- Тепер віддай мені, - несміло сказала дівчинка. - Ти вже погрався. Ти як зловив її?
Егль підняв голову, впустивши яхту, - так несподівано пролунав схвильований голосочок Ассоль. Старий хвилину розглядав її, усміхаючись і помалу пропускаючи бороду у великій, жилястій долоні. Прана-перепрана ситцева сукенка насилу прикривала до колін смагляві ноги дівчинки. Її темні густі коси, пов'язані мережаною хусточкою, збилися, торкаючись пліч. Кожна риса Ассоль була виразно легка і чиста, мов політ ластівки. Темні, з відтінком сумовитого запитання очі здавалися старшими від обличчя; його неправильний м'який овал був обвіяний того роду чудовною засмагою, що притаманна для здорової білини шкіри. Розтулений маленький рот сяяв лагідною усмішкою.
- Клянуся Гріммами, Езопом і Андерсеном, - сказав Егль, зиркаючи то на дівча, то на яхту, - це щось особливе! Послухай-но, ти, рослино! Це твоя штука.
- Авжеж, я бігла за нею по всій річечці; я гадала, що помру. Вона була тут?
- Біля самісіньких моїх ніг. Корабельна катастрофа - причина того, що я за берегового пірата можу вручити тобі цей приз. Яхта, яку полишив екіпаж, була викинута на пісок тривершковим валом - між моєю лівою п'ятою і кінцем кия. - Він гупнув ціпком. - Як тебе зовуть, крихітко?
- Ассоль, - сказала дівчинка, ховаючи до кошика іграшку, яку подав Егль.
- Добре, - провадив незрозумілу річ старий, не зводячи очей, у глибині яких мерехтіла усмішка приязного настрою. - Мені, власне, й не слід було запитувати твоє наймення. Добре, що воно таке дивне, таке однотонне, музичне, мов посвист стріли або гомін морської мушлі; що б я робив, якби ти звалася одним із тих милозвучних, але нестерпно звичних імен, які чужі Прегарній Невідомості? Тим паче не бажаю я знати, хто ти, хто твої батьки і як ти живеш. Навіщо порушувати чарівливість? Я поринув, сидячи на цьому камені, у порівняльне вивчення фінських і японських сюжетів... аж раптом річечка вихлюпнула цю яхту, а потім з'явилася ти... Така, як є. Я, любонько, поет у душі, - хоча ніколи не творив сам. Що у тебе в кошику?
- Човники, - сказала Ассоль, струшуючи кошиком, - потім пароплав, а ще троє таких будиночків із прапорами. Там вояки мешкають.
- Чудово. Тебе послали продати. По дорозі ти почала гратися. Ти пустила яхту поплавати, а вона втекла. Хіба не так?
- Невже ти бачив? - з сумнівом запитала Ассоль, намагаючись пригадати, чи не розповіла вона про це сама. - Тобі хтось сказав? Чи ти вгадав?
- Я це знав.
- А як же?
- Тому що я - найголовніший чарівник.
Ассоль збентежилася; її напруга з цими словами Егля переступила межу переляку. Пустельний морський берег, тиша, виснажлива пригода з яхтою, незрозуміла мова старого з сяйнистими очима, велич його бороди і чуприни почали здаватися дівчинці мішаниною надприродного з дійсністю. Якби зараз Егль скорчив гримасу або закричав що-небудь, то вона помчала б геть, заплакавши й умліваючи від страху. Та Егль, помітивши, як широко розплющилися її очі, зробив крутий вольт.
- Тобі немає чого боятися мене, - поважно мовив він. - Навпаки, мені хочеться з тобою говорити по щирості.
Тут лишень з'ясував він собі, що### в обличчі дівчинки так пильно лягло на карб його враження. "Несвідоме очікування прекрасного, райської долі, - вирішив він. - Ох, чому ж не вродивсь я письменником? Який гарний сюжет".
- Ну ж бо, - провадив Егль, намагаючись заокруглити оригінальне становище (схильність до мітотворення - вислід повсякчасної праці, - була дужча, ніж побоювання кинути в недовідомий грунт насіння великої мрії), - ну ж бо, Ассоль, слухай мене уважно. Я був у тому селі, звідки ти, напевне, йдеш; одне слово, в Каперні. Я полюбляю казки й пісні, й просидів я в селі ту цілісіньку днину, намагаючись почути що-небудь таке, чого не чув ніхто. Та у вас не розповідають казок. У вас не співають пісень. А як розповідають і співають, то, знаєш, ці оповідки про хитрих дядьків і вояків, з вічним звеличенням шахрайства, ці брудні, мов немиті ноги, грубі, мов бурчання в череві, коротенькі співанки на чотири рядки з жахливим мотивом... Стій-но, я схибив. Я забалакаю знову.
Подумавши, він провадив так:
- Не знаю, скільки мине років, тільки в Каперні розцвіте одна казка, яку довго пам'ятатимуть. Ти будеш великою, Ассоль. Якось уранці в морській далині на сонці сяйне ясно-червоне вітрило. Сяйливе громаддя червоних вітрил рушить, розтинаючи хвилі, прямісінько до тебе. Тихо буде пливти цей чудовний корабель, без криків і пострілів; на березі чимало збереться люду, дивуючись і охаючи; й ти будеш стояти там. Корабель підійде велично до самого берега під звуки прегарної музики; ошатний, в килимах, у золоті та квітах, полине від нього прудкий човен. "Навіщо ви приїхали? Кого ви шукаєте?" - запитають люди на березі. Тоді ти побачиш хороброго вродливого княжича; він буде стояти і простягатиме до тебе руки. "Здрастуй, Ассоль! - скаже він. - Далеко-далеко звідси побачив я тебе уві сні й приїхав, щоб повезти тебе назавжди у своє царство. Ти будеш там жити зі мною в рожевій глибокій долині. В тебе буде все, що тільки ти забажаєш; жити з тобою ми будемо так дружно й весело, що ніколи твоя душа не зазнає сліз і журби". Він посадить тебе у човен, привезе на корабель, і ти поїдеш назавжди в осяйну країну, де сходить сонце й де зорі спустяться з неба, щоб привітати тебе з приїздом.
- Це все мені? - тихо запитала дівчинка.
Її поважні очі, звеселившись, заясніли довірою. Небезпечний чарівник, звичайно ж, не казав би так; вона підійшла ближче.
- Може, він уже прийшов... той корабель?
- Не так хутко, - заперечив Егль, - спочатку, як я казав, ти виростеш. Потім... що казати? Це буде, та й годі. Що ти тоді робила б?
- Я? - Вона поглянула в кошика, та, напевне, не знайшла там нічого гідного служити вагомою винагородою. - Я його любила б, - поспішно сказала вона й не зовсім твердо докинула: - Якщо він не б'ється.
- Ні, не буде битися, - сказав чарівник, таємниче підморгнувши, - не буде, я ручаюся за це. Йди, дівчинко, й не забудь того, що сказав я тобі між двома ковтками запахущої горілки й міркуванням про пісні каторжників. Йди. Нехай буде мир пухнастій твоїй голові!
Лонгрен працював на своєму маленькому городі, обкопуючи кущі картоплі. Піднявши голову, він побачив Ассоль, яка сторчголов бігла до нього з радісним і нетерплячим обличчям.
- Ну, от... - сказала вона, силкуючись опанувати подих і вхопившись обома руками за батьків фартух. - Слухай-но, що я тобі розкажу... На березі, там, далеко, сидить чарівник...
Вона почала з чарівника і його цікавого провіщення. Гарячка думок заважала їй плавно передати подію. Далі йшов опис зовнішности чарівника і - зворотнім ладом - гонитва за втраченою яхтою.
Лонгрен вислухав дівчинку, не перебиваючи, без посмішки, й, коли вона скінчила, уява швидко намалювала йому невідомого дідугана із запахущою горілкою в одній руці й іграшкою в другій. Він одвернувся, та, згадавши, що у великих випадках дитячого життя слід бути людині поважною і здивованою, врочисто закивав головою, примовляючи:
- Авжеж, авжеж... За всіма прикметами, нікому інакше й не бути, як чарівникові. Хтів би я на нього глянути... Але ти, як підеш знову, не звертай убік: заблукати в лісі неважко.
Покинувши заступ, він сів під низьким лозовим тином і посадив дівчинку на коліна. Страшенно зморена, вона силкувалася ще додати деякі подробиці, та спека, хвилювання і знемога хилили її на сон. Очі її злипалися, голова опустилася на тверде батькове плече, мить - і вона полинула б у країну снів, аж зненацька, занепокоєна раптовим сумнівом, Ассоль сіла прямо, з заплющеними очима, і, впираючись кулачками в Лонгренів жилет, голосно мовила:
- Ти як гадаєш: прийде чарівниковий корабель по мене чи ні?
- Прийде, - спокійно відказав матрос, - якщо тобі це сказали - значить, все правильно.
"Виросте, забуде, - подумав собі він, - а поки що... не варто відбирати в неї таку іграшку. Адже чимало доведеться в майбутньому побачити тобі не червоних, а брудних і хижих вітрил: здалеку - ошатних і білих, зблизька - подертих і загонистих. Подорожанин зажартував з моєю дівчинкою. Що ж? Гарний жарт! Нічого - жарт! Диви-но, як зморило тебе, - півдня у лісі, в хащах. А щодо червоних вітрил думай, як я: будуть тобі червоні вітрила".
Ассоль спала. Лонгрен, діставши вільною рукою люльку, закурив, і вітер проніс дим крізь тин у кущ, який ріс із зовнішнього боку городу. Біля куща, спиною до огорожі, наминаючи пиріг, сидів молодий жебрак. Розмова батька з донькою надала йому веселого гумору, а запах добрячого тютюну налаштував добутливо.
- Дай, господарю, закурити вбогому чоловікові, - сказав він крізь лозу. - Мій тютюн проти твого не тютюн, а, сказати б, трутизна.
- Я дав би, - неголосно відказав Лонгрен, - таж тютюн у мене в тій кишені. Мені, бач, не хочеться будити доньку.
- Ото лихо! Прокинеться, знову засне, а перехожий чоловік взяв та й закурив.
- Ну, - заперечив Лонгрен, - ти не без тютюну все-таки, а дитина зморилася. Зайди, як хочеш, згодом.
Жебрак зневажливо сплюнув, надів на ціпка торбину і в'їдливо сказав:
- Князівна, певна річ. Втовкмачив ти їй у голову ті заморські кораблі! Ох ти, дивак з диваків, а ще господар!
- Послухай-но, - прошепотів Логрен, - я, либонь, розбуджу її, та тільки для того, щоб дати тобі добрячої прочуханки! Забирайся геть!
За півгодини жебрак сидів у трактирі за столом з десятком рибалок. Позаду них, то сіпаючи чоловіків за рукав, то знімаючи через плече шклянку з горілкою - для себе, звичайно, - сиділи гінкі молодиці з густими бровами й руками, круглими, мов камінці. Жебрак, скипаючи образою, оповідав:
- ...Й не дав мені тютюну. "Тобі, каже, мине повнолітній рік, а тоді, каже, спеціяльний червоний корабель... по тебе. Позаяк твоя доля - вийти за княжича. Й отому, каже, чарівнику, вір". Та я кажу: "Буди, буди, мовляв, тютюнцю дістати". Таж він за мною півдороги біг.
- Хто? Що? Про що балачка? - чулися допитливі голоси молодиць.
Рибалки, насилу обертаючи голови, розтлумачували з посмішкою:
- Лонгрен з донькою здичавіли, а, може, ума рішилися, - ось чоловік розповідає. Чаклун був у них, так воно виходить. Вони чекають - тітки, вам не прогавити б! - заморського княжича, та ще й під червоними вітрилами!
За три дні, повертаючись із міської крамиці, Ассоль почула вперше:
- Гей, вішальнице! Ассоль! Поглянь-но сюди! Червоні вітрила пливуть!