В той день щастя Жюльєна могло б зробитися чимось тривалим. Але нашому героєві забракло сміливості бути відвертим до кінця. Йому треба було наважитись набратись мужності й дати бій, але — негайно; пані де Реналь здивували слова Жюльєна, бо в її оточенні всі повторювали, що треба остерігатися появи нового Робесп’єра саме з середовища отих занадто вчених юнаків з нижчих верств. Пані де Реналь ще довго зберігала холодність і, як здавалось Жюльєнові, підкреслено виявляла її. Насправді ж прикре враження від його слів у неї швидко змінилось острахом, чи не сказала вона йому мимоволі чогось неприємного. Це занепокоєння виразно відбилось на її обличчі, яке доти випромінювало таку безмежну чистоту й щирість, особливо коли вона почувала себе щасливою вдалині від усяких надокучливих людей.
Жюльєн вже не наважувався щиро висловлювати свої мрії. Перша жагуча пристрасть минула, і він міг спокійно міркувати про все. Йому спало на думку, що небезпечно ходити в кімнату пані де Реналь. Хай краще вона приходить до нього. Якщо раптом хтось із слуг побачить її в коридорі, то для пояснення завжди знайдеться безліч причин.
Але це мало і свої незручності. Жюльєн дістав від Фуке кілька книг, яких він, молодий богослов, не міг би взяти в книгаря. Він наважувався розгортати їх тільки вночі. I часто йому було б приємніше, якби ці нічні відвідини не переривали його занять. А ще ж так недавно, до отого випадку в саду, він не міг би прочитати й рядка, чекаючи побачення.
Завдяки пані де Реналь йому відкрилося тепер багато нового в книжках. Він насмілювався розпитувати її про безліч дрібниць, від незнання яких заходить у безвихідь розум юнака, що не належить до світського товариства, хоч який би він був обдарований від природи.
Це виховання любов'ю, яке провадилось жінкою зовсім недосвідченою, було для нього справжнім щастям. Ульяновим очам відкрилося суспільство саме таким, яким воно тоді було. Розум його не затьмарювався розповідями про те, що відбувалося в далеку давнину — дві тисячі або навіть шістдесят років тому за часів Вольтера й Людовіка XV. Яка то була невимовна радість, коли
101
з очей його спала полуда і йому стало зрозумілим те, що відбувалось у Вер'єрі!
На перший план виступали різні складні інтриги, що зав'язалися два роки тому навколо безаясонського префекта. Ці інтриги підтримувались листами найзнатніших осіб з Парижа. Йшлося про те, щоб зробити пана де Муаро — це була найнабожніше людина в цілій окрузі — не другим, а першим помічником вер’єрського мера.
Його конкурентом був дуже багатий фабрикант, якого треба було за всяку ціну відтіснити на місце другого помічника.
Нарешті Жюльєн почав розуміти натяки, що робились на парадних обідах у пана де Реля, коли в нього збиралася місцева знать. Це привілейоване. товариство було глибоко зацікавлене в тому, щоб посада старшого помічника дісталася саме панові де Муаро, про кандидатуру якого ніхто в місті, а тим паче ліберали, не мав й гадки. Це питання набувало тим більшої ваги, що, як відомо, східний бік головної вулиці у Вер'єрі мав бути відсунутий більш як на дев'ять футів, бо ця вулиця стала тепер королівським трактом.
Так ось, якби панові де Муаро — власникові трьох будинків, які підлягали перенесенню,— пощастило посісти посаду першого помічника, а згодом і мера {коли пана де Реналя оберуть депутатом), він би, в разі потреби, закрив на все очі, і будинки, які виходять фасадом на королівський тракт, були б тільки злегка перебудовані і, таким чином, простояли б іще сто років. Незважаючи на високу набожність і безсумнівну чесність пана де Муаро, всі були певні, що він буде «поступливий», бо в нього велика сім'я. Серед тих будинків, що підлягали перенесенню, дев'ять належали найзнатнішим особам у Вер'єрі.
В очах Жюльєна ця інтрига важила далеко більше, ніж» історія битви при Фонтенуа,— цю назву він вперше побачив в одній з книг, присланих йому Фуке. Чимало було на світі такого, що дивувало Жюльєна ось уже п'ять років, відколи він став ходити вечорами до кюре. Але скромність і смирення є найбільшими чеснотами юнака, що студіюе теологію, а тому він не мав змоги ні про що розпитувати.
Одного разу пані де Реналь дала якесь розпорядження лакею свого чоловіка, ворогові Жюльєна.
— Але ж, пані, сьогодні остання п'ятяиця місяця,— відповів той багатозначно.
— Тоді йдіть,— сказала пані де Реналь.
— Значить, він зараз піде в отой сінний склад, де колись була церква, яку недавно знов відкрили,— сказав Жюльєн,— але навіщо? Ось таємниця, якої я ніколи не міг зрозуміти.
— Це якийсь дуже спасенний, але дивовижній заклад,— сказала пані де Реналь,— жінок туди не пускають. Я тільки знаю, що там усі кажуть один одному «ти». Наприклад, якщо лакей там зустрінеться з паном Вально, то цей зарозумілий дурень зовсім не розгнівається на те, що Сен-Жан звертатиметься до нього на «ти», і сам відповість йому тим самим. Коли ви хочете докладніше дізнатися, що саме там робиться, я розпитаю при нагоді пана де Можірона і пана Вально. Ми вносимо туди по двадцять франків за кожного слугу, щоб вони нас коли-небудь не зарізали.
Час минав непомітно. Коли Жюльєна опановували напади похмурого честолюбства, він згадував про принади своєї коханої і заспокоювався. Змушений ховати від неї свої сумні й глибокодумні міркування — бо він і вона належали до протилежних таборів,— Жюльєн, сам того не помічаючи, ще сильніше відчував щастя, яке вона йому давала, і дедалі більше підпадав під владу її чарів.
В ті хвилини, коли в присутності дітей, що стали тепер вже надто кмітливі, їм доводилося триматися в рамках спокійної, розважливої розмови, Жюльєн, дивлячись на неї сяючими від кохання очима, покірно слухав її розповідь про те, що робиться в світі. Часто, серед розмови про яке-небудь хитре шахрайство, пов’язане з проведенням дороги або з підрядами, пані де Реналь раптом забувалася й втрачала самовладання. Жюльєнові доводилось спиняти її, бо вона з неуважності дозволяла собі з ним такі інтимні жести, як з своїми дітьми. I справді, були хвилини, коли їй здавалось, що вона любить його, як свою дитину. Хіба не доводилось їй безперестанку відповідати на його наївні запитання про тисячу найпростіших речей, які відомі хлопчикові з доброї сім’ї вже в п'ятнадцять років? Але через хвилину вона вже дивилась на нього з захопленням, як на свого володаря. Глибина його розуму навіть лякала її; щодалі ясніше бачила вона в юному абаті майбутню велику людину. Вона уявляла. собі його то папою, то першим міністром, як Ришельє. «Чи доживу я до того часу, коли ти прославишся? — сказала вона Жюльєнові. Перед великою людиною тепер відкриті всі дороги: вона потрібна і королю, і церкві. Адже про це весь час тільки й чуєш розмови в салонах. I якщо не з'явиться якийсь новий Ришельє й не вгамує цю бурю розбрату й чвар — все загине.
XVIII. КОРОЛЬ У ВЕР'ЄРІ
Чи ви справді варті лише того, щоб викинути вас геть, як падло, народ без душі, без крові в жилах?
Казання єпископа в каплиці св. Климента
Третього вересня, о десятій годині вечора, по головній вулиці Вер’єра галопом проскакав жандарм, збудивши всіх у місті. Він сповістив, що його величність король *** прибуде в неділю, а це було у вівторок. Префект дозволяв, себто наказував, утворити почесний караул, зустріч мала бути урочиста й пишна. Естафета була негайно надіслана у Вержі. Пан де Реналь приїхав уночі й застав усе місто схвильованим. Кожен набридав зі своїми претензіями. Ті, хто були менш заклопотані, поспішали найняти балкони, щоб подивитись на в'їзд короля.
Кого призначити командиром почесної варти? Пан де Реналь розумів, як багато важить — в інтересах власників будинків, що підлягають перенесенню,— щоб командування було покладено на пана де Муаро; це могло б допомогти йому одержати місце першого помічника. Не могло бути ніяких нарікань щодо благочестя пана де Муаро, воно було справді бездоганне. Але пан де Муаро ніколи в житті не їздив верхи. Це був чоловік тридцяти шести років, дуже несміливий, що однаково боявся впасти з коня і опинитись у смішному становищі.
Мер викликав його до себе о п'ятій годині ранку.
— Ви бачите, пане, я звертають до вас за порадою так, начебто ви вже зайняли посаду, на якій вас бажають бачити всі чесні люди. В нашому нещасному місті процвітають фабрики, ліберали стають мільйонерами, вони мріють забрати Владу в свої руки й домагаються її всіма засобами. Будемо ж дбати про інтереси короля, монархії і — в першу чергу — нашої святої віри. Як на вашу думку, пане, кому можна доручити командування почесною вартою?
Незважаючи на свій невимовний жах перед кіньми, пан де Муаро нарешті згодився взяти на себе цей почесний обов'язок, як мученицький подвиг.
— Я зумію триматись достойно,— сказав він мерові.
Часу лишилось дуже мало, а треба ще було приготувати мундири, в яких сім років тому зустрічали якогось принца крові.
О сьомій годині приїхала з Вержі пані де Реналь 8 дітьми і з Жюльєном. В її вітальні вже було повно дружин лібералів. Посилаючись на те, що зараз треба показати повне єднання партій, вони благали її замовити слівце перед паном мером, щоб він дав їхнім чоловікам місця в почесній варті. Одна з цих дам запевняла, що коли її чоловіка не виберуть, він з горя оголосить себе банкрутом. Пані де Реналь швиденько всіх випровадила. Вона здавалась чимось дуже стурбованою.
Жюльєна дивувало й навіть дратувало те, що вона приховувала від нього причину свого збентеження. «Так я і думав,— казав він сам собі гірко,— все її кохання тепер померкло перед щастям приймати в своєму домі короля. Вся ця метушня її засліплює. Вона кохатиме мене знов, коли кастові забобони перестануть паморочити їй голову».
Дивна річ, але через це він закохався в неї ще більше.
Оббивальники заповнили весь будинок, і Жюльєн довго не міг вибрати слушної хвилини, щоб сказати їй кілька слів наодинці. Нарешті він побачив, що вона виходить з його кімнати з якимсь його одягом у руках. Вони були сані. Він спробував заговорити з нею. Але вона не стала його слухати і втекла. «Який я дурень, що покохав цю жінку: від честолюбства вона так само втрачає розум, як і її чоловік».
Насправді ж пані де Реналь перевершила свого чоловіка. її опанувало одне заповітне бажання, в якому вона ніяк не наважувалась признатися Жюльєну з боязні його образити: їй хотілося, щоб він хоч на один день скинув свій похмурий чорний одяг. З дивовижною для такої простодушної жінки спритністю вона домоглася від пана де Муаро і в супрефекта де Можірона, щоб Жюльєна призначили до почесної варти, хоч на це місце претендували п'ять чи шість юнаків з родин багатих фабрикантів, до того ж принаймні двоє з них відзначалися зразковою набожністю. Пан Вально, який розраховував посадити в свій екіпаж найвродливіших жінок міста, щоб усі могли по милуватись його гарними нормандками, погодився віддати одного з своїх коней Жюльєнові, якого він ненавидів більш ніж будь-кого. Але в усіх, кого зараховано до почесної варти, були свої або позичені розкішні мундири небесно-блакитного кольору з полковницькими срібними еполетами, в яких почесна варта хизувалася сім років тому. Пані де Реналь хотілось дістати для Жюльєна новий мундир, а в неї лишалось тільки чотири дні, щоб замовити в Безансоні повну форму, зброю, кашкет і т. ін., тобто все потрібне для почесного вартового. Найзабавніше було те, що вона чомусь вважала необережним замовляти мундир для Жюльєна у Вер'єрі. Вона хотіла вразити і його, і ціле місто.
Покінчив справу з почесною вартою і впливом на громадську думку, мер узявся до підготовки урочистої релігійної церемонії, бо король неодмінно хотів відвідати уславлені мощі святого Климента, що зберігаються в Верлі, за милю від Вер'єра. Бажано було зібрати якомога більше духівництва, але це виявилось дуже важкою справою. Новий кюре, Маслон, ні в якому разі не хотів допустити присутності пана Шелана. Пан де Реналь марно доводив йому, що це буде необачно: короля мав супроводити маркіз де Ла-Моль, предки якого з давніх-давен були губернаторами цієї провінції. I він уже тридцять років знав абата Шелана. Напевне, приїхавши у Вер'єр, він запитає про нього і якщо дізнається, що той потрапив в опалу, то здатний буде піти до старого в його будиночок у супроводі такого численного почту, який тільки буде при ньому. Оце був би ляпас!
— А для мене це буде ганьба, як тут, так і в Безансоні,— заперечував абат Маслон,— якщо він з'явиться в моїй парафії. Це ж янсеніст, боже милосердний
— Що б ви там не говорили, дорогий абате,— відказав пан де Реналь,— я не можу допустити, щоб представники влади у Вер'єрі дістали від пана де Ла-Моля таку образу. Ви його не знаєте,— це при дворі він добромисний, а тут, у провінції, це такий скалозуб і насмішник,— радий усякій нагоді кому-небудь допекти. Він може, виключно для власної розваги, зганьби и нас в очах лібералів.
Нарешті, вже тільки вночі з суботи на неділю, після триденних переговорів, гордість абата Маслона була зломлена боягузтвом пана мера, яке зробило його відчайдушним. Довелося написати медоточивого листа абатові Шелаку й просити його взяти участь в урочистій церемонії поклоніння мощам у Брело, якщо, звичайно, це дозволять йому літа й недуги. Пан Шелан зажадав і одержав запрошення для Жюльєна, що мав супроводити його як іподиякон.
З раннього ранку в неділю вулиці Вер'єра сповнились тисячами селян, що поприходили з навколишніх гір. Була чудова сонячна погода. Нарешті, десь о третій годині, юрба захвилювалась; на скелі, за два льє від Вер'єра, спалахнуло велике вогнище. Цей сигнал сповіщав, що король уже вступив на територію департаменту. Враз задзвонили всі дзвони й загупала старенька іспанська гармата, що належала місту,— виражаючи загальну радість з приводу такої великої події. Половина населення міста вилізла на дахи. Всі жінки розмістилися на балконах. Почесна варта рушила. Всі милувались блискучими мундирами, кожен пізнавав чи то родича, чи то приятеля. Глузували з полохливості пана де Муаро, що був готовий щохвилини вхопитись за луку сідла. Та ось чиєсь зауваження збудило загальну цікавість і змусило забути все інше: перший вершник у дев'ятій лаві був дуже гарний, стрункий юнак, якого спочатку ніхто не міг впізнати. Раптом почулися обурені вигуки, на обличчях відбився подив, словом — зчинився переполох: у цьому юнакові, що їхав верхи на одному з нормандських коней пана Вально, пізнали хлопчака Сореля, сина тесляра. Всі одноголосно висловлювали обурення мером, особливо ліберали.
— Як! Тільки тому, що цей майстровий парубійко, виряджений абатом, є гувернером його дітлахів, він наважився призначити його в почесну варту замість панів такого-то й такого-то, багатих фабрикантів! Треба добре провчити цього нахабу, хлопчака, це мужицьке поріддя! — галасувала дружина одного банкіра.
— Цей парубійко не промах, він при шпазі,— відповів їй сусід,— він може штрикнути в обличчя.
Зауваження осіб, належних до дворянства, мали ще більш небезпечний характер. Дами запитували одна одну: не же в такому кричущо-непристойному вчинку завинив тільки сам мер? Адже до цього часу він не виявляв ніякої поблажливості до людей низького походження.
Тим часом предмет усіх цих розмов, Жюльєн, почував себе найщасливішою людиною в світі. Сміливий від природи, він тримався на коні краще, ніж більшість юнаків цього гірського містечка. По очах жінок він бачив, що вони розмовляють про нього. Еполети його виблискували яскравіше, ніж в інших, бо вони були нові. Кінь його на кожному кроці ставав дибки; Жюльєн не тямив себе з радощів.
А коли вони порівнялися з старою фортецею і його кінь, злякавшись пострілу маленької гармати, виніс його з лав,— радості його не було меж: якимсь дивом він не впав, і після цього почував себе героєм. Він уявляв себе ад'ютантом Наполеона, що мчить в атаку на ворожу батарею.
Але одна людина почувала себе ще щасливішою, ніж він: спочатку вона з вікна ратуші стежила за ним; потім сіла в коляску, поспішила в об'їзд і встигла саме вчасно, щоб завмерти з жаху, коли кінь виніс його з лав. Далі її коляска галопом помчала крізь другу заставу, на шлях, яким мав проїхати король, і повільно рушила за двадцять кроків слідом за почесною вартою, огорнута її благородною курявою. Десять тисяч селян закричали: «Хай живе король!» — коли мер мав честь виголосити привітання його величності. Через годину, вислухавши всі промови, король в'їздив у місто, і маленька гармата знов салютувала йому безперервною пальбою. I тут трапився нещасний випадок — не з канонірами, випробуваними при Лейпцигу і при Монмірайлі, а з майбутнім першим помічником, паном де Муаро. Його кінь тихесенько скинув його в єдину калюжу, яка трапилася на шляху; зчинився переполох, бо треба було його негайно витягти звідти, щоб міг проїхати королівський екіпаж.
Його величність зійшов біля гарної нової церкви, яка з тої нагоди була пишно прикрашена яскраво-червоними завісами. Потім мав відбутись обід, після чого король повинен був знову сісти в екіпаж і вирушити на поклоніння мощам святого Климента. Як тільки король увійшов у церкву, Жюльєн помчав до дому пана де Реналя. Там він, зітхаючи, скинув гарний небесно-блакитний мундир, шаблю, еполети й убрався в свій старенький чорний костюм. Потім він знов сів на коня і через кілька хвилин опинився в Брело, розташованому на вершині мальовничого горба, «Який захват! Де й береться стільки людей,— подумав Жюльєн.— У Вер'єрі така юрба, що не протовпитися, і тут навколо старого абатства не менше десяти тисяч також».
Напівзруйноване «революційним вандалізмом» абатство було розкішно відбудоване під час Реставрації, і вже починали говорити про чудеса. Жюльєн розшукав абата Шелана, що спочатку добре йому вичитав, а потім дав сутану і стихар. Жюльєн швиденько вдягся і разом з паном Шеланом пішов розшукувати молодого єпископа агарського. Цей прелат, племінник пана де Ла-Моля, був щойно удостоєний єпископського сану, і на нього було покладено високий обов'язок показати королю святу реліквію. Але зараз єпископа ніде не могли знайти.
Духовенство непокоїлось. Воно чекало свого владику в похмурій готичній галереї старого абатства. Щоб репрезентувати старовинний капітул Брело, що до тисяча сімсот вісімдесят дев'ятого року складався з двадцяти чотирьох каноніків, тут зібрали двадцять чотири священики. Почекавши щось із три чверті години, ремствуючи 8 приводу молодості єпископа, священики вирішили, що ректорові капітулу слід піти попередити монсеньйора про те, що король ось-ось прибуде і що вже час іти на хори. Завдяки похилому віку ректором виявився пан ІІІелан. Хоч він і гнівався на Жюльєна, та все ж зробив йому знак іти за ним. Стихар сидів на Жюльєні прекрасно. Невідомо, якими саме способами еклезіастичного туалету йому вдалося гладенько прилизати своє гарне кучеряве волосся; але через неуважність, яка ще посилила гнів пана Шелана, з-під довгих згорток його сутани видно було шпори почесного вартового.
Коли вони добрались до апартаментів єпископа, бундючні лакеї в лівреях з галунами ледве зволили відповісти старому священикові, що монсеньйора зараз бачити не можна. На пана Шелана не звернули уваги й тоді, коли він пояснив, що, як ректор благородного капітулу Брело, він мав привілей входити в усякий час до єпископа своєї церкви.