Вони попрокидалися. Погріб двигтів. У вухах дзвеніло. Звідусюди сипалося сміття. За селом шаленіли зенітки.
— Мерщій нагору! — гукнув хтось із поповнення.
— Спокійно! Не засвічуйте вогню!
— Швидше з цієї пацючої нори!
— Ідіот! А куди? Тихо! Чорт забирай, ви що, ще й досі новобранці?
Глухий удар знову струсонув погріб. У темряві щось упало. З гуркотом і тріском посипалося каміння, сміття, дошки. Крізь дірку в стелі було видно тьмяні спалахи.
— Тут когось прикидало!
—* Спокійно! То всього-на-всього відпав шматок стіни.
— Вилазьмо, доки нас тут не поховали!
На виході з погреба забовваніли постаті.
— Баранячі голови! — лаявся хтось. — Сидіть унизу, тут хоч осколків немає.
Але ніхто про це не думав. Люди не довіряли цьому неукріпленому погребу. Й вони мали рацію — так само, як і ті, що залишалися. Все залежало від випадку: можна було загинути під обвалом, а можна і від осколка.
Вони-чекали. Напружено, затамувавши подих. Чекали наступного удару. Він мав бути ось-ось. Але його не було. Замість нього почулися вибухи, що лунали один за одним, усе віддаляючись.
— Прокляття! — вилаявся хтось. — Де наші винищувачі?
— Над Англією.
— Мовчати! — закричав Мюкке.
— Над Сталіпградом! — сказав Іммерман.
— Заткни пельку!
В проміжку між розривами зенітних снарядів почувся гул моторів.
— Ось вони! — вигукнув Штайнбреннер. — Це наші!
Всі прислухалися. Крізь ревище й гуркіт долинули кулеметні черги. Потім один по одному розляглися три вибухи. Зразу ж за селом. Бліде світло спалахнуло, над погребом, і ту ж мить усередину ввірвалося щось неймовірно біле, червоне й зелене; земля стала дибки й розлетілася у вирі грому, блискавки і мороку. Серед вибухів надворі чулися крики, в погребі з гуркотом валилися стіни. Гребер навпомацки почав пробиратись до виходу, на голову сипалася штукатурка. «Церква», — подумав він і відчув у душі таку порожнечу, немовби від нього залишилася тільки оболонка, а все інше знищила вибухова хвиля. Вихід з погреба був цілий, він засірів у темряві, щойно стали бачити засліплені очі. Гребер поворухнувся. Здається, не ушкодило.
— Прокляття, — обізвався біля нього Зауер. — Близенько рвонуло. По-моєму, погребу амба.
Вони поповзли далі. Надворі знову загриміло. Час од часу долітали команди Мюкке, Шматок каменя влучив йому в лоб. Кров, чорна від раптових спалахів світла, текла по його обличчю.
— Швидше! Всі сюди! Розкопати! Кого немає?
Ніхто не відповідав. Запитання було надто безглузде.
Гребер із Зауером розгортали щебінь і каміння. Просувались повільно. Металеві балки й великі уламки затримували їх. Вони майже нічого не бачили. Було видно тільки бліде небо та ще спалахи вибухів.
Гребер прибрав з дороги штукатурку й поліз уздовж стіни, що обвалилася. Нахилившись обличчям майже до самого щебеню, обмацував руками довкола. Вій напружено прислухався, чи не почується крізь гуркіт прохання допомогти або стогін, і ретельно обстежував руї-~ ни, щоб не проминути людського тіла. Це було, краще, аніж шукати навмання. При обвалах дорога кожна хвилина.
Раптом Гребер натрапив на руку, що ворушилася.
— Тут хтось є! — гукнув він і почав мацати довкола, шукаючи голови. Він не зміг її знайти і сіпнув за руку. — Де ти тут? Чого мовчиш, обізвися! Де ж ти? — кричав він.
— Я тут, — тихо прошепотів над самісіньким його вухом у проміжку між вибухами той, кого присипало. — Не тягни. Мене добре привалило.
Рука знову поворухнулася. Гребер прогріб штукатурку. Знайшов обличчя. Намацав рот.
— До мене! — гукнув він. — Допоможіть мені!
В цьому кутку могли працювати одночасно не більше двох чоловік. Гребер почув голос Штайнбреннера.
— Витягайте його сюди! Глядіть, щоб не присипало голову! Ми спробуємо з цього боку!
Гребер відсунувся вбік. Інші поквапливо працювали в темряві.
— Хто це? — спитав Зауер.
— Не знаю. — Гребер звернувся до потерпілого: — Ти хто?
Той щось відповів. Гребер нічого не розібрав. Поруч працювали товариші. Вони розгрібали й відтягували уламки.
— Він іще живий? — запитав Штайнбреннер.
Гребер обмацав обличчя. Воно було нерухоме.
— Не знаю, — відповів він, — Кілька хвилин тому був ще живий.
Гуркіт знову посилився. Гребер нахилився до самого обличчя засипаного. -
— Ми тебе зараз витягнемо! — гукнув він. — Ти мене зрозумів?
йому здалося, ніби він відчув у себе на щоках слабке дихання, але впевнений не був. Поруч сопіли Штайнбреннер, Зауер і Шнайдер.
— Він більше не відповідає.
— Ми далі не можемо. — Зауер увігнав лопату в землю з такою люттю, що вона задзвеніла. — Тут металева арматура і величезне каміння. Потрібне світло й інструменти.
— Ніякого світла! — закричав Мюкке. — Хто спробує засвітити, буде розстріляний!
Всі самі добре знали, що світити під час повітряного нальоту означало б самогубство.
— От йолоп! — вилаявся Шнайдер. — Кому це не відомо!
*— Далі ми не просунемось. Доведеться зачекати, поки розвидниться.
— Авжеж.
Гребер присів навпочіпки під стіною і задивився в небо, звідки на погріб падали важкі громи. Він не міг там нічого розібрати. Він лише чув, як десь гуркоче невидима смерть. В цьому не було нічого незвичайного. Він уже не раз переживав і таке, і ще страшніше.
Він обережно торкнувся рукою чужого обличчя. Сміття й куряви на ньому вже не було. Намацав губи. Потім зуби. Відчув, як вони легенько вкусили його за палець. Тоді вкусили дужче й відпустили.
— Він ще живий, — повідомив товаришів.
— Скажи йому, що двоє побігли по інструменти.
Гребер знову доторкнувся до губів. Вони вже не ворушилися. Знайшов серед сміття руку і стиснув її. Але й рука більше не відповідала. Гребер її стискав і стискав — це було все, що він міг зробити. Отак він і сидів, чекаючи, доки закінчиться наліт.
Принесли інструменти й відкопали засипаного. Це був Ламмерс. Худорлявий чоловік в окулярах. Знайшлися й окуляри. Вони лежали за якийсь метр на підлозі і були цілі. А Ламмерс був мертвий.
Гребер із Шнайдером заступили в караул. Повітря було імлисте і пахло, як пахне завжди після бомбардування. Один бік церкви розбило. Хату командира роти також. Гребер запитав сам себе, чи не вбито Рає. Потім побачив його у напівтемряві, тонкого й довгого, за хатою; він спостерігав, як розбирають руїни коло церкви. Частину поранених засипало. Решта лежали надворі, просто неба, на ковдрах та плащ-наметах. Вони не стогнали. їхні очі були звернені до неба. Ні, вони не чекали звідти допомоги. Вони боялися неба.
Гребер поминув свіжі воронки. Вони смерділи І на тлі снігу здавалися такими чорними, немов були бездонні. Туман уже клубочився над ними. Невелика воронка виднілася на схилі пагорбу, Де вони поховали забитих раніше.
— Он ту мояїна використати замість могили, — сказав Шнайдер. — Мертвих чимало.
Гребер похитав головою.
А де ти візьмеш землю щоб їх загорнути?
— Можна накопати по краях.
— Це не поможе. Все одно залишиться яма. Краще викопати свіжі могили.
Шнайдер пошкріб свою руду бороду.
— А хіба на могилах обов’язково мають бути надгробки?
— Мабуть, що ні. Просто так уже ведеться.
Вони пішли далі. Гребер побачив, що хрест на могилі Райке зник. Очевидно, вибухом його відкинуло кудись убік.
Шнайдер зупинився й прислухався.
— Отак і проходить твоя відпустка, — сказав він.
Прислухались обоє. Фронт раптом ожив. Освітлювальні ракети повисли над горизонтом. Артилерійський вогонь став сильніший і розміреніший. Чути було, як рвуться міни. <
— Ураганний вогонь, — сказав Шнайдер. — Це означає, що ми знову опинимося на передовій. Відпустці кінець!
— Так.
Вони слухали далі. Шнайдер мав рацію. Те, що вони чули, не скидалося на випадкову атаку. Це була важка артилерійська підготовка. Завтра вранці на цій неспокійній ділянці фронту, очевидно, слід чекати загального наступу. Погода через ніч зіпсувалася, й туман усе густішав. Росіяни наступатимуть під прикриттям туману, як це вже було два тижні тому, коли рота втратила сорок два чоловіка.
Відпустка пропала. Щоправда, Гребер не дуже в неї вірив. Навіть не написав про це батькам. Звідтоді, як його призвали, він їздив додому лише двічі, і це було так давно, що здавалося чимось невірогідним. Майже два роки тому. Чи двадцять років. Зрештою, це однаково. Він навіть не відчував розчарування. Лише порожнечу,
— Ти в який бік підеш? — спитав Шнайдер.
— А мені однаково. Праворуч?
— Гаразд. Тоді я піду ліворуч.
Туман густішав. Він був схожий на брудний молочний суп, через який доводилося брести. Він уже сягав їм по шиї, клубочився, обдавав холодом. Шнайдерова голова попливла по тому супові вбік. Гребер пішов ліворуч, далеко обминаючи село. Він то пірнав у туман, то знову виринав і бачив на гребенях молочних хвиль різно-, барвні вогні фронту. Вогонь усе дужчав.
Гребер не пам’ятав, скільки вже пройшов, коли раптом почув кілька поодиноких пострілів. «Це Шнайдер, — подумав він, — Мабуть, для хоробрості». Потім знову пролунали постріли й на цей раз вигуки. Пригнувшись, він сховався в тумані і звів гвинтівку. Голоси наближалися. Хтось покликав його на ім’я. Він відповів.
— Ти де?
— Тут.
Гребер на мить виткнувся з туману і з обережності відскочив убік. Ніхто не стріляв. Він почув голоси тепер уже зовсім близько, але вночі та ще в тумані не міг прикинути відстань. Потім побачив Штайнбреннера.
— Свині! Вбили Шнайдера. Прямо в голову!
То були партизани. Вони підкралися в тумані. Руда Шнайдерова борода, певно, виявилася для них непоганою мішенню. Вони, видно, вважали, що рота спить; робота на руїнах стала їм на перешкоді, але Шнайдера вони все-таки підстерегли.
— Бандити! В цьому клятому супі ми не можемо їх переслідувати.
Обличчя Штайнбреннера було вологе від туману. Очі його блищали.
— Тепер патрулюватимемо по двоє,— сказав він. — Наказ Рає. І не заходьте далеко.
— Гаразд.
Вони трималися так близько, що бачили обличчя один одного. Пильно вдивляючись у туман, Штайнбреннер обережно пробирався вперед. Він був досвідчений солдат.
— От якби злапати хоч одного, — пробурмотів він. — Я знаю, що б з ним учинив у цьому тумані. Ганчірку в пельку, щоб не писнув, руки й ноги позв’язував би і ну! Ти не повіриш, як далеко можна витягнути з орбіти око, і воно не відірветься, — Він зробив обома руками такий жест, немов щось повільно роздушував.
— Чому ж ні, вірю, — відгукнувся Гребер. «Шнайдер, — думав він. — Якби той пішов ліворуч, а не праворуч, вони порішили б мене». Але дя думка майже не викликала в нього тривоги. Так траплялося вже часто. Солдатське-життя залежало від випадку.
Вони шукали, доки їх підмінили, але нікого не знайшли. Вогонь ^ фронту перенісся на тили. Світало. Наступ розпочався.
— Заварилося, — сказав Штайнбреннер. — От якби зараз опинитися на передовій! В такому наступі часто по-
і рібне поповнення. За кілька днів можна стати унтер-офіцером,
— Або кавкнути під танком!
— Ех ти! Завжди ви, старі козли, думаєте про те саме! Так далеко не заїдеш! Адже не всіх убивають.
— Звичайно, ні. Інакше не було б ніякої війни. Вони знову полізли в погріб. Гребер ліг і спробував
заснути, але не зміг. Він дослухався до гуркоту на фронті.
Настав день, сірий і вогкий. Фронт вирував. У бій вступили танки. На півдні передову лінію вже було відкинуто назад. Гули літаки. Рівниною мчали машини. Поранені поверталися в тил. Рота чекала наказу виступати на передову.
О десятій Гребера викликали до Рає. Командир роти змінив квартиру. Тепер він жив у другій половині кам’яного будинку, що якимось дивом уцілів. Поряд була канцелярія.
Кімната Рає містилася на першому поверсі. Стілець па трьох ніжках, розвалена велика піч, на якій валялося кілька ковдр, похідне ліжко і стіл — ось і вся обстановка. Під розбитим вікном видиілася воронка. Вікно було затулене картоном. В кімнаті гуляв холод. На столі стояла спиртівка з кавником.
— Вашу відпустку затверджено, — сказав Рає. Він налив кави в строкату чашку без вушка. — Це вас дивує?
— Так точно, пане лейтенант!
— Мене також. Документи в канцелярії. Заберіть їх,
1 щоб зараз же вашої ноги тут не було. Сідайте на яку-, небудь попутну машину. З години на годину я чекаю, що всі відпустки відмінять. А коли вас уже не буде, то не буде, зрозуміло?
— Так точно, пане лейтенант!
Здавалося, Рає хотів додати ще щось. Але потім передумав, вийшов з-за столу і подав Греберу руку. — Щасливої дороги, і постарайтесь якнайшвидше забратися звідси геть. Ви вже давно цього чекаєте. 1 заслужили.
Він одвернувся й підійшов до вікна. Воно було для нього надто низьке… Нахилившись, виглянув надвір.
Гребер повернувся кругом і пішов поза будинком до канцелярії. Проходячи під вікном, побачив ордени на грудях Рає. Голови не видно було.
Писар простягнув йому обліплену печатками та підписами відпускну.
— Тобі повезло, — промимрив він. — І навіть неодружений, еге ж?
— Ні. Але ж це моя перша відпустка за два_роки.
— Повезло, — повторив писар. — Такий шарварок і — відпустка!
— Я ж не вибирав час.
Гребер повернувся до погреба. Він уже втратив був усяку надію на відпустку І тому завчасно не спакувався. Та й пакувати, власне, не було чого. Миттю постягував докупи свої речі. Серед них була емальована російська іконка, яку він хотів подарувати матері. Він її підібрав десь по дорозі.
Йому знайшлося місце на санітарній машині. Переповнене пораненими авто потрапило в занесену снігом яму, запасного водія викинуло з кабіни, й він зламав собі руку. Гребер сів на його місце.
Машина поїхала дорогою, яка була позначена кілками та солом’яними віхами й проходила поза селом. Гребер побачив свою роту, що вишикувалася на сільському майдані перед церквою.
— А он тим доведеться йти вперед, — сказав водій. — Знову в бій. Бідолахи! Чоловіче, звідки в росіян стільки артилерії?
— Так…
— Танків у них теж повно. Звідки раптом?
— З Америки, або з Сибіру. Там у них заводів, кажуть, хоч греблю гати.
Водій обминув вантажну машину, яка застрягла.
— Росія надто велика.'Надто велика, кажу тобі. В ній не важко й пропасти.
Гребер кивнув і поправив краги. На мить він здався сам собі дезертиром. На сільському майдані стоїть його рота, а він їде в тил. Сам. Інші залишаються, а він їде. Вони підуть на фронт. «Але ж я заслужив, — думав Гребер. — І Рає так сказав. Та що тут розмірковувати? Просто мені' страшно, що мене хтось наздожене й поверне назад».
Через кілька кілометрів вони побачили машину з пораненими, яка з’їхала на узбочину і загрузла в снігу. Зупинились і оглянули своїх поранених. Двоє померло.
Вони їх зняли і на їхнє місце взяли трьох з машини. Гребер допомагав переносити. У двох були ампутовані кінцівки, третій був поранений в обличчя, він міг сидіти. Ті, що залишалися, лаялись і кричали. Вони лежали на ношах і для них місця не знайшлося. їх пригнічував страх, властивий усім пораненим: а що, коли в останню мить війна наздожене їх знову?
— Що сталося? — запитав водій шофера машини, що загрузла.
— Зламалася вісь.
— Вісь? У снігу?
— Кажуть, один навіть зламав собі пальця, колупаючись у носі. Ти не чув про таке, молокососе?
— Чув. Усе-таки тобі хоч трохи пощастило, що справжня зима минулася. Тут усі позамерзали б.
Вони поїхали далі. Водій відкинувся на сидінні.
— Місяців зо два тому і зі мною таке було, — сказав він. — Коробка передач підвела. Ледве повзли. Люди попримерзали до нош. Нічого не можна було вдіяти. Шестеро ще жило, коли ми, нарешті, приїхали. Руки, ноги, носи, звичайно, повідморожували. Бути пораненим в Росії та ще взимку — це не жарт, — Він дістав жувальний тютюн і відкусив шматок. — А ходячі поранені! Тим довелося йти пішки. Вночі, в холод. Накинулися були на нашу машину. Пообліплювали дверцята й приступки, немов бджоли. Довелося їх поскидати.
Гребер неуважно кивнув і озирнувся. Села вже йе видно було. Воно сховалося за сніговим заметом. Не існувало більше нічого, крім неба та рівнини, якою вони їхали на захід. Був полудень. Сонце тьмяно світило крізь сіру запону. Сніг ледь-ледь блищав. І раптом у грудях Гребера щось прорвалося — гаряче й нестримне; він уперше відчув, що врятувався, що віддаляється від смерті все далі й далі. Він відчував це, дивлячись на * розбиту снігову дорогу, що метр за метром зникала під колесами машини; метр за метром віддалявся він від небезпеки — на захід, на батьківщину, в незбагненне життя, що чекало на нього там, за рятівним горизонтом.
Перемикаючи швидкість, водій ненароком штовхнув його. Гребер здригнувся. Він обмацав кишені й дістав пачку сигарет.
— На, — сказав він.
— Мерсі,— відповів водій, не глянувши. — Я не палю. Лише жую.
Вузькоколійка не працювала. Невеличкий, замаскований вокзал стояв на осонні. Від кількох будинків, які були довкола, мало що залишилося; замість них побудували кілька бараків, пофарбували їхні дахи та стіни в захисний колір. На колії стояли залізничні вагони. Російські полонені щось перевантажували в них. Вузькоколійка сполучалася тут з ширококолійною магістраллю.
Поранених перенесли в один з бараків. Ті, що могли рухатись, посідали на саморобні грубезні лави. Прибуло ще кілька відпускників. Вони старалися не показуватись нікому на очі — боялися, що їх побачать і відішлють назад.
День видався якийсь млявий. Бліде світло, відбиваючись від снігу, гралося саме з собою. Здалеку долинав гуркіт авіаційних моторів. Але не з повітря; отже, десь поруч, мабуть, був захований аеродром. Пізніше над вокзалом пролетіла ескадрилья літаків і почала набирати висоту, аж поки стала схожою на зграйку жайворонків. Гребер задрімав. «Жайворонки, — думав він. — Мир».
їх налякали двоє польових жандармів.
— Документи!
Жандарми були здорові, міцні і впевнені в собі, як люди, котрим не загрожує небезпека. Уніформа сиділа на них бездоганно, зброя блищала, і кожен з них важив щонайменше на кілограмів десять більше, ніж будь-який відпускник.
Солдати мовчки подіставали свої відпускні. Перш ніж повернути, жандарми пильно й прискіпливо вивчили їх. Потім звеліли показати солдатські книжки.
— Харчуватиметесь у бараці номер три, — сказав нарешті старший. — Та добре вимийтесь. Який у вас вигляд! Ви що, хочете приїхати на батьківщину, як свині?
Гурт попрямував до третього барака.
— Прокляті собаки-шукачі! — вилаявся зарослий чор-ною щетиною чоловік. — Повідгодовували пики — й подалі од фронту. Поводяться з нами, наче ми злочинці.
— Під Сталінградом вони десятками розстрілювали як дезертирів тих, хто відставав від свого полку, — сказав інший.
— Ти був під Сталінградом?
— Якби я був під Сталінградом, то не сидів би зараз отут. З того котла не вибрався жоден.
— Послухай-но, — промовив літній унтер-офіцер. — На фронті можеш патякати шо завгодно. Але тут усе по-іншому. Відтепер краще заткни пельку, коли не бажаєш собі зла, ясно?
Вони стали зі своїми казанками в чергу. Чекати довелося не менш як годину. Ніхто не відходив. Було холодно, але всі чекали. Вони вже до цього звикли. Нарешті одержали по ополонику супу, в якому плавало трохи м’яса, овочів та кілька картоплин.
Чоловік, що не був під Сталінградом, пильно озирнувся навколо.
— Хотів би я знати, чи й жандармів так годують?
— Чоловіче, тобі не все одно! — презирливо зауважив унтер-офіцер.
Гребер їв суп. «Принаймні хоч. теплий, — думав він. — Удома їстиму інше. Мати приготує. Можливо, навіть почастує смаженою ковбасою з цибулею й картоплею і малиновим пудингом з ванільним соусом».
Вони змушені були чекати до ночі. Польові жандарми ще двічі перевіряли їх. Поранені прибували й прибували. З кожною новою групою відпускники нервували все більше. Вони боялися, що їх тут залишать. Нарешті, після півночі, сформували поїзд. Похолодало, небо всіяли великі зорі. Кожен їх ненавидів; вони провіщали добру погоду для літаків. Природа сама по собі для них уже давно не означала нічого іншого, крім поняття, пов’язаного з війною. Захист або загроза.
Почали вантажити поранених. Трьох одразу ж винесли назад. Вони були мертві. Ноші залишилися на платформі. На мертвих ковдр не було. Ніде ані вогника.
Потім настала черга поранених, які могли рухатись, їх перевіряли прискіпливо. «З ними ми не пройдемо, — думав Гребер. — їх надто багато. Поїзд переповнений». Він похмуро вдивлявся в ніч. Серце калатало. Десь над головою гули літаки. Він знав, що це німецькі, але однаково боявся. Він боявся тут куди більше, ніж на фронті.
— Відпускники! — почулося нарешті.
Група кинулася до поїзда. Знову з’явилася польова поліція. Пополудні, під час останньої перевірки, кожен одержав талон, який тепер повинен був здати. Вони полізли у вагон. Там уже сиділо кілька поранених. Від» пускники товпилися й штовхались. Пролунала команда. Всі мусили вилізти й вишикуватись. Тоді їх повели до сусіднього вагона, в який також уже пробралися поранені. Оголосили посадку. Гребер знайшов місце посередині. Він не хотів сідати кодо вікна. Він знав, що можуть накоїти осколки.
Поїзд стояв. В купе було темно. Всі чекали. На плат* формі все стихло, але поїзд не рухався. З’явилося двоє польових жандармів, що вели посередині якогось солдата. Вагон поминула група росіян, які несли ящики з боєприпасами. Потім, голосно розмовляючи, пройшло кілька есесівців. А поїзд усе ще не рушав. Поранені почали лаятись. Вони мали право на це. Тепер з ними уже ніхто не міг нічого вчинити.
Гребер прихилився головою до стінки. Він хотів заснути й прокинутися тоді, коли поїзд уже їхатиме, але це йому не вдалося. Він прислухався до кожного звуку. Бачив у темряві очі супутників. Слабке світло, відбиваючись від снігу, проникало у вікно й блищало в їхніх очах. Але його було замало, щоб розгледіти обличчя. Лише очі. Купе сповнював морок і неспокійні очі, а серед них мертво біліли пов’язки.
Поїзд рушив і одразу ж знову став. Пролунали вигуки. Перегодя грюкнули двері. На платформу винесли двоє нош. «Двома мертвими більше. Двома місцями більше для живих, — подумав Гребер. — Коли б тільки в останню мить не прибули нові поранені і нам не довелось забиратися геть!» Всі думали про те саме.
Поїзд знову смикнувся. За вікном повільно попливла платформа. Польові жандарми, полонені, есесівці, штабелі ящиків. І раптом зору відкрилася рівнина. Всі подалися вперед. Вони ще не йняли віри. А що, коли поїзд знов зупиниться? Але він котився, котився, і поступово судорожне посмикування перетворилося в ритмічний рух. З’явилися танки й гармати. Солдати, що проводжали очима' поїзд. Гребер відчув себе враз страшенно стом-. леним. «Додому, — думав він. — Додому! О боже, я ще не наважуюсь радіти».
Зранку йшов сніг. Зупинилися на якійсь станції, щоб напоїти поранених кавою. Станція лежала на околиці містечка, від, якого мало що зосталося. Повиносили мертвих. Почали переформовувати поїзд. Гребер з кухлем ерзац-кави наздогнав свій вагон. Виходити вдруге, по хліб, він не важився.
Ешелоном пішли патрулі, виловлюючи легкопоране-них, які мали залишитись у місцевому госпіталі. Звістка миттю облетіла вагони. Поранені в руку кинулися до туалетів, щоб сховатися. Кожен намагався відвоювати собі місце. З люттю і відчаєм вони витягували тих, які намагалися зачинити за собою двері.
— Йдуть! — крикнув хтось зненацька па платформі.
Клубок людських тіл розпався. Двоє посідали на унітази й зачинили двері. Один з поранених, який, під час бійки упав на підлогу, з жахом дивився на свою руку в гіпсі. Невеличка червона пляма ставала все більшою. Ще один відчинив двері, що виходили на протилежну платформу, і через силу сповз прямо в сніговий замет. Він стояв, припавши всім тілом; до вагона. Решта залишилися сидіти.
— Зачиніть двері,—сказав хтось, — а то вони одразу здогадаються.
Гребер зачинив. На мить він побачив крізь снігову завію бліде обличчя солдата, що причаївся біля вагона.
— Я хочу додому, — сказав поранений із закривавленою пов’язкою. — Двічі я потрапляв до цих проклятих польових госпіталів, і щоразу мене посилали назад, без відпустки на лікування. Я хочу на батьківщину.
Він з ненавистю дивився на здорових відпускників. Ніхто до нього не обзивався. Минуло чимало часу, поки прийшли патрулі. Двоє з них перевіряли купе, інші стерегли на платформі поранених, яких уже спіймали. Один з патрульних був молодий фельдшер. Він недбало проглядав довідки про поранення.
— Виходьте, — спокійно говорив він, беручи до рук уже інший папірець.
Один з поранених залишився сидіти. Це був невеличкий, сивий чоловік.
— Вимітайтеся, діду, — повторив наказ жандарм, що йшов слідом за фельдшером. — Ви що, не чули?
Чоловік не вставав. У нього було перев’язане плече.
— Геть звідси! — гримнув жандарм.
Чоловік не поворухнувся. Він стиснув губи і дивився перед себе, немовби нічого не розуміючи. Жандарм зупинився перед ним, широко розставивши ноги.
— Чекаєш на особливе запрошення, так? Встати!
Чоловік усе ще поводився так, ніби нічого не чув.
— Встати! — проревів жандарм не своїм голосом, — Ви що, не бачите, що з вами розмовляє начальство! Захотілося до військово-польового суду, чоловіче?
— Спокійно, — сказав фельдшер. — Все треба робити спокійно.
У нього було рожеве обличчя без вій.
— У вас кров, — звернувся він до солдата, що брав участь у бійці коло туалету. — Вас потрібно перев’язати. Вийдіть.
— Я… — почав був солдат, але тут побачив другого жандарма, що саме увійшов до вагона і, взявши сивого чоловіка попід руки, допомагав товаришеві відірвати його від лавки. Чоловік зойкнув, але обличчя його залишалось непорушним. Тоді другий жандарм ухопив його на оберемок, мов легенький клунок, і витяг з купе. Він робив це без зла, абсолютно байдуже. Чоловік більше не кричав. Він зник у натовпі на платформі.
— Ви щось хотіли? — перепитав фельдшер.
— Я вже не Поїду далі після перев’язки, пане лікарю? — звернувся до нього закривавлений солдат.
— Це ми побачимо. Можливо, й поїдете. Але спершу треба зробити перев’язку.
Солдат вийшов. На обличчі його був відчай. Він назвав фельдшера лікарем, але й це не допомогло. Жандарм поторсав двері в туалет.
— Так і є,— сказав він презирливо. — їм більше нічого не спадає на думку. Завжди те саме. Відчиняй! — скомандував. — Швидше!
Двері відчинились. Один солдат вийшов.
— Усе хитруєте, еге ж? — гримнув жандарм. — Навіщо замкнулися? Закортіло погратися в схованки?
— У мене пронос. По-моєму, туалет саме для цього й існує.
— Та невже? Прямо-таки зараз? І я повинен у це вірити?
Солдат розкинув поли шинелі. Всі побачили залізний хрест першого ступеня. Солдат глянув на груди жандарма, де не було нічого.
— Так, — відповів він спокійно. — Ви повинні вірити!
Жандарм побагровів. Фельдшер поквапився утрутитись.
— Прошу вийти, — сказав він, не дивлячись на солдата.
— Ви ж мене не оглянули.
— Я бачу по перев’язці. Вийдіть, будь ласка.
Солдат ледь посміхнувся:
— Добре.
— Тут ми, здається, вже впорались, чи не так? — запитав роздратовано фельдшер у жандарма.
— Так точно! — Жандарм кинув погляд на відпускників. Кожен з них тримав у руках документи. — Так точно, впорались, — повторив він і вийшов услід за фельдшером.
Двері туалету тихенько прочинились. Єфрейтор, що сидів там, прослизнув у купе. Його обличчя блищало від поту. Він сів на лавку.
— Пішов? — спитав пошепки по хвилі.
— Та начебто.
Єфрейтор довго сидів мовчки, обливаючись потом.
— Я за нього молитимуся, — промовив він зрештою.
Всі попідводили погляди.
— Що? — запитав хтось недовірливо. — За цю тварюку, за, польового жандарма ти ще молитимешся?
— Ні, не за цю свиню. За хлопця, що був разом зі мною в туалеті. Він порадив мені не виходити, сказав, що залагодить справу сам. Де він?
— Висадили. От і залагодив. Він так роздратував отого товстого кнура, що той більше нікого не перевіряв.
— Я молитимусь за нього.
— Ну гаразд, молись собі, про мене.
— Авжеж, неодмінно. Моє прізвище Лютьєнс. Я неодмінно за нього молитимусь.
— Добре. А тепер заткни пельку. Молитимешся завтра. Або хоч почекай, доки рушить поїзд, — порадив хтось.
— Я молитимусь. Мені треба додому. Я не одержу відпустки додому, коли потраплю до місцевого госпіталю. Мені треба в Німеччину. В моєї дружини рак. їй тридцять шість років. Тридцять шість виповнилося в жовтні. Вже чотири місяці не підводиться з ліжка.
Він оглянув усіх заляканим поглядом. Ніхто йому, не відповідав. Усі до такого надто звикли.
За годину поїзд рушив далі. Солдат, що зійшов на протилежну платформу, більше не з’являвся. «Очевидно, його схопили», — подумав Гребер.
Ополудні до вагона зайшов унтер-офіцер.
— Охочі поголитись є?
— Що?
— Поголитись. Я перукар. Маю чудове мило. Ще з Франції.
— Голитись? Тоді, коли поїзд рухається?
— Звичайно! Я щойно голив офіцерів.
- І скільки це коштує?
— П’ятдесят пфенігів. Піврейхсмарки. Дешево, майже задарма; коли врахувати, що спершу треба постригти ваші солідні бороди.
— Згода, — Хтось уже дістав гроші.— Але якщо ти мене вріжеш, не одержиш нічого.
Перукар поставив збоку мильницю й видобув з кишені ножиці та гребінець. Був у нього ще й чималий кульок, в який він збирав волосся. Потім намилив першого клієнта. Працював біля вікна. Піна була така біла, немовби перукар намилював снігом. Працював він спритно. Поголилося троє солдатів. Поранені відмовились. Гребер сів четвертим. Він розглядав тих трьох, що вже поголилися. Вони мали дивний вигляд. Щоки в них були червоні, всі в плямах, а підборіддя неприродно білі. Це були обличчя напівсолдатів-напіввідлюдників. Гребер прислухався, як бритва шкребе щетину. Після гоління він повеселішав. Це трохи нагадувало батьківщину; особливо, коли взяти до уваги те, що голив його старший чином. Здавалося, він знову одягнув цивільний одяг.
Надвечір поїзд зупинився знову. Польова кухня стояла неподалік. Вони вирушили по їжу. Лютьєнс з ними не пішов. Гребер помітив, що той мовчки ворушить губами. При цьому він молитовно тримав здорову руку так, немовби склав її з пораненою. Ліва була перев’язана й висіла під мундиром. Дали суп з капустою. Він був ледь теплий.
Був уже вечір, коли вони дісталися до кордону. Поїзд спорожнів. Відпускників зібрали всіх разом і повели до санпропускника. Вони поздавали одяг і сиділи в бараці голі, чекаючи, доки подохнуть на тілі воші. Кімната була тепла, вода тепла, а мило сильно пахло карболкою. Вперше за багато місяців Гребер сидів у по-справжньому теплій кімнаті. На фронті, щоправда, інколи теж випадало посидіти біля печі; але там завжди зігрівався лише один бік, обернений до вогню, другий же замерзав. Тут була тепла вся кімната. Нарешті кістки могли відтанути. Кістки і мозок. Мозок потрібно було відігрівати довше.
Вони сиділи кружком, ловили вошей і душили їх. На голові в Гребера вошей не було. Лобкові й одежні в чуб не перелазять, це здавна відомо. Воші поважають екстериторіальність, вони не воюють.
Від тепла хилило до сну. Він бачив бліді тіла товаришів, обморожені ступні, червоні смуги шрамів. Ці люди раптом перестали бути солдатами. їхні мундири десь пропарювалися; це були просто голі чоловіки, що душили вошей і розмовляли зовсім про інше. Про війну більше не говорилося. Мова зайшла про їжу і жінок.
— У неї дитина, — сказав один, якого звали Бернгард. Він сидів біля Гребера і, заглядаючи в невеличке дзеркальце, виловлював у бровах воші.— Я два роки не був удома, а дитині чотири місяці. Жінка ж твердить, що їй чотирнадцять місяців і я її батько. Але моя мати мені написала, що дитина від росіянина. Та й сама жінка повідомила мене про це лише місяців десять тому, а до того мовчала. Що ви на це скажете?
— Буває,— байдуже відгукнувся лисий чоловік. ;
— У селах чимало дітей від військовополонених.
— Правда? Гаразд. Але що мені тепер діяти?
— Я вигнав би жінку під три чорти, — обізвався інший, що саме перебинтовував собі ноги. — Це справжнє свинство.
— Свинство? Чому свинство? — Лисий зробив заперечливий жест. — У війну все по-іншому. Пора це зрозуміти. А хто в неї — хлопчик чи дівчинка?
— Хлопчик. Вона пише, що схожий на мене.
— Коли хлопчик, залиш його собі. Стане в пригоді. На селі завше потрібна поміч.
— Але ж він напівросіянин!
— Ну то й що? Росіяни ж арійці. А вітчизні потрібні солдати.
Бернгард відклав дзеркальце вбік.
— Усе це не так просто. Тобі легко говорити. Не з тобою ж трапилося.
— Може, ти хотів би, щоб твоїй дружині зробив дитину краще який-небудь вгодований співвітчизник, відкликаний з фронту на виробництво?
— Звичайно, ні.
— От бачиш.
— Але ж вона могла б мене дочекатися, — сказав Беригард тихо і ніяково.
Лисий стенув плечима:
— Одні ждуть, інші ні. Що ж тут вимагати, коли чоловіка роками немає вдома.
— Ти теж одружений?
— Ні. Дякувати богові, ні.
— Росіяни не арійці,— втрутився раптом схожий на мишу чоловічок з гострим обличчям і маленьким ротом. Досі він мовчав.
Всі пооберталися до нього.
— Ти помиляєшся, — відповів лисий. — Арійці. У нас з ними була угода.
— Вони виродки. Більшовицькі виродки. Ніякі вони не арійці, це точно.
— Ти помиляєшся. Поляки, чехи, французи — ті, справді, виродки. Росіян ми звільняємо від комуністів. Росіяни арійці. За винятком комуністів, звичайно. Можливо, нижчі, аніж ми. Просто робочі арійці. Але їх не знищують.
Чоловік-миша розгубився.
— Вони завжди були виродки, — заявив він. — Я це знаю достеменно. Справжні виродки.
— Все вже давно змінилося. Так, як з японцями. Тепер вони теж арійці. Відтоді, як стали нашими союзниками. Жовті арійці.
— Ви обидва маєте рацію, — промовив басом надзвичайно волохатий чолов’яга. — Поки діяла наша угода, росіяни не були виродками. Зате тепер вони стали ними. Такі-то справи.
— Тоді що ж йому робити з дитиною?
— Віддати, — авторитетно сказав чоловік. — Безболісна смерть. А що ж іще?
— А жінка?
— Це справа властей. Поставлять тавро, поголять голову, запакують до концтабору чи тюрми. Або й на шибеницю.
— Досі її не ріпали.
— Бо ще, очевидно, не довідались.
— Довідались. Моя мати повідомила.
— Тоді місцеві власті безвідповідальні й недбалі. їх теж треба до концтабору або на шибеницю.
— Ой, чоловіче, дай мені спокій, — раптом сердито промовив Бернгард і відвернувся.
— Можливо, краще, якби то був усе-таки француз, — сказав лисий. — Як показали дослідження останнього часу, французи лише напіввиродки.
— Це звиродніла проміжна раса. — Бас поглянув на Гребера. Гребер завважив на його широкому обличчі легку посмішку.
Чоловік з курячими грудьми, що досі метушливо бігав по кімнаті на своїх кривих, як дві шаблі, йогах, зупинився.
— Ми панівна раса, — сказав він. — А всі інші виродки, це ясно. А хто ж, власне, звичайні люди?
Лисий задумався.
— Шведи, відповів нарешті.— Або швейцарці.
— Дикуни, — втрутився бас. — Справжні дикуни.
— Білих дикунів у природі більше не існує,— зауважив чоловік-миша.
— Хіба? — Бас пильно подивився на нього.
Гребер задрімав. Він чув, як знову почалися розмови про жінок. Але на цьому вій мало розумівся. Расові теорії співвітчизників не відповідали його уявленню про кохання. Він не хотів думати про примусовий відбір, родовід, здатність народжувати дітей. Він був солдат і навчився не багато, бо його зв’язки обмежувалися знайомством з кількома повіями в тих країнах, де воював. Вони були так само ділові, як і члени Спілки німецьких дівчат; але від них цього вимагав принаймні їхній фах.
Вони одержали свої речі й одяглися… Раптом вони знов обернулись на рядових, єфрейторів, фельдфебелів і унтер-офіцерів. Той, у кого дружина народила дитину від росіянина, виявився унтер-офіцером. Бас також. Чо-ловік-миша — служив у тиловому підрозділі. Побачивши, що тут унтер-офіцери, він принишк.
Гребер оглянув свій мундир. Він був ще теплий і тхнув кислотами. Під пряжками підтяжок Гребер виявив цілу колонію вошей, які там заховалися. Вони подохли. Від газу. Він вишкріб їх геть. Потім відпускників зібрали в бараку. Офіцер з націонал-соціаліст-ського керівництва виголосив промову. Він стояв на трибуні, над якою висів портрет фюрера, і розповідав про ту високу відповідальність, яку вони беруть на себе, їдучи на батьківщину. Забороняється розповідати про справи на фронті. Ні слова про розташування частин, населені пункти, підрозділи, пересування військ. Скрізь підслуховують шпигуни. Тому найважливіше — мовчати. Хто любить базікати, хай не забуває про суворе покарання. Несправедлива критика — також державна зрада. Воєнними діями керує фюрер, а він знає, що робить. Обстановка чудова; росіяни знекровлені, вони зазнали нечуваних втрат, і тепер ми готуємося перейти в контрнаступ. Постачання військ першокласне, настрій бойовий. Ще раз: хто називатиме пункти розташування військ, вважатиметься зрадником батьківщини. Хто скавулітиме— теж!
Офіцер зробив паузу. Потім, уже іншим тоном, пояснив, як фюрер піклується про своїх солдатів, незважаючи на страшенну заклопотаність. Він підписав наказ, за яким кожний відпускник має привезти на батьківщину подарунок. З цією метою їм буде видано по продовольчому пакету. Вони повинні передати його своїм домашнім як доказ того, що на фронті війська почувають себе добре і навіть можуть привозити подарунки. Того^-хто по дорозі відкриє пакет і сам з’їсть його вміст, буде покарано. Контроль на кінцевій станції виявить це одразу. Хайль Гітлер!
Вони стояли струнко. Гребер чекав, що зараз вони славитимуть третій рейх співом «Німеччини» та «Хор-ста Весселя». Але нічого такого не сталося. Замість цього надійшов наказ:
— Відпускники з Рейнської області! Три кроки вперед!
Вийшло кілька чоловік.
— Відпустки у Рейнську область скасовано, — заявив офіцер і звернувся до солдата, що стояв поряд:
— Куди ви хочете поїхати натомість?
— В Кельн!
— Я ж вам щойно пояснив, що в’їзд до Рейнської області заборонено. Куди ви хочете замість того?
— В Кельн, — знову промовив нетямущий солдат. — Я з Кельна.
— В Кельн це можна. Ви це розумієте? В яке інше місто поїдете?
— Ні в яке інше. У Кельні в мене дружина й діти. Я там слюсарював. Мої відпускні документи виписані до Кельна.
— Я бачу. Але туди не можна. Зрозумійте ж нареш-тії Кельн тепер закритий для відпускників.
— Закритий? — перепитав колишній слюсар. — Чому?
— Ви що, чоловіче, збожеволіли? Хто тут запитує? Ви чи начальство?
Підійшов капітан і щось шепнув офіцерові на вухо, Той кивнув.
— Відпускникам, що їдуть у Гамбург і Ельзас, вийти з строю! — скомандував голосно потім.
Ніхто не вийшов.
— Всім, хто з Рейнської області, залишитися! Решта — ліворуч, кроком руш! Одержувати подарунки на батьківщину.
Вони знову стояли на вокзалі. Через деякий час підійшли ті, що з Рейнської області.
— Що там трапилося? — запитав бас.
— Ти ж чув!.
— У Кельн не можна? Куди ж ти тепер?
— В Ротенбург. У мене там сестра. Але що мені робити в Ротенбурзі? Я мешкаю в Кельні. Що сталося в Кельні? Чому мене не пускають в Кельн?
— Увага! — попередив хтось, угледівши двох есесівців, що4 прорипіли чобітьми мимо.
— Плювати я на них хотів! До чого Мені Ротенбург? Де моя сім’я? Вона була в Кельні. Що там скоїлося?
— Можливо, твоя сім’я також у Ротенбурзі?
— Вони там не будуть. Там немає де жити. До того ж моя дружина й сестра не можуть одна одну терпіти. Що трапилося в Кельні?
Слюсар запитливо дивився на інших. На його очах виступили сльози. Товсті губи тремтіли.
— Чому вам можна додому, а мені ні? Після- всього,
що я пережив. Що трапилося? Що з моєю дружиною й дітьми? Старшого звати Георгом. йому одинадцять років. Га?
— Слухай-но, — обізвався бас. — Ти нічого не вдієш. Пошли дружині телеграму. Хай приїде до Ротенбурга. А то ти її взагалі не побачиш!
— А дорога? Хто їй оплатить дорогу? І де вона житиме?
— Коли тобі не можна в Кельн, то й дружину не випустять з Кельна, — сказав чоловік-миша. — Це точно. Такий порядок.
Слюсар роззявив рота, але нічого не сказав. Лише по хвилі запитав:
— Чому не випустять?
— А ти сам поміркуй.
Слюсар озирнувся довкола. Він переводив погляд з обличчя на обличчя.
— Невже всьому кінець? Це ж неможливо!
— Ти ще радій, що тебе одразу ж не відіслали назад, на фронт, — сказав бас. — Могло й таке статися.
Гребер слухав мовчки. Він відчував, як його трясе лихоманка, але не від морозу, а від холоду всередині. Щось примарне, невловиме поставало перед ним, воно давно вже блукало навколо, не давалось у руки, зникало і з’являлося знов, зазирало в очі, мало сотні невиразних облич і було водночас безлике. Він поглянув на рейки. Вони вели на батьківщину, там була надія, тепло, мати, мир — все, що в нього залишилося. І ось оте невловиме, здавалось, прокралося слідом за ним, зловісно дихало поряд, і його не можна було позбутися.
— Відпустка, — гірко мовив солдат з Кельна. — Оце така в мене відпустка? Що ж тепер?
Всі дивилися на нього й нічого більше не відповідали. Так наче раптом помітили, що в чоловіка якась інфекційна хвороба. Він ні в чому не був винен, але якесь невидиме тавро лягло на нього й відштовхнуло вчорашніх його супутників. Вони були раді, що це трапилося не з ними, але, самі ще так само невпевнені, відвернулися від нього. Нещастя — хвороба заразна.
Поїзд повільно вкотився під критий вокзал. Шибки були закіптюжені і поглинали рештки світла.