«— Справді? — сказав Жюльєн, якого ці слова примусили замислитись.
— Не ходіть нікуди, тільки до мене, я вас частуватиму кавою. Пам'ятайте, що ту г ви знайдете жінку, яка почуває до вас приязнь, і гарний обід за двадцять су; вірте моєму слову, так воно і є. Тепер сідайте до столу, я сама вам подам.
Я не можу їсти,— Сказав Жюльєн,— я занадто хвилююсь, адже прямо звідси я піду до семінарії.
Але добра жінка випустила його тільки тоді, як понабивала йому кишені всякою їжею. Нарешті Жюльєн попростував до страшного закладу, а хазяйка, стоячи на порозі, показувала йому дорогу.
XXV. СЕМШАРІЯ
Триста тридцять шість обідів по вісімдесят три сантими,
триста тридцять шість вечерь по тридцять вісім сантимів,
шоколад для тих, кому належить;
скільки ж можна заробити на постачанні?
Безансонський Вально
Ще здаля Жюльєн побачив на дверях залізний золочений хрест. Він повільно наблизився, ноги його підломлювались. «Так ось воно, це земне пекло, з якого мені вже не вийти!» Кінець кінцем він наважився подзвонити. Дзвінок розлігся лунко, немов у порожньому приміщенні. Хвилин через десять якийсь блідий, одягнений в чорне чоловік відчинив двері. Жюльєн глянув на нього і миттю опустив очі. Дивне обличчя було в цього воротаря. Зіниці його зелених банькатих очей були круглі, немов у кішки; застиглі контури повік свідчили про те, що від цієї людини годі було чекати співчуття; тонкі губи півколом прикривали зуби, що випиналися вперед. Проте в його обличчі не було нічого злочинного, скоріше, воно було позначене тією цілковитою байдужістю, яка викликає в молодій людині найбільший жах. Єдине почуття, яке Жюльєн міг прочитати з першого погляду на цьому довгастому обличчі святенника, було найглибше презирство до всього, про що б з ним не заговорили, крім нагороди на небесах.
Жюльєн з деяким зусиллям підвів очі; серце його билося так, що голос тремтів, коли він вимовив, що йому треба бачити пана Пірара, ректора семінарії. Не відповівши ні слова, чоловік у чорному зробив йому знак іти за ним. Вони зійшли на другий поверх широкими сходами з дерев'яними поручнями; криві східці похилились у бік, протилежний од стіни, і здавалося, ось-ось заваляться зовсім. Маленькі двері, над якими був прибитий великий надмогильний дерев'яний хрест, пофарбований чорною фарбою, насилу відчинились, і воротар завів його до низької темної кімнати з побіленими вапном стінами, на яких висіли дві великі, почорнілі від часу картини. Тут Жюльєна залишили самого. Він стояв, страшенно пригнічений, серце його шалено билось, він заплакав би, але не смів. Мертва тиша панувала в домі.
Через чверть години, що здалися йому цілою добою, воротар із зловісним обличчям знову з'явився в дверях у протилежному кінці кімнати і мовчки зробив йому знак іти за ним. Жюльєн увійшов у кімнату, ще більшу, ніж перша, в якій було майже зовсім темно. Стіни були теж побілені, меблів тут майже не було. Тільки в куточку біля дверей Жюльєн, проходячи, побачив ліжко з нефарбованого дерева, два солом'яні стільці і необбите крісло з ялинових дощок. На другому кінці кімнати, біля віконця з пожовклими шибками й кількома квітками в брудних вазонах, він помітив чоловіка в зношеній сутані, що сидів біля столу. Вигляд у нього був розгніваний. Він брав з купи, яка лежала перед ним, маленькі квадратні папірці і, написавши на кожному кілька слів, розкладав їх на столі. Він не помічав присутності Жюльєна. А той стояв нерухомо серед кімнати, там, де його залишив воротар, що пішов, зачинивши за собою двері.
Так минуло хвилин 8 десять: скромно вдягнений чоловік за столом все писав і писав. Жюльєн був такий схвильований і наляканий, що йому здавалося, він от-от упаде. Який-небудь філософ сказав би, хоч, може, він і помилився б: «Так жахливо діє потворне на душу, створену, щоб любити прекрасне».
Чоловік, що писав за столом, підвів голову; Жюльєн помітив це не відразу і, навіть помітивши, все ще стояв нерухомий, немов на смерть вражений грізним поглядом. Наче крізь серпанок, Жюльєн бачив довгасте обличчя, вкрите червоними плямами, яких не було тільки на мертвотно блідому лобі. Між червоними щоками й білим лобом виблискували маленькі чорні очиці, що могли б злякати й найхоробрішого. Густе, гладеньке й чорне, як смола, волосся облягало величезне чоло.
— То ви підійдете сюди чи ні? — нарешті нетерпляче сказав чоловік.
Жюльєн рушив з місця непевною ходою, мало не падаючи й страшенно пополотнівши, він спинився за три кроки від нефарбованого столика, вкритого квадратними папірцями.
— Ближче,— сказав чоловік в сутані.
Жюльєн вробив ще крок і простяг руку, наче шукаючи підтримки.
— Ваше ім'я?
— Жюльєн Сорель.
— Ви дуже спізнились,— сказав той, знов уп'явшись у нього своїми грізними очима.
Жюльєн не міг витримати цього погляду: простягши руку, немов намагаючись за щось ухопитись, він раптом упав на підлогу.
Чоловік подзвонив. Жюльєн втратив тільки здатність бачити й рухатись; але він чув, як до нього хтось підійшов.
Його підняли й посадовили на дерев'яне крісло. Він почув, як страшний чоловік сказав до воротаря:
— В нього, мабуть, падуча. Тільки ще цього бракувало!
Коли Жюльєн спромігся розплющити очі, чоловік з червоним обличчям знову писав; воротар зник. «Треба бути мужнім,— сказав сам собі наш герой,— і особливо приховати те, що я почуваю (його страшенно нудило). Якщо зі мною щось трапиться, вони бозна-що про мене подумають». Нарешті чоловік перестав писати і, скоса глянувши на Жюльєна, спитав:
— Ви можете відповідати на мої запитання?
— Так, пане,— сказав Жюльєн слабким голосом.
— Д! Це добре.
Чорний чоловік підвівся і, висунувши скрипучу шухляду свого ялинового стола, почав нетерпляче шукати в ній якогось листа. Знайшовши його, він неквапливо сів і, знов глянувши на Жюльєна так, наче хотів відібрати в нього рештки життя, сказав:
— Мені рекомендує вас пан Шелан; це був найкращий кюре в єпархії, доброчесна людина, яких мало, і мій друг ось уже тридцять років.
— Отже, я маю честь говорити з паном Піраром,— сказав Жюльєн завмираючим голосом,
— Очевидно,— відказав ректор семінарії, сердито на нього глянувши.
Очиці його заблищали ще дужче, і куточки рота мимоволі сіпнулись. Це було дуже схоже на пащу тигра, що наперед смакує насолоду пожерти свою здобич.
— Лист пана Шелана короткий,— сказав він, ніби розмовляючи сам з собою. В наші часи чим коротше писати, тим краще!
Він прочитав уголос:
— «Посилаю до вас Жюльєна Сореля з нашої парафії, якого я хрестив майже двадцять років тому. Він син заможного тесляра, але той нічого йому не дає. З Жюльєна вийде чудовий працівник у господньому винограднику. Пам'ять і кмітливість — все в нього є, є й розуміння. Але чи тривале його покликання? Чи щире воно?»
— Щире? — здивовано повторив абат Пірар, глянувши на Жюльєна; але тепер погляд його вже не був до такої міри позбавлений людяності.— Щире? — повторив він тихіше й заходився читати далі.
«Прошу у Вас для Жюльєна Сореля стипендії; він її заслутовує, бо може скласти всі потрібні іспити. Я його трохи навчив теології, старої доброї теології Боссю, Арно, Флері. Якщо хлопець вам не підходить, пошліть його до мене: директор притулку для жебраків, якого ви добре знаєте, бере його на вісімсот франків гувернером до своїх дітей. Душа моя спокійна, дякувати богові: я починаю звикати до жахливого удару, що спіткав мене.
Абат Пірар повільніше прочитав кінець листа і з зітханням вимовив підпис: «Шелан».
— Душа його спокійна,— сказав він,— і справді, його доброчесність заслуговувала на таку нагороду; якби й мені дарував її Господь, коли проб'є мій часі
Він підвів очі й перехрестився. Побачивши цей святий знак, Жюльєн відчув, як помалу розвіюється смертельний жах, що охопив його з тої хвилини, коли він увійшов у цей дім.
— В мене тут триста двадцять один учень, що сподіваються здобути духовний сан,— нарешті сказав абат Пірар суворим, але не злим голосом,— з них тільки сім чи вісім
1 Тому, хто розуміє, треба небагато (лат.).
2 Будь здоров і не забувай мене—латинська формула закінчення листа. (Прим. перекл.)
були мені рекомендовані такими людьми, як абат Шелан; отже, серед трьохсот двадцяти одного ви будете дев'ятим. Але моє заступництво — це не ласка, не потурання, а лише подвоєна пильність і суворість щодо гріхів. Підіть замкніть оті двері на ключ.
Жюльєн з зусиллям пройшов через усю кімнату, і йому вдалося втриматися й не впасти. Він помітив, що віконце біля вхідних дверей виходило на зелену околицю; він глянув на дерева, і йому стало легше, наче він побачив старих друзів.
— Чи розмовляєте ви латинською мовою? — спитав його абат Пірар, коли він повернувся до столу.