Але ви, звичайно, розумієте,— провадив абат ущипливим тоном,— що він не дає вам такі гроші задарма. Треба зуміти стати корисним. На вашому місці, я б розмовляв дуже мало і ніколи не говорив би про те, чого не знаю.
До речі,— додав абат,— я для вас зібрав деякі відомості. Я й забув розповісти вам про сім'ю пана де Ла-Моля. В нього двоє дітей, дочка і син дев'ятнадцяти років. Син справжній денді, вітрогон, який опівдні не знає, що робитиме о другій годині. Він дотепний, хоробрий, воював в Іспанії. Маркіз сподівається,— не знаю чому,— що ви з молодим графом Норбером станете друзями. Я казав йому про вашу обізнаність в латині; можливо, він розраховує, що ви навчите його сина кільком ходячим фразам про Цицерона й Вергілія.
На вашому місці, я б не дозволяв ніколи цьому вродливому юнакові глузувати з себе; і, перш ніж піддатись на його дуже чемні, але не позбавлені прихованої іронії компліменти, я б примусив його не раз їх повторити. Не приховуватиму від вас, що молодий граф де Ла-Моль спочатку зневажатиме вас, бо ви тільки міщанин, а його предок був придворним і мав честь бути страченим на Гревській площі двадцять шостого квітня тисяча п'ятсот сімдесят четвертого року за якусь політичну інтригу.
А ви — син вер’єрського тесляра, та ще й на службі в його батька. Зважте добре на цю різницю та почитайте історію цього роду в Морері. Всі підлесники, що обідають в палаці де Ла-Моля, ніколи не пропускають нагоди зробити, делікатний натяк на цей історичний твір.
Поміркуйте, перш ніж відповісти на жарти графа Норбера де Ла-Моля, командира гусарського ескадрону і майбутнього пера Франції, щоб потім вам не доводилося нарікати мені на нього.
— Мені здається,— сказав Жюльєн, червоніючи,— що я просто не повинен відповідати людині, яка мене зневажає.
— Ви собі не уявляєте, яка це зневага; вона виявлятиметься тільки в перебільшених компліментах. Якби ви були дурнем, ви попалися б на гачок, а якби ви хотіли зробити кар’єру, ви повинні були б дати себе обманути.
— А якщо коли-небудь я побачу, що все це мене не влаштовує,— спитав Жюльєн,— чи не вважатимуть мене невдячним, якщо я. повернусь у свою келію номер сто три.
— Певна річ,— відповів абат,— всі підлабузники цього дому намагатимуться оббрехати вас, але тут виступлю я.
Я скажу, що це вирішення йде від мене.
Жюльєна прикро вражав жовчний мало не злий тон пана Пірара. Цей тон звів нанівець останні слова абата.
Насправді абат докоряв собі за свою любов до Жюльєна; він відчував якийсь релігійний жах, втручаючись так прямолінійно в долю іншої людини.
— Ви ще побачите там,— провадив абат так само непривітно, немов виконував неприємний обов'язок,— ви побачите там пані маркізу де Ла-Моль. Це висока білява жінка, дуже побожна, погордлива, надзвичайно ввічлива і зовсім нікчемна. Вона— дочка старого герцога де Шона, що уславився своїми аристократичними забобонами. Ця вельможна дама являє собою, так би мовити, у стислому вигляді рельєфний зразок усього того, що становить саму суть вдачі всіх жінок її стану. Вона навіть не вважає за потрібне приховувати, що єдина заслуга, гідна поваги в її очах,— це мати в своєму роду предків, які ходили в хрестові походи. Гроші для неї — річ другорядна. Це вас дивує? Друже мій, ми з вами вже не в провінції!
В її салоні ви побачите кількох вельмож, що дозволяють собі розмовляти про осіб королівського дому в дуже легковажному тоні. Що ж до самої пані де Ла-Моль, то вона, вимовляючи ім'я якого-небудь принца, особливо принцеси, вважає за свій обов'язок шанобливо притишити голос. Я не радив би вам казати в її присутності, що Філіп II чи Генріх VIII були страховищами. Вони були королями, і це дає їм незаперечне право користатися повагою з боку всіх людей, а особливо таких безрідних, як ми з вами. Крім того, ми з вами — священики,— таким принаймні вона вважатиме вас,— а це звання робить нас в її очах слугами, необхідними для спасіння її душі.
— Пане,— мовив Жюльєн,— мені здається, що я не довго пробуду в Парижі.
— В добрий час, але не забувайте, що людина нашого звання може добитись успіху лише завдяки покровительству вельмож. А в вашій вдачі є якісь незбагненні — принаймні для мене — риси, що прирікають вас на переслідування, якщо ви не зробите кар'єри. Середини для вас нема . Не обманюйте себе. Люди бачать, що вам неприємно, коли вони звертаються до вас, і в такому суспільстві, як наше, вам судилося бути нещасним, якщо ви не доможетеся поваги.
Що сталося б з вами в Безансоні, якби не ця примха маркіза де Ла-Моля? Колись ви зрозумієте всю незвичайність того, що він робить для вас, і, якщо ви не бездушна потвора, ви плекатимете до нього й до його сім'ї вічну вдячність. Скільки бідних священиків, освіченіших, ніж ви, роками жили в Парижі, одержуючи по п'ятнадцять су за месу і по десять су за диспут у Соборні! Пригадайте, що я вам розповідав минулої зими про перші роки життя отого негідника кардинала Дюбуа. Чи, може, ви в своїй гордині вважаєте себе талановитішим, ніж він?
Ось, наприклад, я — людина спокійна й пересічна, я сподівався прожити до смерті в своїй семінарії і з дитячою нерозумністю полюбив її. Ну, і що ж? Мене вже збирались усунути, коли я подав у відставку. А чи знаєте ви, які тоді були мої засоби до існування? Капітал мій дорівнював п'ятистам двадцяти франкам, не більше і не менше, жодного друга, хіба що двоє чи троє знайомих. Пан де Ла-Моль, якого я ніколи не бачив, врятував мене зі скрути. Досить було йому сказати слово, і мені дали парафію. Парафіяни мої люди заможні, стоять вище грубих пороків, а прибуток такий великий, і він настільки перевищує мою працю, що мені соромно. Я розмовляю з вами так довго тільки для того, щоб вкласти трохи здорового глузду у вашу легковажну голову.
Ще кілька слів: я, на своє нещастя, людина гнівлива. Може статися, що ми з вами колись перестанемо розмовляти.
Якщо погордливість маркізи чи образливі жарти її сина зроблять для вас перебування в цьому домі нестерпним, раджу вам закінчити ваше навчання в якійсь семінарії за тридцять льє від Парижа, і краще на північ, ніж на південь. На півночі більше культури і менше несправедливості; і мушу признатися,— додав він, притишуючи голос,— що сусідство паризьких газет трохи лякає дрібних тиранів.
А якщо нам і далі буде приємно бачитись і виявиться, що дім маркіза вам не підходить, я пропоную вам зайняти посаду мого вікарія і нарівно ділитимусь з вами прибутками від парафії. Це мій борг, я винен вам іще більше,— додав він, уриваючи Жюльєнові слова подяки,— за ту незвичайну пропозицію, яку ви мені зробили в Безансоні. Якби тоді в мене не було п'ятисот двадцяти франків, ви б урятували мене.
Голос абата втратив свою сухість. Жюльєн, на превеликий сором, відчув, що очі його зросились слізьми, Йому так хотілося кинутись в обійми друга; він не стримався і сказав абатові, намагаючись надати своєму голосу якомога більше мужності:
— Батько ненавидів мене з самої колиски; це було мов велике нещастя, але я не нарікатиму на долю, в вас я знайшов батька, пане.
— Гаразд, гаразд,— мовив абат, збентежений. Потім додав, зрадівши нагоді зробити зауваження, достойне директора семінарії: — Не треба ніколи казати доля, сину мій,— кажіть завжди провидіння.
Візник спинився; кучер підняв бронзовий молоток на величезних воротах; це був палац де Ла-Моль, а щоб у перехожих не виникло сумнівів, слова ці були вирізьблені на чорній мармуровій дошці над ворітьми.
Ця бундючність не сподобалась Жюльєнові. «Вони так бояться якобінців! Їм ввижається за кожним парканом Робесп’єр і його візок. Можна померти зо сміху, бачачи їхній страх, а вони виставляють напоказ свої особняки, немов навмисне, щоб чернь під час повстання могла їх відрізнити й сплюндрувати. Жюльєн поділився своїми думками з абатом Піраром.
— Ах, бідний сину мій, вам незабаром доведеться бути моїм вікарієм! Які жахи спадають вам на думку!
— Як на мене, нема нічого простішого,— відповів Жюльєн.
Поважний вигляд воротаря і надзвичайна охайність подвір'я викликали його захоплення. Стояв теплий, сонячний день.
— Яка чудова архітектура! — сказав Жюльєн своєму другові.
Насправді ж це був один з отих незграбних палаців Сен-Жерменського передмістя, збудованих незадовго до смерті Вольтера. Ніколи мода і краса не були такі далекі одна від одної.
II. ВСТУП У СВІТ
Смішний. зворушливий спогад: перша вітальня, в яку вступав сам, без підтримки, вісімнадцятилітній юнак. Досить було єдиного погляду жінки, щоб збентежити мене. Що більше хотів я сподобатись, та незграбнішим ставав: все мені уявлялося в якомусь перекрученому світлі: то я без усяких підстав довірявся комусь, то бачив у людині ворога тільки тому, що вона суворо на мене глянула. Але все-таки серед усіх тих жахливих страждань, породжених моєю несміливістю,— яким прекрасним був тоді ясний день!
Кант
Жюльєн, остовпівши від подиву, спинився серед двору.
— Тримайтесь же як слід,— сказав абат Пірар,— вам спадають на думку жахливі речі, а поводитесь ви, як справжня дитина. Хіба ви забули Гораційове (нічому не дивуватись)? Подумайте лишень, коли ви тут оселитесь, усі ці лакеї візьмуть вас на глум. Вони вбачатимуть у вас рівню, несправедливо поставленого вище їх. Під виглядом добродушних порад і бажання допомогти вам, вони подбають, щоб зробити вас посміховиськом.
— Хай лише спробують! — промовив Жюльєн, прикусивши губу. До нього знову повернулась уся його недовіра.
Зали бельетажу, якими вони проходили, прямуючи до кабінету маркіза, здалися б вам, мій читачу, такими ж сумними, як і розкішними. Якби вам запропонували жити в них, ви напевне відмовилися б. Це оселя позіхань і найнуднішого резонерства. Але Жюльєн ще більше пройнявся захопленням. «Невже можна бути нещасним, живучи в таких розкішних палатах!» — думав він.
Нарешті вони увійшли в найбридкішу з усіх кімнат цього пишного особняка. Світло ледве проходило в неї. Там сидів сухенький чоловічок з жвавими очима, в білявій перуці. Абат повернувся до Жюльєна і відрекомендував його. Це був маркіз. Жюльєн ледве впізнав його, таким він зараз здавався чемним. Перед Жюльєном був зовсім не той пихатий вельможа, якого він бачив в абатстві Брело. Жюльєнові здалося, що перука його була занадто пишна, і це спостереження допомогло йому оговтатись. Цей нащадок друга Генріха III на перший погляд здався йому досить мізерним, він був худий і надто рухливий. Але Жюльєн помітив незабаром, що ввічливість маркіза була ще приємніша для співрозмовника, ніж манера самого безаясонського єпископа. Аудієнція тривала якихось три хвилини. Коли вони вийшли, абат сказав Жюльєнові:
— Ви дивились на маркіза, як дивляться на картину. Я не великий дока в тому, що тут зветься ввічливістю,— ви щодо цього скоро заткнете мене за пояс,— та все ж сміливість вашого погляду мені здається не дуже чемною,
Вони знову сіли в фіакр, 4кучер спинився біля бульвару. Абат провів Жюльєна анфіладою просторих покоїв. Жюльєн помітив, що там не було ніяких меблів. Він став розглядати розкішний позолочений годинник на стіні, на якому. зображене було щось, на його думку, вельми непристойне. Але тут до нього підійшов якийсь дуже елегантний і привітний пан. Жюльєн злегка вклонився.
Пан усміхнувся і поклав йому руку на плече. Жюльєн стрепенувся і відскочив назад, почервонівши від люті. Хоч який суворий був абат Шрар, але він розсміявся до сліз: то був кравець.
— Даю вам повну волю на два дні,— сказав йому абат, коли вони вийшли.— Тільки тоді вас можна буде відрекомендувати пані де Ла-Моль. Інший на моєму місці охороняв би вас, немов дівчину, в цьому новому Вавилоні. Та якщо вам судилося загинути, гиньте відразу, принаймні це звільнить мене від моєї слабості — невпинно піклуватися про вас. Післязавтра вранці кравець пришле вам два костюми; ви дасте п'ять франків хлопцеві, що примірятиме їх вам. Влаштуйте так, щоб ці парижани якомога менше чули ваш голос. Досить вам сказати слово, і вони знайдуть привід, щоб з вас поглузувати. Це вони вміють. Післязавтра опівдні будьте в мене... Тепер ідіть... Ах, я забув: підіть, замовте собі взуття, сорочки, капелюх, ось вам адреси.
Жюльєн глянув на почерк, яким були написані адреси.
— Це рука маркіза,— сказав абат.— Він діяльна людина, яка все передбачає і воліє робити сама, ніж наказувати. Він бере вас для того, щоб ви позбавили його від такого клопоту. Чи вистачить у вас догадливості, щоб добре виконувати все, що ця нетерпляча людина даватиме вам зрозуміти натяками? Ну, це вже покаже майбутнє: начувайтесь!
Жюльєн, не вимовивши ані слова, відвідав усіх майстрів, зазначених у списку. Він помітив, що до нього ставились з повагою, а швець, записуючи його ім'я в свою книгу, вивів: «Пан Жульєн де Сорель».
На кладовищі Пер-Лашез якийсь надзвичайно люб’язний і ліберальний у своїх висловах пан запропонував свої послуги, щоб показати Жюльєнові могилу ;маршала Нея позбавлену почесної епітафії з якихось мудрих політичних міркувань. Але, розлучившись з лібералом, що з слізьми на очах мало не задушив його в своїх обіймах, Жульєн побачив, що в нього зник годинник. Збагачений цим досвідом, він з'явився через два дні опівдні до абата Пірара. Той уважно його оглянув.
— Ви ще, чого доброго, зробитесь фатом,— сказав йому абат суворо. Жюльєн виглядав дуже молодо і справляв враження юнака в глибокій жалобі; він справді був дуже милий. Але добрий абат, сам провінціал, не помітив, що Жюльєн не позбувся звички крутити на ходу плечима, що в провінції вважається і елегантним, і поважним.
Маркіз оцінив елегантність Жюльєна зовсім інакше, ніж добрий абат.