— Тільки не треба говорити про це моєму чоловіку,— прошепотіла вона, опустивши голову.
— Я бідний, пані, але не ниций,— відказав Жюльєн, гнівно блискаючи очима, і, спинившись, випростався на весь зріст.— Про це ви не подумали. Я був би гірший за останнього лакея, якби дозволив собі приховати від пана де Реналя будь-що з того, що стосується моїх грошей.
Пані де Реналь почувала себе знищеною.
— Пан мер,— провадив далі Жюльєн,— п'ять разів видавав мені по тридцять шість франків з того часу, як я живу в його домі. Я можу показати свою книгу витрат панові де Реналю чи кому завгодно, навіть панові Вально, що ненавидить мене.
Після такої відсічі пані де Реналь ішла поруч із ним бліда й стурбована, і до кінця прогулянки ніхто з них не міг занити приводу, щоб поновити розмову. Для гордого Жюльєнового серця кохання до пані де Реналь ставало тепер неможливим, а вона відчула до нього ще більшу повагу і захоплення: як він вичитав їй! Ніби загладжуючи образу, яку вона мимоволі йому заподіяла, вона оточила його найніжнішим піклуванням. Новизна цих турбот цілий тиждень робила пані де Реналь щасливою. Їй, нарешті, вдалося трохи пом’якшити гнів Жюльєна; але йому й на думку не спадало запідозрити в її поведінці щось подібне до особистої симпатії.
«Ось які ці багатії,— казав він сам собі,— ображають людей, а потім думають, що все можна загладити якимсь кривлянням».
Серце пані де Реналь було таке переповнене і досі таке невинне, що, незважаючи на свої наміри мовчати, вона не втрималася, щоб не розповісти чоловікові про зроблену Жюльєну пропозицію і про те, як він відмовився від неї.
— Як! — скрикнув обурений пан де Реналь».— Ви могли стерпіти, щоб вам відмовив ваш слуга?
Пані де Реналь запротестувала проти цього слова, і він додав:
— Я висловлююсь, пані, як покійний принц Конде, рекомендуючи своїх камергерів молодій дружині: «Всі ці люди,— сказав він,— наші слуги». Я вам читав це місце а мемуарів Безанваля, дуже повчальне для підтримки престижу. Всі, що не належать до дворянства, живуть у вас і одержують платню, ваші слуги. Я поговорю з цим добродієм Жюльєном і дам йому сто франків.
— Ах, друже мій,— сказала пані де Реналь, затремтівши від хвилювання,— зроби ж принаймні так, щоб слуги не бачили.
— Авжеж! Бо вони заздритимуть, і не без підстав,— сказав її чоловік і пішов, міркуючи, чи не завелику суму він назвав.
Пані де Реналь впала на стілець, майже знепритомнівши від смутку. «От тепер він образить Жюльєна, і це з моєї вини». Вона відчула огиду до свого чоловіка і затулила обличчя руками. Тепер вона заприсяглася, що ніхто більш не ділитиметься з ним своїми почуттями.
Коли пані де Реналь знову побачила Жюльєна, вона вся затремтіла, в грудях їй так стиснуло, що вона не могла вимовити й слова. У своєму збентеженні вона взяла його за руки й міцно потиснула їх.
— Ну, друже мій,— нарешті сказала вона,— ви задоволені з мого чоловіка?
— Чому ж мені не бути задоволеним,— відповів Жюльєн, гірко усміхаючись.— Він дав мені сто франків.
Пані де Реналь глянула на нього, немовби вагаючись.
— Дайте мені вашу руку,— сказала вона нарешті з такою рішучістю, якої Жюльєн ще ніколи в неї не помічав.
Вона насмілилась піти до вер’єрського книгаря, хоч за ним встановилась репутація страшенного ліберала. Там вона вибрала на десять луїдорів книжок, щоб подарувати своїм дітям. Але це були саме ті книги, які — вона знала — хотів мати Жульєн. Вона зажадала, щоб там-таки, в книгарні, кожен з хлопчиків написав своє ім'я на тих книжках, які йому припали. У той час, коли пані де Реналь раділа, що знайшла спосіб спокутувати свою провину перед Жюльєном, він дивувався величезній кількості книжок, що були в книгарні. Ніколи ще не наважувався він заходити в таке нечестиве місце; серце його трепетало. Жюльєн і не здогадувався, що робиться у душі пані де Реналь. Він глибоко замислився над тим, як би йому придбати кілька книжок, не зашкодивши своїй репутації юнака, що вивчає теологію. Нарешті йому спало на думку, що можна буде, коли спритно взятись до справи, переконати пана де Реналя, ніби для письмових робіт хлопчиків найкращою темою були б життєписи славнозвісних дворян цього краю. Через місяць, доклавши всіх зусиль, Жульєн домігся здійснення свого задуму, а ще згодом він наважився в розмові з паном де Реналем натякнути на дещо значно трудніше для благородного мера; йшлося про те, щоб сприяти збагаченню ліберала — записатися абонентом у його книгарню. Пан де Реналь не заперечував, що треба дати його старшому синові уявлення про численні твори, які можуть згадуватися в розмові, коли він буде у військовій школі. Але Жюльєн бачив, що пан мер вперто не хоче йти далі. Він підозрював, що тому 6 якась таємна причина, але не міг її розгадати.
— Я гадаю, пане,— сказав він якось йому,— що було б зовсім непристойно, коли б таке почесне дворянське прізвище, як Реналь, потрапило у брудний список абонентів книгаря.
Обличчя пана де Реналя проясніло.
— Було б так само дуже прикро,— провадив далі Жюльєн смиренним тоном,— для бідного студента теології, якби коли-небудь виявилося, що його ім'я було в списку книгаря, який дав книги додому. Ліберали могли б мене звинуватити в тому, що я брав нечестиві книги; хто знає, чи не понаписували б вони там під моїм іменем назви цих огидних книжок.
Але тут Жюльєн помітив, що збочив з правильного шляху: обличчя мера знов прибрало збентеженого і невдоволеного виразу. Жюльєн замовк. «Тепер він у моїх руках»,— сказав він сам до себе.
Через кілька днів старший хлопчик, побачивши в «Щоденній газеті» оголошення про якусь книгу, почав розпитувати про неї Жюльєна в присутності пана де Реналя.
— Щоб не дати якобінцям приводу тріумфувати,— сказав молодий гувернер,— і щоб я все-таки мав змогу відповідати на запитання пана Адольфа, можна було б записати абонентом в книгарню кого-небудь із ваших слуг.
— Непогана думка! — вигукнув пан де Реналь, явно дуже зрадівши.
Треба тільки вжити заходів, сказав Жюльєн із серйозним, майже сумним виразом, що так личить деяким людям, коли вони бачать здійснення давно виплеканої мрії,— треба вжити заходів, щоб слуга не брав ніяких романів. Потрапивши в дім, ці небезпечні книжки могли б зіпсувати покоївок пані та й самого слугу.
— Ви забуваєте ще про політичні памфлети,— додав пан де Реналь погордливо.
Він хотів приховати, як йому сподобався хитрий маневр, придуманий гувернером щодо дітей.
Отак життя Жюльєна минало серед цих маленьких хитрощів, і їхній успіх цікавив його значно більше, ніж помітна прихильність, яку він легко міг би прочитати в серці пані де Реналь.
Душевний стан, в якому він перебував усе своє життя, знов опанував його і в домі вер'єрського мера. Тут, так само, як і на лісопилці свого батька, він глибоко зневажав людей, з якими жив, і відчував, що вони його ненавидять. Слухаючи, як супрефект, пан Вально та інші друзі дому розповідали про ті чи інші події, які відбувались у них перед очима, він бачив, до якої міри їхні уявлення не схожі на дійсність. Кожний вчинок, що здавався йому прекрасним, неодмінно викликав загальний осуд. Він раз у раз вигукував про себе: «Які потвори! Які дурні!» Дивним було, однак, те, що, при всій своїй зарозумілості, він часто нічогісінько не розумів з того, про що вони говорили.
За все своє життя він ні з ким не розмовляв щиро, крім старого полкового лікаря. Весь його невеликий запас знань обмежувався італійськими кампаніями Бонапарта і хірургією. Детальні описи найболючіших операцій чарували юнацьку відвагу Жюльєна; він казав сам собі:
— Я б стерпів не скривившись.
Вперше, коли пані де Реналь спробувала заговорити з ним про щось інше, крім виховання дітей, він почав розповідати про хірургічні операції; вона зблідла й попросила його замовкнути.
А крім цього, Жюльєн нічого не знав. Отже, хоч він весь час проводив у товаристві пані де Реналь, кожного разу, коли вони залишались самі, між ними запановувала дивна мовчанка. У вітальні, хоч би як смиренно він поводився, вона вгадувала по його очах, що Жульєн розумом стоїть над усіма, хто бував у їхньому домі. Але тільки-но вона залишалась з ним на самоті, він відчував збентеження.
Це гнітило її, бо жіночий Інстинкт підказував їй, що Жюльєнове збентеження походить зовсім не з ніжних почуттів.
Виходячи з якихось дивних уявлень про світське товариство, почерпнутих з оповідань старого полкового лікаря, Жюльєн завжди відчував ніяковість, коли в присутності дами серед загальної розмови наступала мовчанка,— наче саме він був у цьому винен. Це почуття ставало в сто разів боліснішим, коли він був із жінкою на самоті. Його уява, сповнена найдивовижніших, справді іспанських понять про те, що повинен казати чоловік, коли він віч-на-віч з дамою, навіювала йому в ці хвилини замішання якісь зовсім неймовірні речі. Жюльєнова душа линула в небеса, і водночас він не міг порушити ганебної мовчанки. Через це суворий вираз його обличчя під час довгих прогулянок з пані де Реналь і з дітьми ставав ще суворішим від цих болісних переживань. Жюльєн страшенно себе зневажав. А якщо, на свою біду, він примушував себе говорити, то казав щось дуже недоладне. На довершення лиха, він не тільки бачив, а й перебільшував безглуздість своєї поведінки. Та було щось таке, чого Жюльєн не бачив: це його власні очі. Вони були такі гарні і в пих відбивалась така палка душа, що вони, немов талановиті актори, часом надавали глибокого змісту навіть тим словам, у яких його зовсім не було. Пані де Реналь помітила, що 8 нею на самоті Жюльєн міг сказати щось дотепне тільки в тих випадках, коли під враженням якоїсь несподіваної події забував про потребу вигадувати компліменти. А що друзі дому не балували її свіжими блискучими думками, то вона тішилась і захоплювалась цими нечастими спалахами, у яких виявлявся розум Жюльєна.
Після падіння Наполеона в провінційних звичаях не допускається ніякої галантності. Кожен боїться втратити посаду: негідники шукають підтримки конгрегації, і лицемірство розквітло навіть серед лібералів. Нудьга зростає. Читання та сільське господарство — ось єдині розваги.
Пані де Реналь, багата спадкоємиця побожної тітки, одружена в шістнадцять років з немолодим дворянином, за все своє життя не переживала нічого, що хоч би трохи нагадувало кохання. Тільки її духівник, добрий кюре Шелан, говорив з нею про кохання з приводу залицянь дана Вально і змалював їй таку гидку картину, що це слово в її уява пов'язувалося в наймерзеннішою розпустою. А те кохання, про яке вона дізналася з кількох романів, що випадково потрапили їй до рук, здавалось їй чимось винятковим і навіть неіснуючим. Завдяки своїй необізнаності, пані де Реналь, цілком захоплена Жюльєном, була щаслива, і їй навіть на думку не спадало за щось докоряти собі.
VIII. ЖИТЕЙСЬКІ СПРАВИ
Зітхання потайне — завжди глибоке.
Як любо поглядом зустрітись тайкома;
Зирнеш — і враз запаленіють щоки.
Байрон, «Донжуан», п. I, стор. 74Т
Ангельська лагідність пані де Реналь, яка походила з її вдачі та теперішнього щастя, трохи зраджувала її тільки тоді, коли вона згадувала про свою покоївку Елізу. Ця дівчина дістала спадщину, після чого пішла на сповідь до кюре Шелана і призналась йому, що хоче побратися з Жюльєном. Кюре щиро зрадів щастю свого улюбленця і надзвичайно здивувався, коли Жюльєн рішуче заявив, що не приймає пропозиції мадемуазель Елізи.
— Бережіться, дитя моє, того, що діється у вашому серці,— сказав кюре, насупивши брови.— Я радію за вас, якщо ви нехтуєте таким майном тільки в ім'я вашого покликання. Ось уже стукнуло п'ятдесят шість років, як я служу священиком у Вер'єрі, а проте мене, очевидно, звільнять. Мені прикро, але все-таки я маю вісімсот ліврів ренти. Кажу вам про це, щоб ви не піддавалися ілюзіям про те, що може вам дати сан священика. Якщо ви запобігатимете ласки можновладців, ви занапастите свою душу на віки вічні. Ви зможете досягти благополуччя, але для цього треба буде кривдити знедолених, підлещуватись до супрефект, мера, цієї впливової особи, і потурати їхнім примхам. Така поведінка, тобто те, що в світі називають «вмінням жити», може, для мирянина й не зовсім несумісна з спасінням душі, але з нашим саном
треба вибрати одне з двох: здобувати щастя на цім або на тім світі — середини нема. Ідіть, мій друже, поміркуйте й через три дні приходьте з остаточним рішенням. Я з жалем помічаю в глибині вашої натури якийсь похмурий запал, який, на мою думку, не свідчить ні про поміркованість, ні про цілковите зречення земних благ, що необхідно для священика. Розум ваш обіцяв багато, але дозвольте мені сказати,— додав добрий священик з слізьми на очах,— якщо ви приймете сан священика, я боятимусь за ваше спасіння.
Жюльєн соромився свого хвилювання; вперше в житті він відчув, що його люблять; він заплакав від розчулення і, щоб ніхто не бачив його сліз, втік у густий ліс над Вер'єром,
«Що це 8І мною? — сказав він нарешті сам до себе.— Я почуваю, що міг би сто разів віддати життя за доброго кюре Шелана, а проте це ж він мені щойно довів, що я дурень. Головне для мене — обманути саме його, а він мене бачить наскрізь. Прихований запал, про який він каже,— це моє прагнення вибитися в люди. Він вважає, що я не гідний бути священиком, а я ж був певен, що після моєї добровільної відмови від ренти в п'ятдесят луїдорів він буде найвищої думки про мою побожність і про моє покликання.