А проте дивно, що я навчився втішатися життям тільки тепер, коли вже бачу близький його кінець».
Він проводив останні свої дні, прогулюючись по вузенькій площадці на своїй вежі, покурюючи прекрасні сигари, по які Матильда посилала спеціального кур'єра в Голландію; він і не знав, що всі, в кого лише є підзорні труби, щодня чекають його появи. Думки його линули у Верэкі. Він ніколи не говорив з Фуке про пані де Реналь, але його друг кілька разів казав йому, що вона швидко одужує, і ці слова змушували трепетати його серце.
В той час, як душа Жюльєна майже завжди перебувала в світі мрій, Матильда займалась різними житейськими справами, як це й пасує аристократичній вдачі, і зуміла настільки посунути вперед дружне листування пані де Фервак і пана де Фрілера, що завітне слово — єпископство,— вже було вимовлене.
Шановний прелат, що відав списком вакантних бенефіцій, зробив приписку на листі своєї племінниці: «Цей нещасний Сорель — просто вітрогон, сподіваюсь, що нам його повернуть».
Побачивши ці рядки, пан де Фрілер мало не збожеволів з радості; він був певен, що врятує Жюльєна.
— Коли б не цей якобінський закон, що наказує складати безконечні списки присяжних і що, по суті, не має іншої мети, як позбавити всякого впливу представників знаті,— казав він Матильді напередодні жеребкування тридцяти шести присяжних судової сесії,— я міг би вам поручитись за вирок. Адже я домігся виправдання кюре N...
На другий день пан де Фрілер з задоволенням побачив серед обраних жеребкуванням імена п'ятьох безансонців, членів конгрегації, а серед осіб, обраних від інших міст,— імена панів Вально, де Муаро, де Шолена.
— За цих вісьмох присяжних я ручаюсь наперед,— сказав він Матильді.— Перші п'ятеро — це пішаки. Вально — мій агент, Муаро завдячує мені всім, а Шолен — йолоп, який всього боїться.
Департаментська газета оголосила імена присяжних, і пані де Реналь, на превеликий жах свого чоловіка, захотіла поїхати в Безансон. Єдине, чого домігся від неї пан де Реналь,— це обіцянки, що вона не вставатиме з ліжка, щоб уникнути неприємності бути покликаною на суд як свідок.
— Ви не розумієте мого становища,— казав колишній вер'єрський мер,— мене тепер вважають лібералом,— з тих, що переметнулись, як вони кажуть. Не може бути сумніву, що цей пройдисвіт Вально і пан де Фрілер зуміють домогтись від генерального прокурора і від суддів всього можливого, щоб завдати мені прикрості.
Пані де Реналь легко погодилась виконати наказ свого чоловіка. «Якщо я з'явлюся на суд,— міркувала вона,— подумають, що я вимагаю кари».
Але всупереч усім обіцянкам поводитись розважливо, що їх пані де Реналь дала духівникові і своєму чоловікові, вона, ледве прибувши в Безансон, власноручно написала кожному з тридцяти п’яти присяжних:
«Я не з'явлюсь на суд, пане, бо моя присутність могла б несприятливо вплинути на справу пана Сореля. Єдине, що я жадаю усім серцем — щоб він був виправданий. Повірте мені, жахлива думка, що невинна людина через мене покарана на смерть, отруїла б і, безперечно, скоротила б решту мого життя. Як можете Ви засудити його на смерть, коли я жива? Ні, безперечно, суспільство не має права відбирати життя, особливо в такої людини, як Жюльєн Сорель. У Вер'єрі всі знали, що в нього бувають хвилини затьмарення свідомості. В цього сердешного юнака е могутні вороги, але навіть серед ворогів (а скільки їх у нього!) чи знайдеться хоч один, хто сумнівався б у його надзвичайних здібностях і глибоких знаннях? Ви маєте судити не звичайну людину, пане. Протягом півтора року ми всі знали його, як набожного, розсудливого, старанного юнака, але кілька разів на рік його опановувала меланхолія, що доходила мало не до божевілля. Весь Вер'єр, всі наші сусіди у Вержі, де ми перебуваємо літом, вся наша сім1я і сам пан супрефект можуть підтвердити «його зразкове благочестя. Він напам'ять знає все святе письмо. Хіба безвірник став би трудитись цілі роки, щоб вивчати цю святу книгу? Мої сини матимуть честь передати Вам цього листа; вони — діти. Будьте ласкаві, пане, спитати їх, і вони розкажуть вам про цього нещасного юнака всі подробиці, що, безумовно, переконають Вас, яким варварством було б засудити його. Ви не тільки не помститесь за мене. Ви й мені заподієте смерть.
Що зможуть заперечити його вороги проти факту? Моя рана — наслідок одного з тих хвилинних нападів запаморочення, що навіть діти помічали в свого гувернера; рана моя така легка, що менше ніж через два місяці я змогла приїхати поштовою каретою з Вер'єра в Безансон. Якщо я дізнаюсь, пане, що Ви хоч трохи вагаєтесь врятувати невинну людину від варварських законів, я встану з ліжка, де мене утримує тільки наказ мого чоловіка, і приїду, щоб кинутись Вам до ніг.
Заявіть, пане, що зловмисність не доведена, і Вам не доведеться докоряти собі за кров невинного...» і таке інше, і таке інше.
XIX СУД
В країні довго пам'ятатимуть про цей гучний процес. Цікавість до обвинуваченого переходила в схвильоване співчуття, бо його злочин був дивовижний, але не жорстокий. Та хоч би й так, юнак був такий красень! Його блискуча, рано обірвана кар'єра ще збільшувала симпатії до нього. «Невже його засудять?» — питали жінки в знайомих чоловіків і, бліднучи, чекали відповіді.
СентБев.
Нарешті настав день, якого так боялися Матильда і пані де Реналь.
Незвичайний вигляд міста викликав у них ще більший жах; навіть мужня душа Фуке була збурена. Вся провінція з'їхалась у Безансон, щоб послухати цю романтичну справу.
Вже за кілька днів у готелях не лишалось жодного вільного місця. Панові голові суду не давали проходу, випрошуючи вхідні квитки, всі міські дами хотіли бути присутніми на суді. На вулицях продавали портрети Жюльєна і таке інше, і таке інше.
Матильда приберегла для цієї вирішальної хвилини власноручний лист єпископа ***. Цей прелат, що управляв церквою всієї Франції і призначав єпископів, зласкавився просити про виправдання Жюльєна. Напередодні суду Матильда віднесла цей лист до всемогутнього старшого вікарія.
Під кінець розмови, коли вона вже виходила, вмиваючись слізьми, пан де Фрілер нарешті покинув свою дипломатичну стриманість і сам, трохи розчулившись, сказав їй:
— Я ручуся за вирок присяжних. 3 дванадцяти осіб, яким доручено вирішити, чи завинила особа, якій ви протегуєте, в злочині і, головне,— в злочині, обміркованому заздалегідь, я нараховую шестеро друзів, зацікавлених у моєму успіху, а я їм дав зрозуміти, що від них залежить зробити мене єпископом. Барон Вально, якого я зробив мером Вер'єра, має голоси панів де Муаро і де Шолена. Сказати правду, жеребкування дало нам для цієї справи двох дуже неблагонадійних присяжних, але хоч це й ультра ліберали, проте у важливих справах вони підкоряються мені, а я передав їм, що прошу голосувати спільно з паном Вально. Мені відомо, що шостий присяжний, страшенно багатий фабрикант, ліберал і балакун, потай мріє про якісь поставки військовому міністерству і, звичайно, не схоче викликати моє незадоволення. Я звелів переказати йому, що пан Вально діятиме за моїми вказівками.
— А хто ж цей пан Вально? — стурбовано спитала Матильда.
— Якби ви знали його, ви б не сумнівались в успіху. , і Це грубий, нахабний, безсоромний балакун, наче створений для того, щоб вести за собою дурнів. У тисяча вісімсот чотирнадцятому році він жив у злиднях, а тепер я зроблю його префектом. Він здатний побити своїх колег присяжних, якщо вони не голосуватимуть так, як він схоче.
Матильда трохи заспокоїлась.
Ще одна прикра розмова чекала її увечері. Жульєн ,. ] вирішив не брати слова на суді, щоб не затягти неприємної процедури, результат якої, на його думку, був наперед відомий.
— Мій адвокат виступить, цього досить,— сказав він Матильді.— I так мені надто довго доведеться бути видовищем для всіх моїх ворогів... Цих провінціалів обурила I моя блискавична кар’єра, якою я завдячую вам... Повірте, л серед них немає жодного, хто б не бажав мого засудження, хоч це й не завадить їм, як дурням, проливати сльози, . коли мене поведуть на страту.
— Вони хочуть бачити ваше приниження, це, безперечно, так,— відповіла Матильда,— але я не думаю, що вони жорстокі. Моя поява в Безансоні і мої страждання викликали співчуття всіх жінок, а ваше вродливе обличчя довершить решту. Досить вам сказати кілька слів перед вашими суддями, весь зал буде на вашому боці...— і таке інше, і таке інше...
Наступного дня о дев'ятій годині ранку, коли Жульєн вийшов з в'язниці, щоб вирушити у великий зал суду, жандарми насилу могли стримати величезну юрбу, що заповнила подвір'я. Жульєн добре виспався, він був спокійний і не почував нічого, крім філософського жалю до цієї і юрби заздрісників, що без будь-якої жорстокості оплесками зустрінуть його смертний вирок. Він дуже здивувався, і побачивши за ті чверть години, поки його вели серед юрби, що він в усіх викликає сердечне співчуття. Він не почув жодного неприязного слова. «Ці провінціали зовсім не такі злі, як я гадав»,— подумав він.
Коли Жульєн увійшов у зал суду, його вразила витонченість архітектури. Це була чиста готика, безліч чарівних маленьких колон, надзвичайно старанно виточених з каменю. Йому здавалося, що він в Англії.
Але незабаром його увагу привернуло півтора десятка привабливих жінок, що розташувались у трьох ложах, якраз навпроти лави підсудного, над місцями для суддів і присяжних. Обернувшись у бік публіки, він побачив, що галерея над амфітеатром була повна жінок,— переважно молодих; вони здавалися йому вродливими. Очі їхні блищали, в них відбивалось палке співчуття. Решту залу заповнила величезна юрба, народ ломиться в двері, і вартові не могли втихомирити натовп.
Коли всі ці очі, що жадібно шукали Жюльєна, нарешті побачили, як він сідає на місце на відведеному для підсудних невеликому підвищенні, по залу пробіг гомін подиву й співчуття.
Того дня Жюльєнові не можна було дати й двадцяти років; він був одягнений дуже просто, але з бездоганним смаком; його волосся й чоло були просто чарівні; Матильда сама подбала сьогодні про його туалет. Обличчя Жюльєна вражало надзвичайною блідістю. Ледве він сів на лаву, як почув з усіх сторін: «Боже! Який він юний! Та це ж дитина... Він ще вродливіший, ніж на портреті».
— Підсудний,— сказав йому жандарм, що сидів праворуч від нього,— бачите отих шістьох дам, що сидять на балконі? — I жандарм показав йому на невеличку дожу, що виступала над місцями для присяжних.— Це дружина префекта,— провадив далі жандарм,— біля неї — пані маркіза де К..., вона вам дуже співчуває, я сам чув, як вона розмовляла зі слідчим. Далі — пані Дервіль.
— Пані Дервіль! — скрикнув Жюльєн, спалахнувши по саме волосся.
«Як тільки закінчиться суд, вона напише пані де Реналь»,— подумав він, не знаючи, що пані де Реналь приїхала в Безансон.
Почався допит свідків. Він тривав кілька годин. При перших словах обвинувальної промови прокурора дві з тих дам, що сиділи в маленькій ложі навпроти Жюльєна, розплакались.
«Пані Дервіль не така, вона не розчулиться»,— подумав Жульєн. Проте він помітив, що обличчя у неї палає.
Прокурор з пафосом, поганою французькою мовою розводився про варварство вчиненого злочину. Жюльєн помітив, що сусідки пані Дервіль слухали його дуже незадоволено.
Деякі з присяжних, мабуть, їхні знайомі, щось їм казали, очевидно заспокоюючи їх. «Це все-таки добра ознака»,— подумав Жюльєн.
Доти він почував лише безмежне презирство до всіх цих людей, що зібрались тут на суді.
Пошле пишномовство прокурора ще посилило його почуття огиди. Але поволі душевна сухість Жюльєна зникала перед виявами співчуття, яке він бачив з усіх боків.
Йому сподобався рішучий вираз обличчя його адвоката.
— Тільки без зайвих фраз,— сказав Жюльєн йому тихенько, коли той приготувався взяти слово.
— Уся ця пишномовність, вкрадена в Боссю, яку тут розгорнули проти вас, пішла вам тільки на користь,— сказав адвокат. I справді, не минуло й п'яти хвилин після того, як він почав свою промову, а вже мало не всі жінки повитягали носові хусточки. Підбадьорений адвокат, звертаючись до присяжних, промовляв дуже переконливо. Жюльєн здригнувся, він почував, що ось-ось розплачеться. «Боже праведний! Що скажуть мої вороги?»
Він уже зовсім готовий був розчулитись, коли, на щастя для себе, зустрівся поглядом з нахабними очима пана барона де Вально.
«Очі цього пана палають,— подумав він,— як тріумфуй ця підла душа! Якби його торжество було єдиним наслідком мого злочину, я мусив би його проклинати. Один бог знає, чого він наплете про мене пані де Реналь!»