— Ця злюка Еліза зайде до мене. Що робити з цією довжелезною драбиною? — сказала вона своєму коханому,— Де сховати її? Я віднесу її на горище,— скрикнула вона раптом з якимсь завзяттям.
— Ось тепер я пізнаю тебе, такою ти була раніше,— захоплено сказав Жюльєн.— Але для цього треба пройти через кімнату лакея.
— Я залишу драбину в коридорі, покличу лакея й дам йому яке-небудь доручення.
— Придумай, що йому сказати, якщо він, проходячи коридором, помітить драбину.
— Добре, ангеле мій,— сказала пані де Реналь, цілуючи його.— А ти швиденько сховайся під ліжко, якщо без мене сюди зайде Еліза.
Жюльєна здивували ці несподівані веселощі. «Значить,— подумав він,— близькість реальної небезпеки не лише не лякає, а, навпаки, звеселяє її, бо вона забуває про своє каяття. Яка висока душа в цієї жінки! Є чим пишатись, пануючи над таким серцем!» Жюльєн був у захваті.
Пані де Реналь підняла драбину, що була явно заважка для неї. Жюльєн хотів допомогти їй; він милувався її гнучким станом, що аж ніяк не свідчив про велику силу,— коли раптом, без будь-якої допомоги, вона схопила драбину і винесла її так легко, наче це був стілець. Вона швидко піднялася з нею в коридор четвертого поверху і поклала вздовж стіни, потім покликала слугу і, щоб дати йому час одягтися, пішла на голубник. Коли вона хвилин через п'ять повернулась у коридор, драбини там уже не було. Куди ж вона поділася? Якби Жюльєна вже не було в домі, це зовсім не стурбувало б її. Але зараз, якщо її чоловік побачить цю драбину! Страшно подумати, до чого це призведе. Пані де Реналь кинулась шукати її скрізь. Нарешті вона знайшла драбину під дахом, куди приніс її і навіть, очевидно, сховав лакей. Це було щось дивне, й іншим часом вона дуже стривожилася б.
«Чи не однаково мені,— подумала вона,— що може трапитись через добу, коли Жюльєна вже тут не буде? Все тоді стане для мене безперервним жахом і каяттям».
В пані де Реналь майнула неясна думка, що для неї це буде смерть,— та що з того! Після такої розлуки,— вона думала, що назавжди! — доля повернула їй Жюльєна, вона знову з ним, а те, що він зробив, щоб добратись до неї, доводить, як він кохає її.
Вона розповіла Жюльєнові про пригоду з драбиною.
— Що я відповім чоловікові, якщо слуга скаже йому про драбину? — Вона на хвилину замислилась.— їм потрібно буде не менше доби, щоб знайти селянина, який продав її тобі.— I, кинувшись в обійми Жюльєна, судорожно стискаючи його, пані де Реналь скрикнула: — Ах, умерти, вмерти б отак! — I вона палко обціловувала його.— Та все ж я не хочу, щоб ти помер з голоду,— додала вона, сміючись.— Ходімо, я сховаю тебе в кімнаті пані Дервіль, вона завжди замкнена на ключ.— Пані де Реналь постояла на варті в кінці коридору, поки Жюльєн перебіг у кімнату пані Дервіль.
— Ні в якому разі не відчиняй, якщо постукають,— сказала вона, замикаючи його на ключ,— зрештою, стукати можуть хіба що діти, пустуючи в коридорі.
— Приведи їх у сад проти вікна,— попрохав Жюльєн,— дай мені радість побачити, почути їх.
— Добре, добре,— крикнула пані де Реналь, виходячи. Незабаром вона повернулась з апельсинами, бісквітами,
пляшкою малаги; поцупити хліба їй не вдалося.
— Що робить твій чоловік? — спитав Жюльєн.
— Пише якісь угоди з селянами.
Вже вибило восьму годину, в домі почалася звичайна ранкова метушня. Якби пані де Реналь не з'явилась, її почали б Скрізь шукати, отже, їй довелося покинути Жюльєна. Але скоро вона повернулась і, забувши всяку обережність, принесла йому чашку кави,— вона боялася, щоб Жульєн не помер з голоду. Після сніданку вона зуміла привести дітей під вікна кімнати пані Дервіль. Жюльєнові здалося, що вони дуже виросли, але стали якісь звичайні, схожі на інших; а втім, можливо, він змінився сам. Пані де Реналь заговорила з дітьми про Жюльєна; старший дуже приязно згадував свого колишнього вчителя й жалкував, що його немає, але менші хлопчики, виявилось, майже зовсім забули його.
Пан де Реналь того ранку не виходив з дому; він безперервно ходив сходами вгору і вниз, сновигав по всьому будинку, заклопотаний угодами з селянами, яким продавав картоплю. Аж до обіду пані де Реналь не могла знайти ні хвилини, щоб відвідати свого в'язня. Коли обід був поданий, їй спало на думку крадькома принести йому тарілку гарячого супу. I саме тоді, коли пані де Реналь тихенько підходила до дверей його кімнати, обережно несучи тарілку з супом, вона зіткнулась віч-на-віч з тим самим лакеєм, що вранці сховав драбину. Він теж тихенько скрадався коридором, здавалося, до чогось прислухаючись. Мабуть, Жюльєн необережно походжав по кімнаті. Лакей пішов, трохи зніяковівши. Пані де Реналь сміливо ввійшла до Жюльєна. Ця зустріч з лакеєм дуже сполошила його. ,
— Ти боїшся! — мовила вона йому.— А я готова зараз зустріти яку завгодно небезпеку — і оком не змигну.
Я боюся тільки одного — тієї хвилини, коли залишуся сама після того, як ти підеш,— і вона вибігла 8 кімнати.
«Ах! — вигукнув Жюльєн у захваті.— Докори сумління — ось єдина небезпека, яка лякає цю високу душу!»
Нарешті настав вечір. Пан де Реналь пішов у казино. Його дружина сказала, що в неї жахлива мігрень, пішла до себе в кімнату, поспішила вислати Елізу й швиденько підвелась, щоб випустити Жюльєна.
Виявилось, що він і справді вмирає з голоду. Пані де Реналь пішла в буфетну по хліб. Раптом Жюльєн почув голосний зойк: пані де Реналь повернулась і розповіла йому, що зайшла в темряві в буфетну і, тільки простягла руку до буфета, в якому ховали хліб, як торкнулась плеча якоїсь жінки. Це була Еліза, і її зойк почув Жюльєн.
— Що вона там робила?
— Цукерки, мабуть, крала або шпигувала ва нами,— відповіла лані де Реналь з цілковитою байдужістю.— Але, на щастя, я знайшла паштет і велику хлібину,
— А тут у тебе що? — спитав Жюльєн, показуючи на кишені її фартуха.
Пані де Реналь зовсім забула, що 8 самого обіду вони напхані хлібом.
Жюльєн стиснув її в палких обіймах; ніколи не здавалась вона йому такою вродливою. «Навіть у Парижі,— невиразно промайнуло в його голові,— я ніколи не зможу зустріти благороднішої натури». В ній відчувалась несмілість жінки, не звиклої до подібних хитрощів, і разом з тим справжня мужність людини, яку може злякати тільки зовсім інша, далеко грізніша небезпека.
Жюльєн з великим апетитом вечеряв, а подруга його жартувала з приводу цих простих страв, бо їй було страшно перейти до серйозної розмови. Раптом хтось щосили заторгав двері. Це був пан де Реналь.
—- Чого ти там замкнулась? — кричав він.
Жюльєн ледве встиг сховатися під диван.
— Що це таке? Ви одягнені,— сказав пан де Реналь, увіходячи,— ви вечеряєте, а двері замкнули на ключ!
В звичайних умовах таке запитання чоловіка, зроблене надзвичайно різко, збентежило б пані де Реналь, але тепер вона знала, що її чоловікові досить лише нахилитись, щоб побачити Жюльєна, бо пан де Реналь сів на той самий стілець, на якому тільки що сидів Жюльєн, прямо напроти дивана.
Пані де Реналь послалася на свою мігрень. Він почав докладно розповідати їй, яким чином йому вдалося виграти у казино партію на більярді («Партію в дев'ятнадцять франків, уяви собі тільки!» — казав чоловік),— і раптом вона помітила на стільці, за три кроки від них, Жюльєнів капелюх. її самовладання стало ще більшим, вона почала роздягатися», вибрала хвилину і, швидко пройшовши за спиною чоловіка, кинула свою сукню на стілець з капелюхом.
. Нарешті пан де Реналь пішов. Пані де Реналь попросила Жюльєна ще раз розповісти їй про своє життя в семінарії.
— Вчора я тебе не слухала; поки ти говорив, я думала тільки про те, як би мені зібратися з силами й прогнати тебе.
Пані де Реналь поводилася вкрай необачно. Вони розмовляли голосно; була, мабуть, вже друга година ночі, коли їх перервав несамовитий стук у двері. Це знов був пан де Реналь.
— Мерщій відчиніть, в домі злодій,— кричав він.— Сен-Жан знайшов цього ранку їхню драбину.
— Ось і кінець усьому! — скрикнула пані де Реналь, кидаючись в обійми Жюльєна.— Він уб'є нас обох, він не вірить, що це злодії! Я умру в твоїх обіймах, така щаслива в смерті, якою ніколи не була в житті!
Вона нічого не відповідала чоловікові, що лютував за дверима, і палко цілувала Жюльєна.
— Врятуй матір Станіслава,— сказав він їй з владним поглядом.— Я стрибну у двір з вікна твоєї туалетної і сховаюсь у саду, собаки мене впізнали. Згорни в клунок мій одяг і кинь його в сад, як тільки можна буде. Поки що хай виламують двері. Не признавайся ні в чому,— я тобі забороняю; краще хай він підозрює, ніж дізнається про все.
— Ти розіб'єшся на смерть! — Така була її єдина відповідь і єдина турбота.
Вона підійшла разом з ним до вікна туалетної; потім старанно сховала його одяг. I тільки після цього відчинила своєму чоловікові, що кипів від люті. Він оглянув спальню і туалетну і, не сказавши ні слова, пішов. Жюльєнів одяг був кинутий з вікна, він схопив його й щодуху побіг через сад униз до річки.
Раптом над вухом його просвистіла куля і зараз же пролунав рушничний постріл.
«Це не пан де Реналь,— подумав він,— той стріляє не так влучно». Собаки мовчки бігли поряд з ним; друга куля, певно, влучила в лапу одного з них, бо він жалібно заскавчав. Жюльєн перескочив через мур однієї з терас, зробив кроків з півсотні під її захистом і знов кинувся бігти в іншому напрямку. Він почув голоси, що перегукувались, і виразно розглядів свого ворога, лакея, що цілився -з рушниці; якийсь селянин по той бік саду теж заходився стріляти, але Жюльєн уже стояв на березі Ду й одягався.
Через годину він був уже на відстані льє від Вер’єра, на женевській дорозі. «Якщо в них справді е підозра,— подумав Жюльєн, — вони кинуться ловити мене на шляху в Париж».
Частина друга
Вона негарна, не нарум’янена.