Коли вони проходили повз неї, Жюльєн говорив графові Альтаміру:
— О! Дантон — це була людина!
«Боже праведний,— невже він як Дантон? — сказала сама собі Матильда.— Але в нього таке благородне обличчя, а Дантон був страшенно бридкий, здається, справжній різник».
Жюльєн був ще досить близько від неї; вона, не задумуючись, покликала його і з властивою їй самовпевненістю запитала, сама усвідомлюючи незвичайність цього питання в устах дівчини: V
— Хіба Дантон не був різником?
— Так, в очах деяких осіб,— відповів Жюльєн з неприхованим презирством; очі його ще палали від розмови з Альтамірою.— Але, на нещастя для людей знатних, він був адвокат в Меріна-Сені! Інакше кажучи, мадемуазель,— додав Жюльєн злим тоном,— він почав свою кар’єру, як і багато з тих перів, яких я тут бачу. Безперечно, е погляду краси, Дантон мав величезну ваду: він був дуже бридкий.
Останні слова він вимовив поквапливо, якимось незвичайним і неввічливим тоном.
Жюльєн почекав хвилинку, злегка нахиливши корпус вперед, з виглядом погордливого смиренства. Здавалося, він казав: «Мені платять за те, щоб я вам відповідав, і я живу на цю платню». Він навіть не зволив звести очей на Матильду, а вона дивилась на нього своїми широко розкритими прекрасними очима, немов його рабиня. Мовчання продовжувалось, і він нарешті глянув на неї так, як слуга, що чекає наказів пана. I хоч очі його зустрілися в пильним і якимось дивним поглядом Матильди, він відійшов від неї з підкресленою поквапливістю.
«Він же справжній красень,— подумала Матильда, немов прокинувшись нарешті від своїх мрій.— Чому ж він так вихваляє потворність? Ніколи він не думає про себе. Ні, він зовсім не такий, як Кейлюс чи Круазнуа. У цього Сореля е щось схоже на мого батька, коли він так чудово розігрує роль Наполеона на балу! — Вона вже зовсім забула про Дантона.— Ні, сьогодні мені справді нудно». Підхопивши під руку брата, вона, хоч як було йому неприємно, змусила його пройтись з нею по залах. їй заманулось послухати далі розмову Жюльєна з засудженим до страти.
Юрба була величезна. Все-таки Матильді вдалося наблизитись до них у ту хвилину, коли Альтаміра за два кроки поперед неї підходив до підносу з морозивом. На півобернувшись до Жюльєна, він продовжував з ним розмову. Раптом він побачив чиюсь руку в гаптованому золотом рукаві, яка простяглася теж за морозивом. Шитво, очевидно, привернуло увагу графа. Він обернувся, щоб подивитись на людину, якій належала ця рука. В ту саму мить у його очах, таких благородних і щирих, з'явився вираз ледве помітної зневаги.
— Ви бачите цю людину,—сказав він тихенько Жюльєнові,— це князь Арачелі, посол. Сьогодні вранці він вимагав у вашого міністра закордонних справ, пана де Нерваля, щоб мене видали як злочинця. Гляньте, ось він сів грати в віст. Пан де Нерваль схиляється до того, щоб видати мене, бо в тисяча вісімсот шістнадцятому році ми вам передали двох чи трьох змовників. Якщо мене видадуть нашому королю, я буду повішений через двадцять чотири години. I заарештує мене один а отих красенів з вусами.
— Падлюки! — скрикнув Жюльєн майже голосно. Матильда не пропустила жодного слова з цієї розмови.
Вся її нудьга зникла.
— Не такі вже й падлюки,— заперечив граф Альтаміра.— Я заговорив про себе просто, щоб дати вам яскравий приклад. Гляньте на князя Арачелі: що п'ять хвилин він поглядає на свій орден Золотого руна, бо не може отямитись від радості, що на грудях у нього таке брязкальце. По суті, цей сердега є просто якимось анахронізмом. Сто років тому орден Золотого руна був справді надзвичайно почесним, але тоді князеві не дозволили б про нього й мріяти. А тепер серед людей благородного походження тільки якийсь Арачелі може отак радіти йому. Він би ладен був повісити ціле місто, аби лиш заслужити цей орден.
— Невже він дістав його такою ціною? — спитав Жюльєн з гіркотою.
— Та ні, не зовсім так,— холодно відповів Альтаміра»— здається, він наказав кинути в річку в себе на батьківщині десятків зо три багатих землевласників, яких вважали лібералами.
— Яке страхіття! — знову скрикнув Жюльєн. Мадемуазель де Ла-Моль, схиливши голову і зацікавлено прислухаючись, стояла так близько від Жюльєна, що її чудове волосся мало не торкалось його плеча.
— Ви ще дуже юні! — відповів Альтаміра.— Я казав вам:, що в мене в Провансі е заміжня сестра, вона й тепер ще гарна, добра, мила, прекрасна мати, віддана своєму обов'язку, побожна, але не святенниця.
«До чого він хилить?» — подумала мадемуазель де Ла-Моль.
— Вона живе щасливо,— продовжував граф Альтаміра,— і жила так само й у тисяча вісімсот п'ятнадцятому році. Я тоді переховувався в неї, в її маєтку біля Антіб. Ну, так ось, Коль вона почула про страту маршала Нея, вона затанцювала з радощів.
— Чи ж це можливо? — вигукнув вражений Жульєн.
— Це дух партії,— продовжував Альтаміра.— В XIX сторіччі немає вже справжніх пристрастей: тому й панує у Франції така нудьга. Люди роблять найбільші жорстокості без всякої жорстокості.
— Тим гірше,— сказав Жюльєн,— коли робиш злочин, треба принаймні робити їх з насолодою; адже в злочинах тільки це й добре, і якщо їх можна до певної міри виправдати, то тільки цим.
Мадемуазель де Ла-Моль, зовсім не думаючи, наскільки це не пасує їй, просунулась вперед і стала майже між Альтамірою й Жюльєном. Її брат, якого вона тримала під руку, звик коритися їй і, щоб додержати пристойності, давився вбік, удаючи, ніби їх затримує юрба.
— Ви маєте рацію,— сказав Альтаміра,— у нас все робиться без насолоди й відразу ж забувається — навіть злочин. Я можу вам показати на цьому балі, мабуть, з десяток людей, що будуть на тому світі прокляті, як убивці. Вони забули про це, забув і вищій світ. Багато хто з них розчулюється до сліз, коли їхня собачка пошкодить собі лапу. На кладовищі Пер-Лашез, коли їхню могилу засипають квітами, як ви мило висловлюєтесь в Парижі, нас запевняють, що вони поєднують у собі всі чесноти відважних рицарів, і згадують подвиги їхніх прапрадідів, які жила за Генріха IV. Якщо, незважаючи на всі старання князя Арачелі, мене не повісять і я матиму змогу жити в Парижі, користуючись своїм майном, я запрошу вас на обід в товаристві восьми чи десяти убивць, людей дуже поважних, що не знають докорів сумління. Тільки ми з вами будемо на цьому обіді незаплямовані кров'ю, але мене будуть зневажати й майже ненавидіти, як люте страхіття, кровожерливого якобінця, а вас просто зневажатимуть як простолюдина, що втерся в порядне товариство.
— Цілком справедливо,— сказала мадемуазель де Ла-Моль
Альтаміра глянув на неї з подивом, Жюльєн навіть не удостоїв її поглядом.
— Візьміть до уваги,— провадив граф Альтаміра,— що революція, яку я очолював, не вдалася тільки через те, що я не згодився відтяти голови трьом людям і роздати нашим прибічникам сім чи вісім мільйонів з каси, ключ від якої був у моїх руках. Мій король, якому тепер так кортить мене повісити і з яким до повстання ми були на «ти», нагородив би мене своїм королівським орденом першого ступеня, якби я стяв ті три голови і роздав гроші з каси, бо тоді я б досягнув хоч половинного успіху і моя батьківщина дістала б хоч яку-небудь конституцію... Так уже повелося в світі. Це гра в шахи.
— Але тоді,— сказав Жюльєн з палаючими очима, ви не знали правил гри, а тепер...
- Я б відтяв ці голови, хочете ви сказати, і не був би жирондистом, як ви меш якось натякнули?.. Я відповім на це тільки тоді,— сказав зі смутком Альтаміра,— коли ви вб'єте людину на дуелі, а це ж далеко не так гидко, як віддати її до рук ката.
— Ну, знаєте,— сказав Жюльєн,— мета виправдує засоби; якби я був не такою незначною пилинкою, а мав хоч яку-небудь владу, я б наказав повісити трьох, щоб врятувати життя чотирьом.
В очах його спалахнув вогонь рішучості і зневаги до нікчемного людського суду. Він зустрівся поглядом з очима мадемуазель де Ла-Моль, яка стояла зовсім близько коло нього, але ця зневага, замість того щоб поступитися місцем люб'язності й чемності, здавалося, стала ще більшою.
Матильда була глибоко ображена, але вже не могла забути Жюльєна; з гіркотою вона відійшла, потягши за собою брата.
«Мені треба випити пуншу і танцювати до знемоги,— сказала вона сама собі.— Виберу зараз найблискучішого кавалера і за всяку ціну приверну загальну увагу. А, ось, до речі, цей знаменитий зухвалець граф де Фервак». Вона прийняла його запрошення, і вони пішли танцювати.
«Подивимось,— думала вона,— хто з нас двох зухваліший, але, щоб досхочу поглузувати з нього, треба його викликати на розмову». Скоро всі інші пари танцювали кадриль тільки для годиться — нікому не хотілось пропустити жодної з дотепних і дошкульних реплік Матильди. Пан де Фервак був у замішанні: за браком думок він вдавався до красивих фраз і корчив незадоволені міни. Матильда, що була роздратована, жорстоко з нього глузувала і набула в його особі ворога. Вона танцювала до ранку і нарешті покинула бал, вкрай знесилена. Але і в кареті вона в останніх сил віддавалась болісним міркуванням: Жюльєн виявив до неї зневагу, а вона не могла його зневажати.
Жюльєн був щасливий; сам того не усвідомлюючи, він ї захоплений музикою, квітами, вродливими жінками, витонченою розкішшю, яка його оточувала, і — найбільше — своєю власною уявою: він мріяв про славу для себе і про свободу для всіх.
— Який чудовий бал — сказав він графові.— Чого тільки тут немає
— Думки,— відповів Альтаміра.
I на його обличчі відбилася зневага, ще дошкульніша через те, що з чемності він вважав за свій обов'язок її приховувати.
— Але тут 6 ви, пане граф; хіба це не втілена думка — думка, що виплекала змову?
— Я тут тільки завдяки моєму імені. Але у ваших салонах ненавидять думку. Вона не повинна підноситись вище дотепів водевільного куплета — ось тоді вона дістає нагороди. Але якщо людина мислить, якщо її думки не позбавлені сили і новизни, ви називаєте її циніком. Хіба не так назвав один з ваших суддів Кур'є? Ви кинули його у в'язницю, так само як і Беранже. Всякого, хто чогось вартий своїм розумом, конгрегація віддає в руки виправної поліції, а так звані порядні люди аплодують цьому. Ваш трухлявий світ насамперед цінить пристойність... Ви ніколи не піднесетесь вище військової відваги; у вас будуть Мюрати, але ніколи не буде Вашінгтонів. Я не бачу у Франції нічого, крім чванливості. Людина, яка в розмові виявляє допитливу думку, може легко вимовити якесь необережне слівце, і ось уже господар дому вважає себе збезчещеним.
По цих словах карета графа, який відвозив Жюльєна, спинилася перед палацом де Ла-Моль. Жюльєн був у захопленні від свого змовника. Альтаміра сказав йому комплімент, який, очевидно, ішов від щирого серця;
— Ви позбавлені суто французької легковажності, ви розумієте принцип корисного.
А якраз за два дні до того Жюльєн бачив «Марію Фальєро», трагедію Казимира Делявіня.
«Хіба в Ізраєля Бертуччо, простого тесляра, не більше сили волі, ніж в отих знатних венеціанців? — казав собі наш протестуючий плебей.— А проте вони були знатні люди, їхній родовід можна простежити аж до семисотого року, за століття до Карла Великого, тим часом як уся аристократія, що була сьогодні на балу в герцога де Ретца, пустила коріння хіба що в тринадцятому сторіччі. Ну і що ж? Серед усіх венеціанців знатного походження збереглося тільки одне ім'я Ізраєля Бертуччо.
Змова знищує всі титули, створені примхою соціального ладу. Тут людина відразу стає на місце, яке визначаться її умінням дивитись в обличчя смерті. Навіть розум і той втрачає тут свою силу.
Ким був би Дантон тепер, у вік Вально і Реналів? Яким-небудь помічником прокурора щонайбільше.
Та що я кажу? Він би продався конгрегації, став би міністром, бо ж, зрештою, і великий Дантон крав. Мірабо теж продався. Наполеон награбував мільйони в Італії, а без них бідність стала б на перешкоді його успіхам, як це сталося з Пішегрю. Тільки один Лафайєт ніколи не крав. Чи треба красти? Чи треба продаватись?» — думав Жюльєн. На цьому питанні він спіткнувся. Решту ночі він читав історію революції.
На другий день, займаючись діловим листуванням в бібліотеці, він раз у раз повертався думкою до своєї розмови з графом Альтамірою.