Жюльєн вискочив з фіакра й побіг до своєї поштової карети, що чекала його на розі вулиці. Матильда, про яку він, здавалося, забув, зробила кілька кроків слідом за ним, але погляди крамарів, що добре знали її і тепер повиходили з дверей своїх крамниць, примусила її квапливо повернутися в сад.
Жульєн помчав у Вер’єр. При такій швидкій їзді він не міг, як збирався, написати Матильді, бо рука його креслила на папері лише якісь нерозбірливі кривульки.
Він приїхав у Вер’єр в неділю вранці і одразу ж зайшов до торговця зброєю, який поздоровив його з несподіваним збагаченням. Ця новина хвилювала все місто.
Жюльєн насилу розтлумачив йому, що хоче купити пару пістолетів. Зброяр на його вимогу зарядив їх.
Пролунали три удари дзвона; це добре відомий у французьких селах благовіст, що після різних інших ранкових передзвонів сповіщає про початок обідні.
Жюльєн увійшов у нову вер'єрську церкву. Всі високі вікна будівлі були запнуті червоними завісами. Жюльєн опинився на кілька кроків позаду крісла пані де Реналь. Вона, здавалось, ревно молилася. Коли він побачив цю жінку, яка так кохала його, рука в нього затремтіла, і він спочатку не мав сили здійснити свій намір. «Не можу,— казав він сам собі,— це понад мої сили».
В цю мить молодий причетник, що прислуговував священикові, видзвонив до виносу святих дарів. Пані де Реналь похилила голову, яка на хвилину майже сховалась за згортками шалі. Тепер Жюльєн не відчував так виразно, що це вона. Він вистрілив з пістолета і промахнувся; вистрілив удруге — вона впала.
XXXVI. СУМНІ ПОДРОБИЦІ
Не чекайте від мене малодушності. Я помстився за себе. Я заслужив смерті, ось я. Моліться за мою душу.
Міллер
Жюльєн стояв нерухомо, нічого не бачачи. Трохи отямившись, він помітив, що всі парафіяни тікають з церкви. Священик вийшов з вівтаря. Жюльєн повільно пішов слідом за кількома жінками, що з криком бігли до виходу. Одна з жінок, бажаючи випередити інших, грубо штовхнула його, і він упав. Ноги його зачепились за перекинутий юрбою стілець. Підводячись, він почув, що його хтось тримає за комір,— це був жандарм у повній парадній .формі. Жюльєн машинально взявся був за свої маленькі пістолети, але другий жандарм схопив його за лікті.
Його повели у в’язницю. Привели у камеру, наділи залізні наручники й залишили самого; двері замкнулись за ним на ключ; все це відбулося дуже швидко, і він при цьому нічого не відчував.
— Ну, ось і кінець усьому,— сказав він голосно, опам'ятавшись.— Так , через два тижні гільйотина... або покінчити з собою до того часу.
Думки його не йшли далі; йому здавалось, що голову його щось міцно стискає. Він навіть озирнувся, чи не тримає його хтось. Через кілька хвилин він поринув у глибокий сон.
Пані де Реналь була поранена не смертельно. Перша куля прострілила її капелюшок; коли вона обернулась, гримнув другий постріл. Куля влучила в плече і — дивна річ — відскочила від плечової кістки, яку вона все ж таки пошкодила, і попала в готичний пілон, відбивши від нього великий осколок.
Коли, після довгої і болісної-перев'язки, хірург, чоловік серйозний, сказав пані де Реналь: «Я відповідаю за ваше життя, як за своє власне»,— вона глибоко засмутилась.
Вона давно вже щиро хотіла вмерти. Лист до пана де Ла-Моля, написати якого примусив пані де Реналь П теперішній духівник, завдав останнього удару цій жінці, знесиленій постійним горем. Це горе було — розлука з Жюльєном, а вона назвала його докорами сумління. Духівник, молодий священик, доброчесний і ревний, що недавно приїхав з Діжона, добре це розумів.
«Вмерти ось так, не від власної руки — це ж зовсім не гріх,— думала пані де Реналь,— Може, Господь простить мене за те, що я радію смерті». Вона не наважувалась додати: «А вмерти від руки Жюльєна — це найвище блаженство
Як тільки їй вдалося збутися хірурга і цілої юрби співчуваючих, вона покликала свою покоївку Елізу.
— Тюремник,— сказала вона їй, сильно почервонівши,— дуже жорстока людина. Він, мабуть, погано з ним поводитиметься, гадаючи, що цим догодить мені... Ця думка мучить мене. Чи не могли б ви піти нібито від себе й передати тюремникові оцей конвертик з кількома луїдорами? Ви скажете, що Господь бог не дозволяє погано поводитись з ув'язненими... I основне, щоб він нікому не казав про ці гроші.
Саме цій обставині, про яку ми щойно розповіли, Жюльєн завдячував гуманним ставленням до нього з боку вер’єрського тюремника. Це був той самий ревний служака пан Нуару, колись так наляканий прибуттям пана Аппера.
У в'язницю з'явився суддя.
— Я вчинив убивство з заздалегідь обдуманим наміром,— я купив і наказав зарядити пістолети в такого то продавця зброї. Стаття тисяча триста сорок друга карного кодексу говорить ясно: я заслуговую смерті, і я чекаю її.
Суддя, здивований такою відповіддю, хотів поставити ще кілька запитань, щоб обвинувачений заплутався у відповідях.
«- Невже ви не бачите,— сказав йому Жюльєн, посміхаючись,—- що я обвинувачую себе так, що вам не треба й бажати більшого? Не турбуйтесь, пане, ваша здобич не втече від вас. Ви матимете приємність засудити мене. Звільніть мене від вашої присутності.
«Мені залишається виконати ще один досить нудний обов'язок,— подумав Жюльєн,— треба написати мадемуазель де Ла-Моль».
Я помстився за себе,— писав він їй.— На нещастя, мов ім'я з'явиться в газетах, я не зможу покинути цей світ інкогніто. Я прошу Вас пробачити мені за це. Через два місяці я помру. Помста моя була жахлива, так само як і біль розлуки з Вами. 3 цієї хвилини я забороняю сам собі писати й вимовляти Ваше ім'я. Ніколи не говоріть про мене, навіть з моїм сином: мовчання — єдиний спосіб вшанувати мою пам'ять. Для більшості людей я буду звичайним убивцею... Дозвольте мені сказати Вам правду перед смертю: Ви забудете мене. Ця страшна катастрофа, про яку я раджу вам ніколи в світі не казати й слова, вичерпає на багато років весь той романтику і надмірне захоплення ризикувати, які я бачив у Вашій вдачі. Ви були створені, щоб жити серед героїв середньовіччя; виявіть твердість вдачі, гідну їх. Хай те, що мусить відбутись, відбудеться таємно, так, щоб Ви не були скомпрометовані. Сховайтесь під вигаданим ім'ям і не довіряйтесь нікому. Якщо Вам буде конче потрібна допомога друга, заповідаю Вам абата Пірара.
Не говоріть про це ні з ким іншим, особливо з людьми вашого кола, з панами де Люзом, де Кейлюсом.
Через рік після моєї смерті одружіться з паном де Круазнуа. Я Вас прошу про це, наказую Вам, як Ваш чоловік. Не пишіть мені, я не відповідатиму. Хоч, здається, я й не такий злий, як Яго.
Я більше не вимовлю й не напишу жодного слова. До Вас мої останні слова і остання любов. Ж. С.»
Відіславши цей лист, Жюльєн трохи отямився і вперше відчув себе глибоко нещасним.
Всі честолюбні надії, одну по одній, доводилось йому виривати з свого серця, скоряючись великій істині: я домру, це неминуче. Смерть сама по собі не здавалась йому жахливою. Все його життя, по суті, було тільки довгим готуванням до нещасть, і він ніколи не забував про те горе, яке вважають найстрашнішим.
«Ну, що ж,— міркував Жюльєн,— якби через два місяці я мав битись на дуелі з людиною, що бездоганно володіє зброєю, невже я був би таким малодушним, щоб думати про це безнастанно і з жахом у душі?»
Так він допитував себе цілу годину.
Коли він став ясно бачити в своїй душі, а істина постала перед ним так само чітко, як стовп, котрий підтримував склепіння його в'язниці, він почав думати про каяття.
«А в чому, власне, мені каятись? Мене жорстоко образили, я вбив. Я заслуговую смерті, оце і все. Я вмираю, звівши рахунки з людством. Я не залишаю після себе жодного невиконаного обов'язку, я нічого нікому не винен, у моїй смерті нема нічого ганебного, крім знаряддя, яким я буду вбитий. Цього, правда, більш ніж досить, щоб зганьбити мене в очах вер'єрських буржуа, але, з погляду здорового глузду, чи е щось більш варте зневаги? Я можу звеличити себе в їхніх очах, розкидаючи золоті монети в юрбу, коли йтиму на страту. Тоді пам'ять про мене, зв'язана з думкою про золото, буде для них осяяна його блиском».
Покінчивши з цими міркуваннями, які через хвилину здалися йому незаперечними, він сказав собі: «Мені немає чого більше робити на землі»,— і міцно заснув.
0 дев'ятій годині вечора його збудив тюремник, він приніс йому вечерю.
— Що кажуть у Вер'єрі?
— Пане Жюльєн, присяга, принесена мною перед розп’яттям в королівському суді в той день, як я вступив па цю посаду, забороняє мені говорити.
Він мовчав, але не йшов з камери, Жюльєна розважало видовище такого очевидного лицемірства. «Хай якнайдовше почекає тих п'ять франків, за які він хоче продати мені своє сумління»,— подумав Жюльєн.
Побачивши, що вечеря закінчується, а його навіть не пробують підкупити, тюремник не витримав і сказав облудним і вкрадливим тоном:
— Моя приязнь до вас, пане, примушує мене говорити, хоч кажуть, що це проти інтересів правосуддя, бо ви можете скористатися з цього для свого захисту... Пан Жюльєн, як людина добра, буде радий почути, що пані де Реналь одужує,
— Як! Вона не вмерла? — скрикнув Жюльєн, у нестямі схоплюючись з місця.
— Як? Ви нічого не знали? — сказав тюремник з тупим здивуванням, що враз змінилось виразом радісної жадібності.— Пан Жюльєн мусить, по справедливості, дати щось хірургові, бо той за законом мусив би мовчати. А я, щоб догодити вам, пішов до нього, і він мені все розповів.
— То, значить, рана не смертельна? — зробивши крок до нього, нетерпляче запитав Жюльєн.— Ти присягаєш мені головою?
Тюремник, велетень шести футів на зріст, злякався й відступив до дверей. Жюльєн зрозумів, що так він нічого не доб'ється. Він сів і кинув золотий панові Нуару.
В міру того, як з оповідання тюремника Жюльєн переконувався, що рана пані де Реналь не смертельна, він відчув, що сльози ось-ось поллються з його очей,
— Вийдіть,— сказав він різко.