшенно смерділо. Він підповз до краю воронки і ліг там, поглядаючи на фабрику. «Тут війна зовсім не така, — думав він. — На фронті кожен повинен турбуватися про себе, а якщо хто-небудь має в своїй ро-
II ЙІ >ата, то й це вже розкіш. Але ж тут у кожного сім’я, І і МІ її стріляють у нього, то стріляють в усю сім’ю. Це Ці> іііійна, потрійна, навіть десятикратна війна». Гре-Ги и пригадав труп п’ятирічної дівчинки, а потім інші, не-гп пні трупи, які йому доводилося бачити; він згадав М| — своїх батьків, Елізабет, і його здавила судома зне-н.і мсті до тих, хто все це затіяв. Ця зненависть не спи-|ии;іся на кордонах його країни і не мала нічого спіль-
і…… ні з ваганнями, ні зі справедливістю.
І Іочав накрапати дощ. Краплі падали крізь затхле, шшке повітря, немов срібний потік сліз. Вони розбриз-: і умалися, і земля від цього ставала темнішою.
І Іотім прилетіли нові ескадрильї бомбардувальників,
вдавалося, хтось шматує йому груди. Рев моторів персі порився в шалений скрегіт металу, потім на тлі вог-ці нного віяла половина фабрики піднялася в повітря і розсипалася, немовби під землею якийсь титан грався. плашками, підкидаючи їх угору.
Спершу Гребер задивився на вікно, що ставало поперемінно то білим, то жовтим, то зеленим. Потім побіг назад до фабричних воріт.
— Що тобі знов треба? — гримнув черговий. — Хіба пі не бачиш, що нам дісталося!
— Бачу! А куди влучило? В який цех? Де шиють шинелі? -
— Шинелі?! Дурниці! Шинельний цех далі.
— Справді? Моя дружина…
— Іди ти зі своєю дружиною в… Всі вони в бомбосховищі. У нас тут сила поранених і вбитих! Дай мені спокій!
— Тоді звідки ж поранені і вбиті, коли всі в бомбосховищі?
— Так це ж інші, чоловіче! З концтабору. їх у схо-нища не ведуть, тобі це ясно? Чи ти думаєш, що для них хтось будуватиме спеціальні бомбосховища?
— Ні,— відповів Гребер. — Цього я не думаю.
— Тож-бо! Нарешті ти порозумнішав. А тепер дай мені спокій! Ти ж старий вояка і не повинен бути таким нервовим. До того ж поки що пронесло. А може, /і зовсім,
Гребер задер голову. Долинала тільки зенітна стрілянина,
— Послухай, друже, — сказав він. — Я хочу лише од ного. Я хочу знати, чи цілий шинельний цех. Дозвол мені зайти або спитай сам. Хіба ти неодружений?
— Звичайно, одружений. Я ж тобі вже казав. Гадаєш я не потерпаю за свою дружину?
— Тоді довідайся! Зроби це, і з твоєю дружиної напевне все буде гаразд.
Черговий замотав головою.
— Чоловіче, у тебе не всі дома. Чи, може, ти саі\. господь бог?
Він зайшов у свою будку, потім повернувся.
— Я телефонував. У шинельному все в порядку. Влучило просто в братву з концтабору. Ну, а тепер забирайся геть! Давно одружений?
— П’ять днів.
Черговий раптом ошкірився:
— Чому ж ти зразу не сказав? Це зовсім інша річ.
Гребер пішов назад. «Мені хотілося мати в житті
якусь опору, — подумав він. — Але я не знав, що з нею стаєш вдвічі вразливішим».
Все закінчилося. В охопленому вогнем місті пахло пожарищами і смертю. Червоні, зелені, жовті і білі язики зміїлися серед руїн, безшумно здіймалися над дахами в небо, майже ніжно лизали вцілілі фронтони будинків, несміливо і обережно обнімаючи їх, а потім бурхливо вихоплювалися з чорних провалів вікон. Тут і там видиілися снопи вогню, стіни вогню, вихорі вогню, обвуглені трупи, охоплені полум’ям люди, що з криком вибігали з будинків і безтямно бігали довкола, аж поки, знесилені, не падали на землю і повзали, задихаючись, а потім тільки здригалися і хрипіли, сповнюючи повітря запахом горілого м’яса.
— Смолоскипи, — сказав хтось поруч з Гребером. — їх не можна врятувати. Вони згорять живими. Ця клята начинка запалювальних бомб, розбризкуючись, спалює все — шкіру, м’ясо, кістки.
— А чому її* не можна погасити?
— Для цього кожному треба мати окремий вогнегасник, та й то я не певен, що він допоможе. Ця диявольська штука не залишає нічого. Як вони кричать!
— Краще ЇХ: попристрілювати, якщо не можна врятувати.
Вистрели, і тебе повісять як убивцю! Та ще й Спробуй влучити, коли вони метушаться, мов божевільні! П тому й уся біда, що вони бігають! На вітрі вогонь Р<> пиряється ще дужче, розумієш? Вони бігають, а ві-і г|> роздмухує вогонь, який зразу ж охоплює їх з ніг голови.
Гребер оглянувся на співрозмовника. Той був у касці. з-під якої виднілися глибоко запалі очі й беззубий рот.
— Ти гадаєш, вони повинні стояти на місці?
— Теоретично це було б краще. Стояти на місці або і пробувати погасити вогонь ковдрами чи ще щось. Але и кого ж є напохваті ковдри? Хіба про це думаєш? 1 хто ж стоятиме на місці, коли діймає вогонь?
— Ніхто. А ти, власне, хто такий? З протиповітряної оборони?
— Дурниці. Я з похоронної бригади. Поранених., ми, шичайно, теж підбираємо, коли трапляються. А ось, і паш транспорт. Нарешті!
Гребер побачив між руїнами підводу, запряжену си-г. ПМ конем.
— Стривай, Густаве! — гукнув чоловік, з яким Гребер щойно розмовляв. — Ти тут не проїдеш. Ми повиносимо їх. Ноші є?
— Двоє.
Гребер пішов слідом. За цегляною стіною побачив мертвих. «Як на бойні,— подумав він. — Ні, не як на бойні — на бойні існує хоч якийсь порядок; тварин розрубують за правилами, обезкровлюють, вибирають усе зсередини». А тут трупи валялися розтерзані, розчавлені, роздерті, обвуглені, спалені. На них іще висіли клапті одягу: рукав вовняного светра, спідниця в горошок, коричнева штанина з вельвету, бюстгальтер, а в ньому чорні, закривавлені груди. Збоку лежала купа мерт-ннх дітей. їхнє бомбосховище виявилося ненадійним. Відірвані руки, ступні, розчавлені голови з рештками колосся, повикручувані ноги, а поряд — шкільні портфелі, кошик з мертвим котом, страшенно блідий хлопчик, білий, мов альбінос, без жодних ознак смерті, так паче душа в нього ще жива і він чекає, що в нього хтось удихне життя. Поруч почорнілий від вогню труп, обвуглений, хоч і не дуже, але рівномірно, за винятком однієї ступні, червоної і вкритої пухирями. Тепер важко було впізнати — чоловік це чи жінка; все згоріло. Золота каблучка яскраво світилась на чорному обвугленому пальці.
— Очі,— сказав хтось. — Очі теж згорають!
Трупи були повантажені.
— Ліндо, — промовила якась жінка, ступаючи за ношами. — Ліндо! Ліндо!
Показалося сонце. Мокра від дощу вулиця блищала. Дерева, які вціліли, зеленіли свіжо і яскраво. Після дощу світло було особливо ясне.
— Цього не можна пробачити, — сказав хтось позад Гребера.
Він обернувся. Якась жінка в гарному червоному капелюшку дивилася на дітей.
— Ніколи! — додала вона. — Ніколи! Ні тут, ні на тому світі!
Підійшов патруль.
— Розійтись! Не затримуйтесь! Швидше! Вперед!
Гребер рушив далі. «Чого не можна пробачити? — міркував він. — Ця війна залишить після себе багато чого такого, що треба буде і не можна буде пробачити. Одного життя для цього не вистачить». Він бачив більше мертвих дітей, ніж тут. Бачив їх скрізь — у Франції, Голландії, Польщі, Африці, Росії. І всі вони — не тільки німецькі — мали матерів, які плакали за ними. Та навіщо він про це думає? Хіба не він ще півгодини тому, звертаючись до неба, в якому гули літаки, кричав: «Мерзотники! Мерзотники!»?
В будинок Елізабет бомба не влучила, але на один із сусідніх будинків упала запалювальна бомба, полум’я перекинулося на два інших і тепер горіли дахи вже на всіх трьох.
Двірник стояв на вулиці.
— Чому ніхто не гасить? — запитав Гребер.
Двірник показав широким жестом на місто.
— Чому ніхто не гасить? — перепитав він. — Немае
води? '
— Та води ще трохи є. Але немае тиску. Вода лише капає. А дістатися до вогню не можна. Дах із хвилини на хвилину впаде.
На вулиці стояли крісла, валізи, картини, лежали
клунки з одягом, у пташиній клітці сиділа кішка. З ві-«III! нижніх поверхів спітнілі, схвильовані люди викидані на вулицю загорнуті в перини і ковдри речі. Інші бігали сходами вгору і вниз.
— Ви гадаєте, що згорить увесь дім? — поцікавився І ребер у двірника.
— Очевидно, якщо скоро не під’їдуть пожежники. Дя-кунати богу, хоч вітру немає. На верхньому поверсі ми повідкривали всі крани і поприбирали речі, що легко піймаються. Більше нічого не вдієш. Де ж, власне, ті сигари, які ви мені обіцяли? Я б закурив.
— Завтра, — сказав Гребер. — Завтра неодмінно принесу.
Він поглянув на вікна Елізабет. Поки що квартирі нічого не загрожувало. Від вогню її відділяли два по-иерхи. У сусідньому вікні він помітив фрау Лізер, що розгублено бігала по кімнаті. Вона клопоталася білим клунком, у якому, мабуть, була постіль.
— Я теж зберу деякі речі,— вирішив Гребер. — Це не завадить.
— Не завадить, — підтвердив двірник.
Якийсь чоловік у пенсне, спускаючись сходами, боляче вдарив важкою валізою Гребера по коліну.
— Вибачте, будь ласка, — мовив. він ввічливо і водночас ні до кого й помчав далі.
Двері квартири стояли розчинені. В коридорі лежало повно клунків. Фрау Лізер, прикусивши губу і зі сльозами в очах, пробігла повз Гребера. Він увійшов до кімнати Елізабет і зачинив за собою двері.
Сівши у крісло біля вікна, він обдивився навколо. Кімната раптом видалася йому на диво затишною. Хвилину Гребер сидів непорушно, ні про що не думаючи. Потім заходився шукати валізи. Знайшовши дві під ліжком, замислився, що в них покласти.
Він почав з одягу Елізабет. Брав із шафи ті речі, які, важав за потрібні. Потім відчинив комод і дістав білизну та панчохи. Невеличкий пакунок з листами поклав між туфлями. Час від часу з вулиці долинали окрики й шум. Він виглянув у вікно. Це були не пожежники, л мешканці, що виносили речі. На протилежному боці вулиці перед розбитим будинком Сиділа в червоному плюшевому кріслі якась жінка в норковому манто і притискала до грудей невеличку валізу. «Мабуть, там її коштовності», — подумав. Гребер і почав шукати.
в шухлядах коштовності Елізабет. Знайшов кілька дрібних речей, тонесенький золотий браслет і старовинну брошку з аметистом. Узяв і золотисту сукню. Його поймала якась особлива ніжність, коли він торкався речей Елізабет. Ніжність і легкий сором, немовби він робив щось недозволене.
Поклавши фотографію батька Елізабет зверху на речі в другу валізу, він замкнув її. Потім знову сів у крісло і обдивився ще раз. Дивовижний спокій, що панував у кімнаті, знову заполонив його. По хвилі йому спало на думку, що треба взяти з собою й постіль. Він загорнув ковдри й подушки в простирадло і зв’язав його так, як фрау Лізер. Поклавши вузол на підлогу, помітив за ліжком свій ранець. Він забув про нього. Коли Гребер дістав ранець, з нього на підлогу випала сталева каска і загриміла так, немовби хтось загупав знизу. Він довго дивився на каску. Потім підсунув її ногою до речей, що лежали біля дверей, і позносив усе вниз.
Будинки повільно догорали. Пожежники не прибули; кілька жилих будинків нічого не важили. В першу чергу гасилися фабрики. Крім того, чверть міста було охоплено полум’ям.
Мешканці будинків врятували стільки своїх речей, скільки змогли, і тепер не знали, що з ними робити. Вони не мали ні транспорту, ні притулку. Поодаль від палаючих будинків вулицю перегородили. Кругом валявся домашній скарб.
Гребер побачив плюшеве крісло, шкіряну канапу, стільці, ліжка, дитячу колиску. Якась сім’я врятувала чотири стільці та кухонний стіл і тепер сиділа навколо нього. Інші відгородили собі закуток і захищали його, як свою власність, від кожного, хто на нього зазіхав. Тут же в шезлонгу, обтягненому матерією з турецьким візерунком, лежав двірник і спав. Під стіною будинку стояв величезний портрет Гітлера, який належав фрау Лізер. Вона срділа на власному ліжку, тримаючи на колінах свою дитину.
Гребер виніс із кімнати Елізабет крісло в стилі бі-дермайєр і тепер сидів у ньому; валізи, ранець та інші речі лежали поруч. Він спробував був віднести їх в один із вцілілих будинків. У двох квартирах йому просто не
гіч пішли,'хоча він дзвонив і бачив у вікнах обличчі 1$ третю його не впустили, бо там було вже перенов-!і. по. В останній якась жінка нагримала на нього: «Ще чию! А потім ще й залишитеся тут жити, еге ж?» Після пі.що Гребер облишив пошуки. Повернувшись до своїх і- "<чї, він побачив, що пакунок з хлібом та іншими про-л і.тами зник. Пізніше він помітив, як сім’я, що сиділа м столом, щось нишком їсть. Люди повідверталися і похапцем запихали роти; але це могли бути і їхні власні харчі, якими вони просто не бажали ні з ким ділишся.
Раптом Гребер побачив Елізабет. Вона пробралася через загорожу і тепер стояла серед вулиці, освітлена полум’ям.
Я тут, Елізабет! — гукнув він і підхопився. Вона обернулась. Але помітила його не зразу. її темна пос-іать чітко вирізнялася на тлі вогню, лише волосся еві-іилося.
— Я тут, — гукнув він ще раз і помахав рукою.
Вона підбігла до нього:
— Це ти?! Слава богу!:
Він міцно обняв її.
— Я не зміг прийти на фабрику, щоб зустріти тебе. Н мусив стерегти речі.
— Я подумала, що з тобою щось сталося.
— Що зі мною могло статися?
Вона важко дихала у нього на грудях.
— Прокляття, а я про це й не подумав, — мовив він приголомшено. — Я боявся тільки за тебе.
Вона підвела очі.
— Що тут таке?
— Будинок почав горіти з даху.
— А як ти? Я боялася за тебе.
— А я за тебе. Сідай. Відпочинь.
Вона все ще важко дихала. Гребер побачив на тротуарі відро води, а поруч чашку. Він підійшов, набрав іюди і подав Елізабет.
— Випий трохи.
— Ей, ви! Це наша вода, — гукнула якась жінка.
— А наша чашка, — додав хлопчак років дванадцяти п ластовинні.
— Пий, — сказав Гребер Елізабет і обернувся, — А як щодо повітря? Воно теж ваше?
Віддай: їм їхню воду й чашку, — сказала Елізабет. — Або вилий відро їм на голови, так буде ще краще.
Гребер підніс чашку їй до рота.
— Ні. Випий. Ти бігла?
— Так, всю дорогу.
Гребер вернувся до відра. Жінка, яка кричала на нього, була з сім’ї, що сиділа біля кухонного столу. Він удруге зачерпнув з відра повну чашку, випив її і поставив на місце. Ніхто не промовив жодного слова, але коли Гребер відійшов, хлопчак підбіг до відра, схопив чашку й поставив її на стіл.
— Свині! — гукнув двірник до людей за столом.
Він позіхнув і знов ліг спати. Дах на першому будинку провалився.
— Тут речі, які я спакував для тебе, — сказав Гребер. — Майже весь твій одяг. І батькова фотографія. Постіль теж. Я можу спробувати винести меблі. Ще не пізно.
— Не треба. Хай горять.
— Чому? Ще є можливість.
— Нехай горять. Тоді всьому настане кінець. Це справедливо.
— Чому настане кінець?
— Минулому. Воно нам ні до чого. Воно нас лише обтяжуватиме. Навіть те, що було в ньому добре. Ми повинні починати з початку. Все інше себе не виправдало. Для нас вороття немає.
— Ти могла б продати меблі.
— Тут? — Елізабет озирнулася, — Не можна ж влаштовувати серед вулиці аукціон. Ти лише поглянь! Тут надто багато меблів і надто мало квартир. І так буде ще довго.
Знов почався дощ. Важкі, теплі краплі падали додолу. Фрау Лізер розкрила парасольку. Жінка, яка врятувала новий капелюшок з квітами і задля зручності одягла його, тепер скинула його і сховала під сукню. Двірник знову прокинувся і чхнув. Гітлер на картині фрау Лізер тепер, здавалося, плакав.
Гребер відстібнув від ранця шинель і плащ-намет. Шинель він накинув на плечі Елізабет, а плащ-наметом накрив клунок з постіллю.
— Треба подумати, де ми ночуватимемо, — сказав він.
— Може, дощ погасить пожежу? А де ж спатимуть усі ці люди?
— Не уявляю собі. Таке враження, ніби цю вулицю.'іовеім забули.
— Ми зможемо переночувати і тут. Є постіль, шинель, плащ-намет.
— Ти справді зможеш?’
— Мені здається, що спати можна скрізь, коли ти стомлений.
— У Біндінга є будинок і вільна кімната. Але ж туди ти не хочеш?
Елізабет похитала головою.
— Тоді є ще Польман, — сказав Гребер. — Можна переночувати в його катакомбах. Кілька днів тому я питав у нього. А всі притулки для потерпілих тепер все одно переповнені. Якщо вони взагалі ще цілі.
— Можна ще трохи зачекати. Наш поверх ще не горить. '
Елізабет сиділа на дощі в солдатській шинелі. Але пригнічена вона не була.
— Мені хотілося б випити, — промовила вона. — Я маю па увазі не води.
— У нас дещо є. Коли я спаковував речі, то за книжками знайшов пляшку горілки. Ми, певно, забули про неї.
Гребер розв’язав клунок з постіллю. Пляшка була схована в перину, тому вона й не попала на очі злодієві. Там же лежала склянка.
— Ось вона. Пити треба обережно, щоб ніхто не помітив. А то фрау Лізер донесе, що ми збиткуємося над національним горем.
— Якщо хочеш, щоб ніхто нічого не помітив, не треба ніякої обережності. Це я вже знаю. — Елізабет узяла склянку і випила. — Чудово, — сказала вона. — Саме те, чого я хотіла. Майже, як у літній кав’ярні. Ти маєш сигарети?
— Я взяв усі, що в нас були.
— От і добре. Тоді ми маємо все, що нам потрібно.
— Може, я все-таки винесу дещо з меблів?
— Тебе туди не пустять. Та й навіщо вони нам? Адже ми навіть не зможемо віднести їх туди, де сьогодні почуватимемо.
— Одне з нас зможе їх постерегти, поки друге шукатиме притулок.
Елізабет замотала головою. Вона допила решту горілки в склянці. Дах їхнього будинку провалився. Стіни, здавалося, похитнулися, й слідом за цим провалилася підлога верхнього поверху. Мешканці на вулиці закричали. З вікон бризнули снопи іскор. Полум’я злизувало завіски.
— Наш поверх ще цілий, — проказав Гребер.
— Не довго ще йому залишилося, — відповів якийсь чоловік позад нього.
Гребер обернувся.
— Чому?
— А чому вам має бути краще, аніж нам? Я прожив на верхньому поверсі двадцять три роки, юначе. Тепер він згорів. Чому ж ваш не повинен згоріти?
Гребер оглянув чоловіка; той був худий і лисий.
— Я гадаю, це справа випадку, а не мораль
— Це — справедливість. Коли вам відомо, що це таке!
— Не зовсім точно. Але це не моя вина. — Гребер усміхнувся. — У вас, мабуть, було нелегке життя, раз ви в неї ще вірите. Налити вам горілки? Це допомагає краще, ніж обурення.
— Дякую. Залиште горілку собі! Вона вам іще знадобиться, коли загориться ваша конура!
Гребер поставив пляшку.
— Б’юсь об заклад, що не загориться!
— Що?
— Я пропоную побитися об заклад!
Елізабет засміялася. Лисий чоловік здивовано дивився на них.
— Ви хочете побитися об заклад, нахабний юначе? А ви, фрейлейн, ще й смієтеся? Справді, до чого ми тільки докотилися!
— А чому б їй не засміятися? — спитав Гребер. — Краще сміятися, ніж плакати. Особливо тоді, коли і те й те нічого не допомагає.
— Ви повинні молитися!
Верхня частина стіни обвалилася всередину. Вона проламала стелю в квартирі Елізабет. Фрау Лізер, сидячи під своєю парасолькою, почала судорожно схлипувати. Сім’я за кухонним столом варила на спиртівці ячмінну каву. Жінка в червоному плюшевому кріслі заходилася накривати бильця газетами, щоб врятувати їх від дощу. Дитина в колисці заплакала.
— Ось вона й розвалюється, наша батьківщина на і.ва тижні,— сказав Гребер.
— Справедливість! — задоволено відповів лисий.
— Треба було побитися об заклад, і ви б виграли.
— Я ке матеріаліст, юначе!
— Тоді чому ж ви так побиваєтесь за своєю квартирою?
— Це був мій дім. Ви цього, мабуть, не розумієте.
— Ні, не розумію. Німецький рейх надто рано вирядив мене у мандри по всьому світу.
— За це ви повинні йому дякувати. — Лисий затулив рота рукою, немовби силкуючись щось проковтнути. — До речі, тепер я не відмовився б від горілки.
— Тепер ви її не одержите. Краще помоліться!
З вікна фрау Лізер вирвалося полум’я.
— Це горить письмовий стіл, — прошепотіла Елізабет. — Письмовий стіл донощиці з усіма її манатками.
— Сподіватимемося, що це стіл. Я вилив на нього цілу пляшку гасу. Що ми тепер робитимемо?
— Пошукаємо яку-небудь квартиру. Якщо не знайдемо, заночуємо на вулиці.
— На вулиці або в парку. — Гребер поглянув на небо, — Від дощу у мене є плащ-намет. Щоправда, прикриття не зовсім надійне, але, можливо, нам усе-таки пощастить де-небудь сховатися. А що ми робитимемо з кріслом та книжками?
— Залишимо. Якщо завтра ще застанемо їх тут, подумаємо й про них.
Гребер надів ранець і закинув на плече клунок з білизною. Елізабет узяла валізи.
— Дай їх мені,— сказав він. — Я звик носити важке.
Верхні поверхи двох інших будинків з гуркотом провалилися. Палаючі головешки полетіли на всі боки. Фрау Лізер заверещала й підхопилася; одна з головешок, перелетівши через вулицю, мало не влучила їй в обличчя.
Полум’я виривалося вже і з кімнати Елізабет. Потім упала стеля.
— Тепер можна йти, — мовила Елізабет,
Гребер подивився на вікно.
— Це були гарні дні,— проказав він.
— Найкращі. Ходімо.
Обличчя Елізабет було червоне від відблисків вогню. Нони рушили поміж кріслами. Більшість людей сиділо мовчки і пригнічено. Якийсь чоловік розв’язав в’язку книг і читав. Двоє літніх людей, пригорнувшись одне до одного, сиділи просто на тротуарі. Вони накрилися якоюсь ганчіркою і скидалися на сумного двоголового кажана,
— Просто дивно, як легко розлучаєшся з тим, із чим учора, здавалося, не можна було розлучитися, — сказала Елізабет.
Гребер оглянувся ще раз. Хлопчак у ластовинні, який забрав чашку, сидів уже в їхньому кріслі.
— Я вкрав сумку фрау Лізер, коли вона тут стрибала, — повідомив Гребер. — У ній повно паперів. Викинемо їх де-небудь у вогонь. Можливо, де когось урятує від доносу,
Елізабет кивнула. Вона більше не оглядалася.
Гребер довго стукав. Потім поторгав двері. Ніхто не відчиняв. Він вернувся до Елізабет.
— Польмана немає вдома. Або він не хоче відчиняти.
— Можливо, він тут уже не живе,
— Де ж тоді йому жити? Більше ніде немає.. місця. Ми самі це побачили за останні три години. Він міг лише… — Гребер ще раз підійшов до дверей. — Ні, гестапо тут не побувало. Тоді все мало б інший вигляд. Що нам робити? Ти хочеш піти в бомбосховище?
— Ні. А хіба не можна лишитися десь тут?
Гребер озирнувся довкола. Стояла ніч, на червоному, й похмурому тлі неба чорніли зубчасті руїни.
— Тут є трохи стелі,— сказав він.-Під нею сухо. Я можу запнути один бік плащ-наметом, а другий — шинеллю.
Він дістав багнет і постукав ним по шматку стелі. Вона не впала. Він знайшов серед руїн кілька металевих прутів і забив їх у землю. Потім повісив плащ-намет.
— Це вхід. Шинель повісимо з другого боку і матимемо такий собі намет. Ти як гадаєш?
— Тобі допомогти?
— Ні. Стережи речі, і цього досить.
Гребер прибрав з підлоги сміття й каміння. Потім уніс усередину валізи і розіслав постіль. Ранець поставив у головах.
— Тепер ми маємо притулок, — сказав він. — Мені до«іюдилося бачити й гірше. Тобі, правда, ні.
— Пора й мені звикати.
Гребер дістав плащ Елізабет, спиртівку і пляшку зі спиртом.
— Хліб у мене вкрали. Але в ранці ще є кілька коробок консервів.
— А в чому ми її розігріємо? Є який-небудь горщик?
— У мене є казанок. А дощової води тут скрізь удосталь. Залишилося ще й трохи горілки. Я можу зробити тобі з гарячою водою сякий-такий грог. Від простуди.
— Дай мені самої горілки.
Гребер запалив спиртівку. Слабке синє полум’я освітило намет. Він відкрив консервовану квасолю. Вони її розігріли і з’їли з рештками ковбаси, яку їм подарував їхній свідок Клотц.
— Почекаємо Польмана чи ляжемо спати? — запитав Гребер.
— Ляжемо спати. Я стомилася.
— Доведеться спати, не роздягаючись. Ти зможеш?
— Я така зморена, що зможу.
Елізабет скинула туфлі і поставила біля ранця, щоб їх не вкрали. Панчохи згорнула і сховала в кишеню. Гребер укрив її.
— Ну як? — спитав він,
— Як у готелі.
Він ліг поруч.
— Ти не жалкуєш за квартирою? — спитав по хвилі.
— Ні. Я приготувалася до цього ще післц перших нальотів. Тоді я ще жалкувала. Досі мені просто щастило.
— Твоя правда. Але чи може бути все так ясно в житті, як у думках?
— Не знаю, — пробурмотіла Елізабет у нього на плечі,—Мабуть, може. Коли вже немає жодної надії. Але тепер все має інший вигляд.
Вона заснула і дихала спокійно й тихо, Гребер ще якийсь час не спав. Він думав про те, що одним із нездійсненних бажань, про які на фронті часом заходила мова, було саме це — притулок, ліжко, жінка і спокійна ніч.
Гребер прокинувся. Під чиїмись обережними кроками шурхотів щебінь. Він — тихо виліз із-під ковдри. Елізабет уві сні поворухнулася. Гребер визирнув із-за плащ-намета. Це міг бути Польман, що повертався додому, або злодії чи й гестапо— воно з’являлося здебільшого в такий час. Якщо це гестапо, треба попередити Польмана, щоб той не приходив додому. -
Гребер побачив перед собою в темряві дві постаті. Якомога обережніше він рушив за ними назирці. Він був босий. Через кілька метрів Гребер наштовхнувся на рештки стіни, що висіли просто в повітрі й відразу ж обвалилися. Він пригнувся. Одна з постатей обернулася.
— Тут хтось є? — пролунало запитання. Це був Польман.
Гребер випростався. -
— Це я, пане Польман. Ерист Гребер.
— Гребер? Що сталося?
— Нічого. Наш будинок розбомбило, і ми залишилися без притулку. Я подумав, що ви, можливо, приймете нас на ніч-другу.
— Кого?
— Мою дружину і мене. Кілька днів тому я одружився.
— Звичайно, звичайно. — Польман підійшов ближче. Його обличчя в темряві здавалося дуже блідим. — Ви мене бачили, коли я прийшов?
Гребер на мить завагався з відповіддю.
— Так, — сказав потім. Приховувати цей факт не було сенсу — ні через Елізабет, ні через отого чоловіка, що причаївся десь серед руїн. — Так, — повторив Гребер. — І ви можете на мене покластися.
Польман потер рукою чоло.
— Авжеж, звичайно, — нерішуче промовив він. — Ви бачили, що я був не сам?
— Так.
Нарешті Польман, мабуть, щось вирішив.
— Ну, то ходімо. Переночувати, кажете? Буде тіснувато, та спершу, ходімо звідси.
Вони завернули за ріг будинку.
— Все в порядку, — кинув Польман у темряву.
З руїн вийшов якийсь чоловік. Польман відчинив две-|н і впустив Гребера і незнайомого всередину. Потім причинив за собою двері.
— Де ваша дружина? — запитав він у Гребера.
— Вона спить надворі. Ми принесли з собою постіль і влаштували сякий-такий намет.
Польман стояв, не запалюючи світла.
— Я повинен вам дещо сказати. Вам може'загрожувати небезпека, якщо вас тут знайдуть.
— Я не знаю.
Польман прокашлявся.
— Ця небезпека, власне, через мене. Мене підозрюють.
— Я так і думав.
— А ви думали про свою дружину?
— Так, — відповів Гребер по хвилі.
Незнайомий непорушно стояв за спиною в Гребера. Тепер стало чути його подих. Польман замкнув двері, опустив штори і засвітив невеличку лампу.
— Прізвища називати не треба, — сказав він. — Краще, коли їх не знаєш, тоді й не викажеш. Ернст і Йо-зеф, цього досить.
Польман мав змучений вигляд. Йозеф був чоловік років сорока, з вузьким єврейським обличчям. Він тримався спокійно і всміхнувся до Гребера. Потім обтрусив зі свого одягу сміття.
— Залишатись тут тепер небезпечно, — сказав Польман і сів. — Але Йозеф сьогодні все одно мусить ночувати тут. Квартири, де він був учора, більше не існує. Вдень доведеться для нього щось підшукати. Тут небезпечно, Йозефе, тільки тому.
— Я розумію, — відповів Йозеф. Голос у нього був куди нижчий, ніж можна було сподіватися.
— А ви, Ернсте? — запитав Польман. — Я під підозрою, ви знаєте. Знаєте також, що це означає, якщо вночі вас знайдуть у такої людини, як я, та ще й з іншим чоловіком, котрого розшукують.
— Знаю.
— Можливо, цієї ночі нічого не станеться. В місті такий шарварок! Але хто його знає. Ви не боїтеся ризикувати?
Гребер мовчав. Польман і йозеф перезирнулися.
— Самому мені нема чого ризикувати, — відповів Гребер. — Через кілька днів мені знову на фронт. Але з дружиною справа інша. Вона залишиться в місті. Еро це я не подумав.
— Я вам сказав про це не для того, щоб позбутися вас.
- Я знаю.
- Ви зможете як-небудь переночувати надворі? — спитав йозеф.
— Так. Від дощу ми маємо захисток.
— Тоді залишайтеся надворі. Так ви не матимете з нами нічого спільного. А завтра вдосвіта занесіть свої речі сюди. Адже для вас головне саме це, чи не так? Або можете залишити їх і в церкві святої Катаріни. Причетник дозволяє. Він людина чесна. Правда, церква частково зруйнована, але підземелля ще збереглося. Туди й віднесіть свої речі. Тоді вдень ви будете вільні і зможете підшукати собі житло.
— Я гадаю, він має рацію, Ернсте, — сказав Польман. — Йозеф це знає трохи краще, ніж ми.
Гребер раптом відчув симпатію до цієї змореної літньої людини, котра щойно, як і багато років тому, знов назвала його на ім’я.
— Я теж такої думки, — відповів він. — Мені шкода, що я вас налякав.
— Приходьте завтра вранці, якщо вам щось буде треба. Постукайте двічі повільно і двічі швидко. Але не голосно, я почую.
— Гаразд. Дякую.
Гребер пішов назад. Елізабет ще спала. Коли він ліг поруч, вона тільки поворухнулась і відразу знов заснула.
Вона прокинулася о шостій ранку. Вулицею з гуркотом промчав автомобіль. Елізабет солодко потягнулась.
— Я чудово виспалася, — сказала вона. — Де. це ми?
— На Янплац.
— Добре. А де ми спатимемо сьогодні?
— Вдень щось знайдемо.
Вона знову лягла. Крізь щілину між плащ-наметом і шинеллю пробивалося вранішнє світло. Щебетали пташки. Елізабет відкинула полу шинелі. Небо було жовтогаряче.
— Циганське життя, — промовила Елізабет. — Коли подивитися; на нього збоку. Сповнене пригод.
— Авжеж, — згодився Гребер.-Ми на нього саме так і дивитимемося. Вночі я бачився з Польманом. Він проІ (ІВ його розбудити, якщо нам щось буде потрібно.
— Нічого нам не потрібно. У нас ще є кава? Адже ми тут можемо її зварити чи ні?
— Це, мабуть, заборонено, як і взагалі все розумне. Ллє це ще нічого не значить. Ми — цигани.
Елізабет почала розчісувати волосся.
— За будинком я бачив миску з дощовою водою, — * с казав Гребер. — її цілком вистачить умитися.
Елізабет одягла жакет.
— Піду туди. Це немов у селі. Вода з криниці. Колись це називали романтикою, еге ж?
Гребер засміявся.
— Порівняно з отим багном у Росії для мене І це романтика. Все залежить від того, з чим порівнюєш.
Він згорнув постіль. Потім запалив спиртівку і поставив на неї казанок з водою. Раптом йому спало на думку, що він забув пошукати в кімнаті Елізабет продовольчі талони. В цей час повернулась Елізабет. її обличчя було свіже і юне.
— Твої талони в тебе? — спитав він.
— Ні. Вони були в письмовому столі біля вікна. В маленькій шухляді.
— Прокляття, я забув їх узяти. Чому я про них не подумав? Адже я мав достатньо часу.
— Ти подумав про важливіші речі. Наприклад, про мою золотисту сукню. Сьогодні ми просто подамо заяву на нові талони. Тепер часто трапляється, що талони згорають.
— Але ж це може тривати цілу вічність. Німецького чиновника з його педантизмом не виведе з рівноваги навіть кінець світу.
Елізабет розсміялася.
— Я на фабриці на годину відпрошуся, щоб їх одержати. Двірник може дати мені довідку про те, що мою квартиру розбомбило.
— Ти сьогодні збираєшся йти на фабрику? — здивувався Гребер.
— Мушу. Зруйнована квартира — явище надто буденне.
— Я спалив би цю прокляту фабрику.
— Я також. Але тоді мене послали б кудись в інше місце, де ще гірше. А виготовляти боєприпаси мені не хотілося б.
— Чому ти боїшся один день прогуляти? Хто знатиме, що з тобою сталося вчора? Тебе ж могло поранити, коли ти рятувала свої речі.
— Це треба довести. У нас на фабриці є лікарі й фабрична поліція. Коли вони довідуються, що хтось хитрує, аби не працювати, його карають — збільшують норму, не дають відпустки. А коли й це не допомагає, приписують курс виховання в народному дусі у концтаборі.' Хто звідти повертається, той більше не прогулює.
Елізабет набрала гарячої води й залила нею порошок ерзац-кави у кришці від казанка.
— Не забувай, що недавно я брала триденну відпустку, — сказала вона. — Я не можу вимагати надто багато.
Він знав, що Елізабет боїться робити це через батька. Це був зашморг, накинутий на шию кожного.
— Ну й банда, — сказав він. — Що тільки вони з усіма нами зробили!
— Ось тобі кава. І не сердься. У нас для цього немає часу.
— В тім-то й річ, Елізабет!
Вона кивнула.
— Я знаю. У нас так мало часу, а ми все одно так рідко буваємо разом. Твоя відпустка закінчується і майже вся вона пішла на очікування. Я мала б бути хоробрішою і не ходити на фабрику, доки ти тут.
— Ти й так досить хоробра. І все ж краще чекати, ніж уже нічого не чекати.
Вона поцілувала його.
— Ти швидко навчився знаходити потрібні слова, — промовила вона. — А тепер мені час іти. Де ми зустрінемося ввечері?
— Ай справді, де? Там уже нічого не залишилося. Треба все починати спочатку. Я зайду по тебе на фабрику.
— А раптом щось перешкодить? Наліт або патруль?
Гребер задумався.
— Зараз я зберу речі й віднесу їх до церкви святої Катаріни. Нехай це буде друге місце зустрічі.
— А вона відчинена вночі?
— Чому вночі? Адже ж ти повернешся не вночі?
— Хтозна. Якось нам довелося просидіти в бомбосховищі шість годин. Найкраще було б через кого-небудь тримати зв’язок. А домовитись про місце зустрічі — цього тепер не досить.
— Ти маєш на увазі той випадок, коли з кимось із нас щось станеться?
— Так.
Гребер кивнув. Він уже зрозумів, як легко вони можуть одне одного втратити.
— Сьогодні ми можемо використати Польмана. А втім, ні, це ненадійно. — Гребер замислився. — Біндінг! — сказав він нарешті з полегшенням. — Це людина надійна. Я показував тобі його будинок. Щоправда, він ще не знає, що ми одружилися. Та байдуже. Я його попереджу.
— Ти підеш до нього, щоб знову його пограбувати?
Гребер засміявся.
— Мені, власне, не хотілося б знову це робити. Але ж нам треба щось їсти. Отак ми і псуємося.
— Ночуватимемо знову тут?
— Сподіваюся, що ні. Я матиму цілий день і щось підшукаю.
її обличчя на мить спохмурніло:
— Так, ти маєш цілий день. А я мушу йти.
— Я швиденько зберу всі ці манатки, віднесу їх до Польмана і проведу тебе на фабрику.
— Але ж я не можу чекати. Мені вже пора. До вечора! Отже, фабрика, церква святої Катаріни або Біндінг. Ох і цікаве ж життя!
— Під три чорти таке цікаве життя! — вилаявся Гребер.
Він дивився їй вслід. Елізабет переходила площу. Ранок був ясний, а небо стало яскраво-блакитним. На руїнах блищала роса, мов срібна сіть.
Елізабет обернулась і помахала йому рукою. Потім квапливо попростувала далі. Греберу подобалася її хода. Вона ставила ноги так, немовби йшла колією: одну перед одною. Так ходили жінки в Африці. Елізабет обернулася ще раз і 'зникла за будинками в кінці площі.
«Як на фронті,— подумав Гребер, — Прощаючись, не знаєш, чи зустрінешся знов. Е, ні, к бісу таке цікаве життя!»
О восьмій з дверей вийшов Польман.
— Я хотів спитати, чи ви маєте щось їсти. Окраєць хліба я можу дати…
— Спасибі. Нам вистачило. Чи можу я залишити у вас постіль і валізи, поки сходжу до церкви святої Катаріни?
— Звичайно.
Гребер відніс речі. Йозефа ніде не видно було.
— Може статися так, що, коли ви повернетесь, мене не буде вдома, — сказав Польман. — Тоді постукаєте двічі довго і двічі коротко. Йозеф почує.
Гребер відкрив валізу.
— Просто циганське життя, та й годі,— промовив він. — Я цього не сподівався.
Польман стомлено усміхнувся.
— Йозеф живе отак уже три роки. Кілька місяців він ночував лише в електричках. їздив у різних напрямках. Він міг спати лише сидячи і через кожних чверть години прокидався. Так було доти, доки не почалися повітряні нальоти. Тепер це неможливо.
Гребер дістав з валізи банку м’ясних консервів і простягнув Польману:
— Я обійдуся. Дайте Йозефу.
— М’ясо? Хіба воно вам не потрібне?
— Ні. Передайте йому. Такі люди, як він, повинні вижити. Бо що ж буде, коли всьому цьому настане кінець? Що взагалі буде? Чи залишиться достатньо людей, щоб почати все спочатку?
Старий якийсь час мовчав. Потім підійшов до глобуса, що стояв у кутку кімнати, і покрутив його.
— Погляньте сюди, — мовив він. — Бачите? Оцей невеличкий клаптик землі — Німеччина. її майже можна затулити великим пальцем. Це дуже маленька частина світу.
— Можливо. Проте, вирушивши з цієї маленької частини, ми завоювали чималий шмат земної кулі.
— Шмат — так. Завоювали, але не переконали..
— Ще ні. Та що було б, якби ми змогли цей шмат утримати? Десять років. Двадцять. П’ятдесят. Перемоги й успіхи мають жахливу здатність переконувати. Ми побачили це на прикладі власної країни.
— Ми не перемогли.
— Це не доказ.
— Ні, доказ, — заперечив Польман. — І дуже переконливий.
Його рука в набряклих жилах обертала глобус далі.
«— Світ, — сказав він, — світ не стоїть на місці. І коли людина тимчасово зневірилася у власній країні, вона повинна вірити в світ. Затемнення сонця можливе, але ніч не вічна. У всякому разі8 на нашій планеті, Не слід так швидко капітулювати і впадати у відчай. — Він відсунув глобус убік, — Ви питаєте, чи достатньо залишиться людей, щоб почати усе спочатку? Християнство почалося з кількох рибалок, з кількох віруючих у катакомбах, а також із тих, що вижили на аренах Риму.
— Так. А нацизм з кількох безробітних фанатиків в одній з мюнхенських пивниць.
Польман засміявся.
— Ваша правда. Але світ ще не знав вічної тиранії. Людство просувалося вперед не рівномірно, а завжди ривками, з відступами і судорогами. Ми були надто зарозумілі і гадали, що наше криваве минуле — вже пройдений етап. А тепер бачимо, що варто нам лише озирнутись, і воно нас ту ж мить наздоганяє.— Польман узяв свого капелюха. — Мені пора.
— Ось ваша книжка про Швейцарію, — мовив Гребер. — її трохи примочив дощ. Я П загубив, але потім знову розшукав і врятував.
— Не варто було цього робити. Мрії рятувати не слід.
— Ні, треба, — відказав Гребер. — Що ж тоді рятувати?
— Віру. Мрії повернуться знов.
— Будемо сподіватись. А то так можна й повіситись.
— Який ви ще молодий, — сказав Польман. — Та що це я кажу? Адже ви й справді ще зовсім молодий. — Він одягнув пальто. — Дивно. Раніше я уявляв собі молодість зовсім не такою.
— Я теж, — додав Гребер.
Йозеф був поінформований точно. Причетник церкви святої Катаріни справді приймав речі на схов. Гребер залишив у нього свій ранець. Потім пішов у житловий відділ. Його перенесли в інше місце, і тепер він містився в природознавчому кабінеті якоїсь школи. Тут ще стояв стіл з географічними картами і засклена шафа з експонатами в спирті.
Службовка відділу поприкладала кількома банками папери. В банках були заспиртовані змії, ящірки, жаби. Стояло тут і чучело білки з намистинками замість очей і горіхом в лапках. Жінка була сива й привітна.
— Я візьму вас на чергу, — сказала вона. — Ви маєте адресу?
— Ні.
— Тоді навідуйтеся й питайте.
— А чи є в цьому сенс?
— Ані найменшого. Перед вами до нас уже надійшло шість тисяч заяв. Краще пошукайте самі.
Гребер вернувся на Янплац і постукав до Польмана. Ніхто не відповів. Він трохи почекав. Потім пішов на Марієнштрасе подивитися, що залишилося від будинку Елізабет. Він згорів дотла за винятком підвалу, де мешкав двірник. Тут побували пожежники. Звідусюди капала вода. Квартира Елізабет більше не існувала. Крісло, що стояло на вулиці, зникло. В стічній канаві валялася пара рукавиць, оце і все. У вікні підвалу Гребер помітив за шторою двірника і згадав, що обіцяв принести йому сигари. Здавалося, це було дуже давно і тепер його обіцянка вже нічого не означала. Та що можна знати наперед? Гребер вирішив піти до Альфонса і дістати сигар. До того ж на вечір однаково потрібні були продукти.
Бомба влучила просто в будинок, і кругом усе залишилося цілим. Сад був осяяний вранішнім сонцем, берези гойдалися на вітрі, яскріли золотисті нарциси. Цвіли перші дерева; здавалося, вони були обліплені білими і рожевими метеликами. Лише Біндінгів будинок перетворився в купу сміття, що здіймалася над глибокою вирвою в саду, на дні якої блищала вода, а в ній віддзеркалювалося небо.
Гребер хвилю стояв і, дивлячись на все це, не вірив своїм очам. Йому чомусь здавалося, що з Альфонсом ніколи нічого не може статися. Він повільно підійшов ближче.
Басейн для птахів був розбитий. Вхідні двері висіли на кущі бузку. Оленячі роги лежали на траві, немовби тут було поховано самого оленя. Килим висів на верхівці дерева, нагадуючи яскравий прапор варвара-пере-можця. На клумбі стояла сторч пляшка «Наполеона», немовби за ніч тут виріс гарбуз. Гребер підняв її, оглянув і сховав у 'кишеню. «Підвал, мабуть уцілів і його просто розікрали», — подумав він. Потім обійшов будинок. Вхід на кухню лишився неушкодженим. Він відчинив двері. Всередині щось поворухнулося.
— Фрау Кляйцерт, — покликав він.
У відповідь пролунало голосне ридання. З напівзруй-нованого приміщення вийшла жінка.
— Бідний пан! Він був такий добрий!
— Що сталося? Його поранено?
—; Вбито. Його вбито, пане Гребер. А він Же так любив життя!
— Вбито?!
— Атож. У це важко повірити, правда ж?
Гребер кивнув. У смерть завжди важко повірити, навіть коли її бачиш щодня.
— Як це сталося? — запитав він.
— Він був у підвалі. Але підвал не витримав.
— Так, ваш підвал не розрахований на важкі бомби. Чому ж він не пішов у справжнє бомбосховище на Зай-дельплац? Адже туди дві хвилини ходи?
— Він не думав, що таке станеться. Та й потім… — Фрау Кляйнерт завагалася. — У нього була дама.
— Що?! Серед білого дня?
— Вона залишилася ще звечора. Така висока блондинка. Пан крайсляйтер любив високих блондинок. Коли почався наліт, я подала їм курку.
— Даму теж убито?
— Так. Вони навіть не встигли як слід одягнутися. Пан Біндінг був у піжамі, а дама в тоненькому шовковому халатику. Так їх і знайшли. Я нічого не могла вдіяти. В такому вигляді! Навіть не в мундирі!
— Не знаю, чи могла бути смерть краща, коли йому вже судилося вмерти, — промовив Гребер. — Він хоч устиг пообідати?
— Авжеж. Зі смаком. З вином і його улюбленим десертом. Пиріг з яблуками на вершках.
— Ну от, бачите, фрау Кляйнерт. Тоді це була прекрасна смерть. Я б колись теж хотів так померти. Вам справді нема чого плакати.
— Але ж це сталося так передчасно!
— Смерть завжди передчасна. Мені здається, навіть тоді, коли людині сповниться всі дев’яносто. Коли похорон?
— Післязавтра о дев’ятій. Він уже в домовині. Хочете на нього подивитись?
— Де це?
— Тут. У підвалі. Тут прохолодніше. Домовину вже забили. Ця половина будинку постраждала трохи менше. Тільки від фасаду нічого не лишилося.
Вони спустилися через кухню до підвалу. Купу черепків було зметено в куток. Пахло розлитим вином та всілякими маринадами. Посередині на підлозі стояла домовина, пофарбована в горіховий колір. На полицях попід стінами валялися перекинуті банки з варенням і консервами.
— Де вам вдалося так швидко дістати домовину? — поцікавився Гребер.
— Партія потурбувалася про це,
— Ховатрмуть його звідси?
— Так. Післязавтра о дев’ятій.
— Я прийду.
— Це буде приємно для пана Біндінга.
Гребер здивовано подивився на фрау Кляйнерт.
— На тому світі,— додала вона. — Адже він так добре
ставився до вас.
— Аз якої, власне, речі?
— Він казав, що ви єдина людина, яка від нього нічого не хоче. І ще тому, що ви весь час на війні.
Гребер постояв хвилину біля домовини. Він відчував до покійника якусь невиразну жалість, більш нічого, і через це йому було соромно перед заплаканою жінкою.
— Що ви тепер зробите з усім оцим добром? — запитав він, кивнувши на полиці.
Фрау Кляйнерт пожвавішала.
— Візьміть, будь ласка, собі стільки, скільки вам потрібно, пане Гребер. Все одно все це попаде до чужих рук.
— Краще залиште собі. Адже все це зварено вашими руками.
— Для себе я вже дещо відклала. Мені багато не треба^. Візьміть собі, що ви бажаєте, пане Гребер. Ті партійні, що сюди приходили, вже позирали ласо на. все це. Чим менше залишиться, тим ліпше. Ще, чого доброго, подумають, що ми спекулянти.
— А воно на це схоже.
— Тим паче беріть. Бо коли вони знову прийдуть, все опиниться в їхніх руках. Ви ж були щирим другом пана Бійдінга. Вам він віддав би з більшою радістю, ніж їм.
— Хіба в нього немає рідних?
— Батько ще живий. Але ж ви знаєте, які в них були стосунки. Та йому теж залишиться вдосталь. У другому підвалі вціліло чимало пляшок. Візьміть все, що вам треба.
Жінка квапливо пройшла вздовж полиць і вибрала кілька банок. Вона поставила їх на домовину і вже хотіла була дістати інші, але опам’яталася, взяла банки з домовини і віднесла на кухню.
— Стривайте, фрау Кляйнерт, — промовив Гребер. — Коли вже я щось і візьму, то давайте добре подумаємо, що.
Він оглянув банки.
— Це спаржа, голландська спаржа. Вона мені не потрібна. Сардини в олії візьму, і холодець із свинини теж.
— Це правильно. В мене від усього цього просто голова йде обертом.
Вона наклала на стілець у кухні цілу гору банок.
— Це багато, — мовив Гребер. — Як я все це донесу?
— Прийдете вдруге чи й утретє. Чому воно має попасти до чужих рук, пане Гребер? Ви солдат і маєте на це більше права, ніж усілякі наці, що попригрівали тут місця.
«Вона каже правду, — подумав Гребер. — І Елізабет, і Йозеф, і Польман також мають на це право, і я буду справжнісіньким віслюком, якщо не візьму. Це Альфонсові ані допоможе, ані зашкодить».
Пізніше, коли Гребер був уже далеко від руїн будинку, йому спало на думку, що він, власне, лише випадково не поселився в Альфонса і не загинув разом з ним.
Йозеф відчинив.
— Так швидко! — здивувався Гребер.
— Я вас бачив. — Йозеф показав на невеличкий отвір у дверях. — Це я сам зробив. Дуже зручно.
Гребер поклав пакунок на стіл.
— Я був у церкві святої Катаріни. Причетник сказав, що ми зможемо там переночувати. Дякую вам за пораду.
— Молодий причетник?
— Ні, літній.
— Літній Добрий. Він переодягнув мене в одяг свого помічника, дав притулок на цілий тиждень. А потім несподівано почалася — облава. Я сховався в органі. Мене виказав молодий причетник. Він антисеміт. Релігійний антисеміт. Такі також трапляються. Бо ми дві тисячі років тому вбили Ісуса Христа.
Гребер розгорнув пакунок. Потім дістав з кишені банки з сардинами та оселедцями. Йозеф мовчки дивився на все. На його обличчі нічого не поворухнулося.
— Справжній скарб, — промовив він.
— Ми його поділимо.
— Хіба у вас є щось зайве?
— Ви ж бачите. Я одержав спадщину. Від одного крайсляйтера. Хіба вам не однаково?
— Навпаки. Це навіть робить йому честь. Ви так добре знайомі з крайсляйтером, що одержуєте такі подарунки.
Гребер подивився на Йозефа.
— Так, — сказав він. — 3 цим знайомий. Він був добродушною і нешкідливою людиною.
Йозеф нічого не відповів.
— Гадаєте, що таких крайсляйтерів немає? — запитав Гребер.
— А ви як гадаєте?
— По-моєму, є. Ліоди бувають безхарактерні, боягузливі або слабодухі і тому стають співучасниками.
— І таких людей роблять крайсляйтерами?
— А чом би й ні?
Йозеф розсміявся.
— Дивно, — сказав він. — Чомусь вважається, що вбивця завжди і скрізь має бути тільки вбивцею і нічим іншим. Але ж для того, щоб коїти жахливі злочини, досить лише час від часу і лише якоюсь часткою свого єства бути вбивцею. Хіба не так?
— Так, — відповів Гребер. — Гієна завжди лишається гієною. Людина ж багатолика.
Йозеф кивнув.
— Є коменданти концтаборів з гумором і есесівці, які ставляться один до одного по-дружньому, доброзичливо. Є також підспівувачі, котрі у всьому вбачають тільки добро і не помічають жахливого зла або навіть проголошують його тимчасовим явищем, суворою необхідністю. Це люди з продажною совістю.
— І боягузи.
— І боягузи, — ввічливо підтвердив йозеф.
Гребер помовчав.
— Я хотів би вам допомогти, — промовив він згодом.
— Яка тут може бути допомога? Я самотній. Або мене схоплять, або я протримаюсь, — сказав Йозеф так байдуже, неначе говорив про чужу людину.
— У вас немае рідні?
— Була. Брат, дві сестри, батько, дружина й дитина. Тепер їх немає. Двох убито, один помер, інших задушено газом.
Гребер утупився в нього поглядом.
— У концтаборі?
— У концтаборі,— відповів Йозеф ввічливо і спокійно. — Там чудове обладнання.
— А ви звідти втекли?
— Втік.
Гребер поглянув на Йозефа ще раз.
— Ви нас, мабуть, ненавидите? — сказав він.
йозеф стенув плечима.
— Ненавидіти! Хто може дозволити собі таку розкіш! Ненависть робить людину необережною!
Гребер подивився у вікно, за яким на місці зруйнованого будинку здіймалася купа битої цегли. Слабке світло невеличкої гасової лампи, що горіла в кімнаті, здавалося, ще дужче потьмяніло. В кутку поблискував глобус, якого поставив туди Польман.
— Ви знов їдете на фронт? — співчутливо запитав Йозеф.
— Так. їду воювати за те, щоб злочинці, які тут за вами полюють, іще якийсь час протрималися при владі. Можливо, вони ще встигнуть схопити вас і повісити.
Йозеф ледь кивнув, не проронивши ні слова.
— Я їду, щоб мене не розстріляли, — додав Гребер.
Йозеф нічого не відповів.
— Я їду, бо якщо я дезертирую, моїх батьків і дружину схоплять, кинуть у табір або й уб’ють.
Йозеф мовчав.
— Я їду, знаючи, що мої аргументи — це не аргументи і заразом аргументи мільйонів таких, як я. Як ви повинні нас зневажати!
— Не будьте таким марнославним, — тихо сказав йозеф.
Гребер здивовано звів на нього очі. Він нічого не зрозумів.
— Ніхто не говорить про зневагу, — пояснив Йозеф. — Лише ви. Чому це для вас так важливо? Хіба я зневажаю Польмана? Або тих людей, які мене переховують, щоночі ризикуючи власним життям? Чи я б іще жив, якби їх не було? Який ви наївний!
Він знову несподівано усміхнувся. Це була якась при-марлива усмішка, яка-промайнула на його обличчі і безслідно зникла.
— Ми відійшли від теми, — сказав він. — Не треба багато говорити. І багато думати. Ще не пора. Це розслаблює. Спогади теж. Ще не настав час для всього цього. Коли загрожує небезпека, треба думати лише про те, як урятуватися. — Він показав на консерви. — Це справді допомога. Я її приймаю. Спасибі.
Він узяв банки і сховав їх за книги. Рухи його були на диво незграбні. Гребер помітив, що пальці у нього понівечені і на них немає нігтів. Йозеф завважив цей погляд.
— Невеличкий спомин про табір, — пояснив він. — Один шарфюрер по неділях полюбляв розважатися. Він називав це різдвяними свічками. Заганяв під нігті застругані сірники. Краще б він робив це з пальцями на ногах. Було б не так помітно. А так мене відразу ж упізнають. Не можна ж скрізь носити рукавиці.
Гребер підвівся.
— Чи допоможе вам моя стара уніформа і солдатська книжка? Якщо треба, ви зможете там усе змінити. Я скажу, що вона згоріла.
— Дякую. Не треба. Поки що я буду румуном. Це придумав і влаштував Польман. Він таке добре вміє робити. З вигляду він на такого не схожий, правда ж? Я буду румуном, членом «Залізного фронту» і прихильником партії. Адже я скидаюся на румуна. 1 моє каліцтво так буде легше пояснити. Постраждав від комуністів. Ви хочете забрати постіль і валізи?
Гребер збагнув, що Йозеф хоче його позбутися.
— Ви залишаєтеся тут? — запитав Гребер.
— Чому ви запитуєте?
Гребер підсунув до нього свої консерви.
— Я можу взяти ще. Я піду ще раз і принесу більше.
— Це й так багато. Я не можу мати при собі важкої ноші. А тепер мені пора. У мене більше немає часу.
— Сигарети. Я забув про сигарети. їх там багато. Я можу принести.
Вираз йозефового обличчя змінився. Воно стало майже ніжним.
— Сигарети, — проказав він, немовби пригадавши щирого друга. — Це інша річ. Це важливіше, ніж їжа. Я,звичайно, почекаю.