Лицемірство, щоб бути корисним, повинно критись, а Жюльєн, як ми бачили, наполовину признався мадемуазель де Ла-Моль у своїй прихильності до Наполеона.
«Ось у чому полягає їхня величезна перевага над нами,— сказав собі Жюльєн, залишившись сам у саду.— Історія їхніх предків підносить їх високо над ницими почуттями, і їм не треба постійно думати про засоби до існування. А я, нікчема,— гірко додав він,— я навіть не гідний міркувати про ці високі матерії. Моє життя — це суцільне лицемірство,— і все це тільки тому, що в мене нема й тисячі франків ренти на прожиття».
— Про що це ви замріялись, пане? — спитала Матильда, бігцем повертаючись у сад.
Жюльєн стомився зневажати самого себе. 3 гордощів він щиро признався їй, про що думав. Він дуже почервонів, бо говорив про свою бідність такій багатій особі. Він постарався дати зрозуміти їй своїм гордовитим тоном, що нічого не просить. Ніколи ще він не здавався Матильді таким гарним, вона помітила у виразі його обличчя чутливість і щирість, якої йому часто бракувало.
Минуло близько місяця. Одного разу Жюльєн задумливо походжав по саду палацу де Ла-Моль; але тепер на його обличчі вже не було того виразу суворості й філософської непримиренності, якого йому надавало постійне почуття власної приниженості. Він тільки що провів до дверей вітальні мадемуазель де Ла-Моль, яка скаржилася, що забила ногу, бігаючи з братом.
«Вона якось дивно спиралась на мою руку,— казав собі подумки Жюльєн.— Або я фат, або й справді їй подобаюсь. Вона слухає мене з таким лагідним виразом, навіть коли я кажу їй про свої вражені гордощі. I це вона, така зарозуміла до всіх! Там, у вітальні, дуже здивувалися б, якби побачили її з таким виразом. Не може бути сумніву, такою доброю й лагідною вона не буває ні з ким».
Жюльєн намагався не перебільшувати цієї дивної дружби. Він сам порівнював її зі збройним перемир'ям. Щодня при зустрічі з нею, перше ніж заговорити, як напередодні, по-приятельському, вони немов запитували себе: будемо ми сьогодні друзями чи ворогами? У перших фразах, якими вони обмінювались, суть розмови не мала ніякого значення. Увага обох зосереджувалась лише на формі звертання. Жюльєн розумів, що коли він хоч раз мовчки стерпить образу від цієї зарозумілої дівчини, він згубить все. «Якщо доведеться сваритися з нею, то чи не краще вже зразу, захищаючи своє законне право на гордощі, ніж потім оборонятись від виявів зневаги, які неодмінно посиплються на мене, якщо я хоч трохи поступлюся своєю гідністю?»
В ті дні, коли Матильда бувала в поганому настрої, вона пробувала поводиться з ним, як світська дама,— і яку майстерність вкладала вона в ці спроби! — але Жульєн їх суворо припиняв.
Одного разу він різко її урвав: «Якщо мадемуазель де Ла-Моль бажає щось наказати секретареві її батька,11-сказав він їй,— його обов'язок — з повагою слухати й виконувати її накази, бо, зрештою, він не повинен їй нічого заперечувати. Йому не платять за те, щоб він ділився з нею своїми думками».
Ці взаємини і деякі дивні підозріння, що виникли в Жюльєна, розвіяли нудьгу, яку він До цього часу почував у цьому розкішному салоні, де боялись усього і де вважалось непристойним жартувати з будь-кого приводу.
«От чудово було б, якби вона закохалася в мене! — думав він.— Та кохає вона мене чи ні, а в мене встановилися щирі дружні відносини з розумною дівчиною, перед якою тремтять усі, і найбільше маркіз де Круазнуа,— такий лагідний, такий чемний, такий сміливий юнак,— а в нього ж є всі переваги: і походження, і багатство! Коли б я мав хоч одну з цих переваг, я був би щасливий. Він безтямно закоханий в неї і має з нею одружитися. Скільки листів примусив мене написати пан де Ла-Моль обом нотарям, які влаштовують шлюбний контракт! I ось я, простий підлеглий, що дві години тому з пером у руці виконував таку невдячну роль, - тут, у саду, торжествую над цим чарівним юнаком; бо, зрештою, перемога неприхована, очевидна. Можливо й те, що вона ненавидить в ньому саме майбутнього чоловіка. їй вистачить на це гордовитості. А тоді, значить, до мене вона ставиться ласкаво, як до повірника-слуги.
Та ні, або я збожеволів, або вона упадає коло мене; що холодніше й шанобливіше я з нею поводжусь, то більше вона домагається моєї дружби. Можна було б припустити, що це гра, прикидання, але ж ні,— я бачу, як її очі загоряються, коли я несподівано з'являюсь. Невже ці парижанки уміють так прикидатись? Та що мені до того! Видимість — на мою користь, ну, то й будемо втішатись видимістю. Боже, яка ж вона гарна! Як мені подобаються її великі блакитні очі, коли бачиш їх зовсім близько і вони дивляться просто на тебе, так, як тепер вони часто дивляться.. Яка різниця між цією й минулою весною, коли я почував себе таким нещасним і тримався тільки силою волі серед трьохсот злих і підлих лицемірів. I сам я був майже такий злющий, як і вони».
В дні, коли Жюльєна опановувала недовіра, він казав собі: «Ця дівчина глузує з мене. Вона, мабуть, змовилася з братом, і вони дурять мене. Та ні, вона зневажає брата за слабохарактерність! «Він хоробрий, тільки й усього»,— говорила вона мені. Та й хоробрість його полягав лише в тім, що він не боїться іспанської шпаги, а в Парижі він боїться усього, кроку не ступить, завжди тремтить, щоб не потрапити в смішне становище. В нього немає жодної думки, яка б хоч трохи різнилася від загальноприйнятого. Мені навіть завжди доводиться заступатись за нього. Дівчині дев'ятнадцять років! Невже у ці роки можна так прикидатися» ні на мить не зрадити себе?
Але, з другого боку, коли мадемуазель де Ла-Моль спиняє на мені погляд своїх великих блакитних очей з якимсь дивним виразом, граф Норбер завжди залишає нас. В цьому є щось підозріле: хіба він не повинен обурюватись, що його сестра так відзначте слугу? Адже я сам чув, як герцог де Шон так мене назвав».
При цьому спогаді гнів заглушав усі інші почуття. «Може, це тільки прихильність до старовинної моди в цього титулованого маніяка?
Ну що ж, вона красуня! — і далі думав Жюльєн, блискаючи очима, як тигр,— я оволодію нею і потім покину цей дім, і горе тому, хто стане мені на дорозі»
Ця думка цілком захопила Жюльєна, він не міг більше ні про що думати, як тільки про це. Дні тепер минали для нього, як години.
Він намагався зайнятись серйозними справами, але думки його линули далеко, він поринав у мрії і через чверть години немов прокидався з туманом у голові, з трепетом у серці, запитуючи себе: «Чи любить вона мене?»
XI. ВЛАДА ЮНОІ ДІВЧИНИ
Я милуюсь її красою, але боюся її розуму.
Меріме
Якби Жульєн, замість того щоб віддаватись надмірному захопленню вродою Матильди чи обурюватись фамільною гордовитістю, про яку вона деколи забувала задля нього, уважніше придивлявся до того, що відбувалося у вітальні, він зрозумів би, в чому полягала її влада над усім оточенням. Якщо хто-небудь не подобався мадемуазель де Ла-Моль, вона вміла покарати його такою влучною, такою дотепною, такою пристойною на вигляд насмішкою, що при згадці про неї рана дедалі сильніше роз'ятрювалась і ставала просто нестерпною для враженого самолюбства. Тому що Матильда не надавала ваги багатьом з тих «речей, які були предметом серйозних прагнень для інших членів її сім'ї, вона завжди здавалась надзвичайно байдужою. Аристократичні салони приємні тим, що, відвідавши їх, множна потім, при нагоді, згадати про них у розмові — оце й усе. Цілковита відсутність думки, настільки заяложені фрази, що перевершують будь-яке святенництво,— все це кінець кінцем виводить з рівноваги своєю нудотною солодкуватістю. Сама по собі ввічливість щось важить тільки при першому знайомстві. Жюльєн відчував це: після першого захоплення — перше здивування. «Ввічливість,— казав він собі,— тільки вміння стримувати роздратування, яке викликають погані манери». Матильда часто нудьгувала, вона, мабуть, нудьгувала б так само і в будь-кому іншому місці. Г ось тут придумати якесь дошкульне слівце — було для неї справжньою розвагою і насолодою.
Можливо, що тільки для того, щоб мати жертви, трохи цікавіші, ніж її батьки й родичі, ніж академік і п’ять шість підлесників, які до неї підлабузнювались, вона подавала надії маркізу де Круазнуа, графу де Кейлюсу і ще кільком знатним молодикам. Вони були для неї новими об’єктами її жартів.
Ми з сумом повинні признатися,— бо ми любимо Матильду,— що вона одержувала листи від багатьох із них й іноді відповідала сама. Поспішаємо додати, що ця дійова особа нашого роману становить виняток серед своїх сучасниць. Взагалі, якщо можна за що-небудь докоряти вихованкам благородного монастиря Сакре-Кер, то, в усякому разі, не за необачність.
Одного разу маркіз де Круазнуа повернув, Матильді досить компрометуючий її лист, якого вона йому написала напередодні. Він гадав, що цей вияв надзвичайної обережності дуже посприяє його справі. Але Матильді подобалась у цьому листуванні саме його безрозсудність. їй подобалося ризикувати собою. Півтора місяця після цього вона з ним не розмовляла.
Листи цих юнаків її розважали, але вона запевняла, що всі вони однакові. Це завжди були вияви тієї самої пристрасті — найглибшої, найсоковитішої,
— Всі вони — на один лад, рицарі без страху і докору, ладні хоч зараз вирушити в Палестину, казала вона своїй кузині.— Чи е щось нудніше на світи? I такі листи я одержуватиму все своє життя! Адже стиль таких листів, мабуть, змінюється не частіше, ніж раз на двадцять років, відповідно до роду занять, на які мода теж міняється. В часи Імперії вони, певне, були не такі безбарвні. Тоді всі ці великосвітські молодики або спостерігали, або самі вершили такі діла, в яких було щось справді велике. Мій дядько, герцог N був у бою під Ваграмом.
— А чи багато розуму потрібно, щоб рубонути шаблею? Ну, а коли вже комусь із них довелося битись, вони тільки про це й говорять,— відказала мадемуазель де Сент-Ередіте, кузина Матильди.
— Ну що ж, ці розповіді мене цікавлять. Брати участь у справжньому бою, в наполеонівській битві, коли бували десятки тисяч убитих,— це доказ хоробрості. Ризикувати своїм життям — це підносить дух і врятовує від нудьги, в яку, здається, поринули всі мої бідолашні поклонники. А нудьга — заразлива. Кому з них спаде на думку зробити щось незвичайне? Вони добиваються моєї руки — і що з того! Адже я багата, а мій батько забезпечить видатне становище своєму зятю. Ах, як;би він знайшов мені когось хоч трохи цікавішого.
Як бачимо, різка, жвава, образна уява Матильди шкодила її мові. Часто її дотепні слівця здавались недоречними її лагідним приятелям. Якби Матильда не користалась таким успіхом, вони, мабуть, визнали б, що в мові її трапляються надто барвисті вирази, не сумісні з жіночою делікатністю.
3 свого боку, вона була несправедлива до гарних кавалерів, що катаються верхи в Булонському лісі. На майбутнє вона дивилась без страху — це було б надто сильне почуття,— а з огидою: явище, дуже рідке в її віці.
Чого вона могла бажати? Все в неї було: багатство, шляхетне походження, розум, краса,— як запевняли її всі навколо, і вона цьому вірила,— всім щедро наділила її воля випадку.
Такі були думки найзнатнішої нареченої Сен-Жерменського передмістя, коли вона почала знаходити втіху в прогулянках з Жюльєном. її вражала його гордість, вона захоплювалася тонким розумом цього міщанина. «Він зуміє добитись єпископського сану, як абат Морі»,— казала вона собі.
Незабаром ця щира і зовсім не вдавана упертість, 8 якою наш герой заперечував деякі її думки, зацікавила її. Вона думала про це, розповідала своїй подрузі найменші деталі їхніх розмов, але бачила, що їй ніколи не вдасться передати всю їхню своєрідність.
Раптом її осяяла думка: «Мені випало щастя покохати,— сказала вона собі з невимовною радістю.— Я кохаю, так, це ясно! В чому може знайти справжнє щастя гарна, молода, дотепна дівчина як не в коханні? Хоч би як я старалася, я ніколи не зможу покохати цього Круазнуа, Кейлюса і інших». Вони бездоганні, мабуть, занадто бездоганні; зрештою, мені з ними нудно».
Вона почала пригадувати всі описи кохання, які читала в «Манон Леско», «Новій Елоїзі», «Листах португальської черниці» тощо. її цікавила, звичайно, тільки сильна пристрасть, легке любовне захоплення було не гідне такої юної і благородної дівчини. Вона називала коханням тільки те героїчне почуття, яке зустрічалось у Франції 8а часів Генріха III і Бассомп'єра. Таке кохання зовсім не лякалося перешкод, але навпаки, воно надихало на великі звершення.
«Яке це нещастя, що тепер нема справжнього королівського двору, як за часів Катерини Медичі або Людовика XIII. Я відчуваю, що здатна на все найсміливіше, на найбільш високе. Чого б я не зробила, аби тільки такий доблесний король, як Людовік XIII був біля моїх ніг! Я б повела його у Вандею, як любить говорити старий барон де Толлі, і він відвоював би своє королівство; і тоді — геть хартію... I Жюльєн допомагав би нам. Чого йому бракує? Тільки імені й багатства. Він створив би собі ім'я, здобув би багатство. У маркіза Круазнуа є все, але він все своє життя буде напів-роялістом, напів-лібералом, завжди буде нерішучим, далеким від крайностей, а тому завжди буде на другому місці.
Чи може бути якесь велике діяння, що не було б крайністю в ту хвилину, коли його вершать? Тільки тоді, коли воно вже зроблене, звичайні люди починають вважати його можливим. Так, де любов запанувала в моєму серці, любов з усіма її чудесами; я вже чую її животворний вогонь. Небо повинно було подарувати мені цю ласку, адже не марно воно поєднало в одній істоті всі переваги. Щастя моє буде гідне мене. Тепер кожен день мого життя не буде тільки бездушним повторенням вчорашнього дня. Є щось велике і сміливе в тому, щоб наважитись кохати людину, таку далеку від мене своїм становищем у суспільстві. Подивимось, чи він і далі буде гідний мене. Як тільки я побачу в ньому якусь слабість, я одразу ж покину його. Дівчина мого роду і з таким рицарським характером, який приписують мені (це був вислів її батька) не повинна поводитись по-дурному.
А саме на цю роль я була б приречена, якби покохала маркіза де Круазнуа. Це було б друге видання сімейного щастя моїх кузин, саме те, що я так глибоко зневажаю. Я наперед знаю все, що казатиме мені цей бідолаха маркіз, і все, що я повинна буду йому відповідати. Що це« за кохання, від якого хочеться позіхати? Краще вже стати святенницею. Мій шлюбний контракт був би підписаний так само, як у моєї молодшої кузини; мої родичі розчулились би до сліз, якщо їх не засмутить якась нова умова, введена напередодні в договір нотарем супротивної сторони».
XII. НЕВЖЕ ВШ ДАНТОН?
Жадоба тривожних почуттів — така була вдача прекрасної Маргарити де Валуа, моєї тітки, яка незабаром одружилась а королем Наваррським, що тепер царює у Франції під іменем Генріха IV.
Потреба вести ризиковану гру — ось у чому полягає секрет вдачі цієї чарівної принцеси; звідси її сварки й примирення з братами, починаючи з шістнадцяти років. Але чим може ризикувати молода дівчина? Тим, що вона має найдорогоціннішого: своєю репутацією, доброю славою на все життя.
Мемуари герцога Ангулемського, позашлюбного сина Карла IX
«Між Жюльєном і мною не буде шлюбного контракту, не буде нотаря; тут усе героїчне, все — справа випадку. Якщо не зважати на те, що він не благородного роду, мов кохання — це кохання Маргарити де Валуа до молодого Ла-Моля, найчарівнішого юнака свого часу. Хіба моя провина, що придворні юнаки схиляються перед пристойністю і бліднуть на саму думку про найменшу незвичайну пригоду? Маленька подорож до Греції або Африки —це для них межа дерзання, та й вирушають вони туди не інакше, як гуртом. Як тільки вона залишаються на самоті, їх проймає страх — н« перед списом бедуїна, а перед тим, щоб не опинитись у смішному становищі, і вони просто божеволіють від цього страху.
А мій любий Жюльєн, навпаки, любить діяти тільки сам. Ніколи цій незвичайній істоті не спаде на думку шукати чиєїсь підтримки чи допомоги. Він зневажає усіх інших; через це я не зневажаю його.
Якби хоч і бідний, а був Жюльєн дворянином, моє кохання було б просто найпошлішою дурістю, банальним мезальянсом; такого кохання мені не треба; в ньому не було б того, що властиве справжнім глибоким пристрастям: непереможних труднощів, темної непевності майбутнього».
Мадемуазель де Ла-Моль так пройнялася цими прекрасними міркуваннями, що непомітно для себе почала вихваляти Жюльєна в розмові з маркізом де Круазнуа і з своїм братом. Красномовство її зайшло так далеко, що образило їх обох.
Стережіться цього юнака з його енергійною вдачею — вигукнув її брат. Якщо знову почнеться революція, він усіх нас пошле на гільйотину.
Вона утрималась від відповіді і стала висміювати брата і маркіза де Круазнуа, глузуючи з їхнього страху перед рішучістю інших. Це ж, по суті, просто страх зіткнутись несподіваним, розгубитись перед ним.