Ця похмура пишнота, глибоко вразила Жюльєна. Він мовчазно спинився. На другому кінці зали, біля єдиного вікна, крізь яке пробивалося світло, він побачив велике дзеркало в рамі з червоного дерева. Якийсь молодик у фіолетовій сутані і мереживному стихарі, але з непокритою головою, стояв за три кроки від дзеркала. Цей предмет здавався дуже недоречним у такому місці; його, очевидно, привезли сюди з міста. Жюльєн помітив, що в молодика був сердитий вигляд. Правого рукою він поважно роздавав благословення в бік дзеркала.
«Що б це могло означати? — подумав Жюльєн.— Мабуть, цей молодий священик виконує якусь підготовчу церемонію. Це, певне, секретар єпископа... такий зухвалий, як ці лакеї... Та дарма, спробуємо!»
Він неквапно пройшов через усю величезну залу, не відводячи очей від цього єдиного вікна і від молодика, що невпинно і когось благословляв, повільно, але раз по раз, безперестанку,
Що ближче він підходив, то ясніше бачив, яке розгніване обличчя в цього чоловіка. Побачивши розкішний стихар, обшитий мереживом, Жюльєн мимоволі спінився за кілька кроків від дзеркала.
«Я все-таки повинен звернутися до нього»,— вирішив він нарешті. Але краса зали схвилювала його, і він наперед болісно відчував образу від грубощів, які йому зараз доведеться почати.
Молодик побачив його в дзеркалі, обернувся, його гнівний вираз миттю зник, і він лагідно спитав Жюльєна:
- Ну що ж, пане, ванна, сподіваюсь, готова?
Жюльєн остовпів від подиву. Коли юнак обернувся до нього, Жюльєн побачив наперсний хрест на його грудях: це був сам єпископ агдський. «Такий молодий,— подумав Жюльєн,— щонайбільше на шість чи вісім років старший за мене».
I йому стало соромно своїх шпор.
— Монсеньйор,— відповів він несміливо,— мене послав до вас ректор капітулу пан Шелан.
— 0! Я чув про нього багато хорошого,— мовив єпископ так ласкаво, що захоплення Жюльєна ще збільшилося.— Але ви вже, будь ласка, пробачте мені, пане, я думав, що ви той чоловік, що має принести мені митру, її погано запакували в Парижі — парча зверху зовсім пом'ялась. Вона матиме просто жахливий вигляд,— додав молодий єпископ сумно.— Та ще й чекати мене змушують!
— Монсеньйоре, я піду по вашу митру, якщо ваше преосвященство дозволить.
Гарні очі Жюльєна вплинули на єпископа.
— Прошу вас, дане, ідіть,— відповів той з чарівною ласкавістю,— вона мені потрібна негайно. Я в розпачі, що змушую чекати весь капітул.
Дійшовши до середини зали, Жюльєн обернувся і побачив, що єпископ знов почав благословляти. «Та що ж це таке? — знов подумав Жюльєн.— Напевно, це якийсь церковний обряд, що підготовляє сьогоднішню церемонію».
Увійшовши в келію, де знаходились камер-лакеї, він побачив у них в руках митру. Мимоволі скоряючись владному поглядові Жюльєна, вони передали йому митру його преосвященства..
Він з гордістю поніс її; увійшовши в залу, він уповільнив ходу, несучи її з повагою. Єпископ тепер сидів перед дзеркалом, але час від часу його права рука, хоч і стомлена, знов давала благословення. Жюльєн допоміг йому накласти митру. Єпископ похитав головою.
— Еге, вона тримається,— задоволено сказав він Жюльєнові.— Можна вас попросити трохи відійти?
Єпископ швидко вийшов на середину зали, потім, наближаючись повільними кроками до дзеркала, знов прибрав сердитого вигляду і став поважно роздавати благословення.
Жюльєн остовпів, він починав усе розуміти, але не наважувався повірити цьому. Єпископ спинився і, раптом, втративши всю свою суворість, глянув на нього й спитав:
— Що ви скажете про мою митру, пане, добре вона сидить?
— Чудово, монсеньйоре.
— Вона не зсунута надто назад? Адже це псує статечний вигляд; але, з другого боку, не слід також насувати її на брови, мов офіцерський ківер,
— Мені здається, що вона сидить якнайкраще,
- Король звик бачити статечне й, напевне, дуже суворе духівництво. Мені не хотілося б, особливо через мою молодість, мати занадто легковажний вигляд.
I єпископ знов став походжати, роздаючи благословення.
«Ясно,— подумав Жюльєн, нарешті наважившись зрозуміти те, що бачив.— Він вправляється, він вчиться благословляти».
— Ну, я готовий,— сказав єпископ через кілька хвилин.— Підіть, пане, попередьте пана ректора і панів з капітулу.
Незабаром пан Шелан у супроводі двох найстаріших священиків увійшов крізь величезні двері з чудовою різьбою, яких Жюльєн раніше не помітив. Але тепер він був, ; відповідно до свого рангу, позаду всіх і міг бачити єпископа тільки через плечі священиків, що товпились біля дверей.
Єпископ повільно йшов через залу; коли він наблизився до порога, священики вишикувались, утворюючи процесію. Після хвилинного замішання процесія вирушила, заспівуючи псалом. Єпископ ішов останнім між паном Шеланом і ще одним старезним священиком. Жюльєн, як особа, приставлена до абата Шелана, прослизнув зовсім близько до монсеньйора. Процесія прямувала довгими коридорами абатства Брело; незважаючи на яскравий сонячний день, вони були темні й вогкі. Нарешті всі вийшли на паперть. Жюльєн не тямив себе від захвату такою гарною церемонією. Честолюбство, підбурюване молодістю єпископа, і захоплення його надзвичайною делікатністю і чемністю сповнювали Жюльєнове серце. Чемність єпископа була зовсім не схожа на чемність пана де Реналя, навіть коли той був у доброму настрої. Чім ближче до найвищих щаблів суспільства,— казав собі Жюльєн,— тим частіше зустрічаєш отакі чарівні манери».
Процесія саме входила в церкву маленькими боковими дверима, коли раптом розлігся жахливий гуркіт, що струснув церковне склепіння; Жюльєнові здалося, що церква ось-ось завалиться. Але це була та сама маленька гармата; її щойно примчали сюди дві четвірки коней, що скакали галопом; тільки-но її встановили, як лейпцігські каноніри почали стріляти з неї раз у раз, по п'ять пострілів на хвилину, немов пруссаки вже були тут.
Але чарівний грім гармат тепер не справляв враження на Жюльєна, він не думав більше ні про Наполеона, ні
про воєнну славу. «отакий молодий,« думав він,— ї вже єпископ Агди. Але де ж ця Агда і яку платню він одержує? Мабуть, двісті чи триста тисяч на рік...»
Лакеї монсеньйора внесли розкішний балдахін, пан Шелан взявся за один з держаків, але, по суті, ніс його, звичайно, Жюльєн. Єпископ ступив під балдахін. Він справді виглядав старим; захоплення нашого героя не мало меж. «Всього можна досягти спритністю!» — думав він.
Увійшов король. Жульєн мав щасливу нагоду бачити його зовсім зблизька. Єпископ звернувся до короля з привітанням; він говорив зворушено і не забував надати своєму голосу легкого тремтіння схвильованості, дуже приємної для його величності. Не будемо повторювати опис церемонії в Брело; він заповнював собою шпальти місцевих газет протягом двох тижнів. Жюльєн дізнався з промови єпископа, що король є нащадком Карла Сміливого.
Пізніше Жюльєнові довелося перевіряти рахунки витрат на цю церемонію. Пан де Ла-Моль, що здобув для свого племінника єпископство, бажаючи зробити йому ласку, взяв на себе всі витрати. Сама лише церемонія в Бреле0 коштувала три тисячі вісімсот франків.
Після промови єпископа і відповіді короля його величність став під балдахін; потім вельми побожно опустився на коліна на подушку біля вівтаря. Навколо криласу йшли ряди крісел, розміщених на висоті двох східців над підлогою. Жюльєн сидів на нижчому зі східців біля ніг пана Шелана, наче шлейфоносець біля ніг кардинала в Сікстинській капелі в Римі. Співали, курилися хмари ладану, лунала нескінченна стрілянина з мушкетів і з гармати. Селяни сп'яніли від насолоди й благочестя. Один такий день зводить нанівець всю роботу сотні номерів якобінських газет.
Жюльєн був за шість кроків від короля й бачив що той молився справді щиро. Тут він вперше помітив невеличкого на зріст чоловіка з розумними очима, в мундирі майже без гаптування. Але поверх цього простого мундира в нього була пов'язана через плече блакитна орденська стрічка. Він стояв ближче до короля, ніж багато інших вельмож, на яких мундири були вигаптувані так, що під золотом, як казав Жюльєн, не видно було сукна. Через кілька хвилин він дізнався, що це пан де Ла-Моль. Жюльєнові він здався погордливим і навіть зухвалим.
«Цей маркіз навряд чи вміє бути таким чемним, як мій гарненький єпископ,— подумав Жюльєн.— Ах, ось що значить духовне звання: воно робить людину лагідною і мудрою. А втім, король приїхав сюди поклонитись мощам, а я ніяких мощей не бачу, Де ж цей святжй Климеит?»
Молодий прислужник, його сусід, пояснив йому, що святі мощі нагорі, в палаючій каплиці.
«Що то за палаюча каплиця?» — подумав Жюльєн.
Аж йому не хотілось розпитувати, що це таке. З подвійною увагою він став спостерігати церемонію ,
Коли церкву відвідує королівська особа, каноніки за статутом не супроводять єпископа.
Незабаром прибув і король у супроводі самого тільки пана де Ла-Моля і свого першого камергера. Навіть почесні вартові залишились зовні, вони стояли навколішки з оголеними шаблями.
Його величність скоріш упав, ніж опустився на коліна на оксамитову подушку. I тільки тепер Жюльєн, притиснутий до позолочених дверей, побачив з-за голого плечика однієї з дівчат чарівну воскову фігуру святого Климента. Він покоївся в глибіні вівтаря, в убранні римського воїна. На шиї в нього сяяла широка рана, з якої немов збігала кров. Скульптор перевершив самого себе: згасаючі напівзаплющені очі були повні небесної благодаті. Вуса, що ледве пробивалися, обрамляли напівзатулені чарівні губи, які, здавалося, проказують молитву. Від цього видовища молоденька дівчина, що стояла біля Жюльєна, розплакалась, і одна її сльозинка впала на його руку.
Після хвилинної молитви серед цілковитої тиші, яка порушувалась тільки віддаленим благовістом в усіх селах на десять льє навкруги, єпископ агдський попросив у короля дозволу сказати слово. Свою коротку, дуже зворушливу проповідь він закінчив простими словами, що потрясли присутніх:
— Не забувайте ніколи, юні християнки, що ви бачили нині одного з найбільших владарів світу на колінах перед слугами всемогутнього й грізного бога. Ці слуги немічні, гнані, вбиванні на землі, як ви це бачите з кривавої ран святого Климента, але вони торжествують на небесах. Адже ви завжди пам’ятатимете, о юні християнки, цей день, і ви зненавидите нечесті, чи не так? Ви залишитесь навіки вірні господу богу, великому, грізному, але такому милостивому?
З цими словами єпископ Велично підвівся.
— Ви даєте мені обіт у цьому? — промовив він, натхненно простягши руку.