- Ні, я здорова... Чому ти так дивишся? Мені весело. Справді, мені весело, та це через те, що днина така гарна. А що ти надумав? Я вже бачу з твого лиця, що ти щось надумав.
- Хай що я надумав, - сказав Логрен, садовлячи дівчину на коліна, - ти, я знаю, зрозумієш, у чому справа. Жити немає за що. Я не піду знову в далеке плавання, а вступлю на поштовий пароплав, що ходить між Кассетом і Ліссом.
- Авжеж, - здалеку сказала вона, силкуючись увійти в його турботи і справи, та жахаючись, що безсила перестати радіти. - Це дуже погано. Мені буде нудно. Повертайся хутчіш. - Кажучи так, вона розквітала нестримною усмішкою. - Так, хутчіш, любий, я чекаю.
- Ассоль! - сказав Лонгрен, беручи долонями її обличчя й обертаючи до себе. - Викладай, що сталося?
Вона відчула, що мусить вивітрити його тривоги й, подолавши радість, зробилася серйозно-уважною, тільки в її очах сяяло ще нове життя.
- Дивак ти, - сказала вона. - Нічогісінько. Я збирала ліщину.
Лонгрен не зовсім повірив би цьому, якби не був так занурений у свої думки. Їхня розмова стала ділова і детальна. Матрос сказав доньці, щоб вона склала його торбину, перелічив усі необхідні речі й дав кілька порад:
- Я повернуся днів за десять, а ти застав мою рушницю й сиди вдома. Якщо хтось захоче тебе скривдити - скажи: Лонгрен незабаром повернеться. Не думай і не турбуйся за мене: лихого нічого не станеться.
Після цього він поїв, міцно поцілував дівчину й, закинувши торбу на плечі, вийшов на міський шлях. Ассоль дивилася йому вслід, поки він не сховався за поворотом, потім вернулася. Немало хатніх робіт чекало на неї, та вона забула про це. З цікавістю легкого подиву роззиралася вона довкруги, немовби вже чужа цій домівці, так улитій у свідомість із дитинства, що, здавалося, завжди носила її в собі, а тепер скидалася на рідні краї, що їх відвідали після цілої низки літ з середовища життя інакшого. Та щось негідне привиділося їй у цьому своєму опорі, щось недобре. Вона сіла до столу, на якому Лонгрен майстрував іграшки і спробувала приклеїти стерно до корми; дивлячись на ці предмети, мимохіть побачила вона їх великими, справжніми. Все, що сталося вранці, знову піднялося в ній дрожем хвилювання, й золота каблучка, завбільшки з сонце, упала через море до її ніг.
Не всидівши, вона вийшла з дому й пішла до Лісса. Їй нічогісінько було там робити, вона не знала, навіщо йде, та не йти не могла. Дорогою їй зустрівся пішаниця, який бажав розвідати якийсь напрямок; вона тямковито пояснила йому що слід і відразу ж забула за це.
Весь довгий шлях пройшла вона непомітно, немовби несла пташку, яка поглинула всю її ніжну увагу. Біля міста вона трохи розважилася гомоном, який линув з його величезного кола, та воно не було владне над нею, як раніше, коли, лякаючи й затуркуючи, робило її мовчкуватою боягузкою. Вона протиставлялася йому. Вона поволі поминула кільцюватий бульвар, перетинаючи сині тіні дерев, довірливо й легко зиркаючи на обличчя перехожих, рівною ходою, повною упевнености. Порода спостережливих людей упродовж дня не раз помічала невідому дивну на взір дівчину, яка проходила в яскравому натовпі з виглядом глибокої задуми. На майдан вона підставила руку струменю водограю, перебираючи пальцями серед відбитих бризок; потім, сівши на хвильку, перепочила й повернулася на лісову дорогу. Зворотній шлях вона відбула зі свіжою душею, в гуморі мирному та ясному, наче вечірня річка, яка змінила, врешті, строкаті свічада дня рівним у затінку полиском. Наближаючись до села, вона побачила того самого вугляра, якому вдалося, ніби в нього зацвів кошик; він стояв біля воза з двома незнайомими понурими людьми, вкритими сажею і брудом. Ассоль зраділа.
- Добридень, Філіпе, - сказала вона, - що ти тут робиш?
- Нічого, мухо. Спало колесо, я його направив, тепер курю та балакаю з нашими хлопцями. Ти звідки?
Ассоль не відповіла.
- Знаєш, Філіпе, - заговорила вона, - Я тебе дуже люблю й тому скажу лише тобі. Я незабаром поїду. Напевне, поїду звосім звідси. Ти не кажи нікому про це.
- Це ти хочеш поїхати? Куди ж ти зібралася? - здивувався вугляр, допитливо розтуливши рота, від чого його борода стала довша.
- Хтозна. - Вона поволі оглянула галявину під в'язом, де стояв повіз, зелену в рожевому вечірньому світлі траву, чорних мовчазних вуглярів і, подумавши, докинула: - Все це мені не відомо. Я не знаю ні дня, ні години й навіть не знаю куди. Більше нічого не скажу. Тому про всяк випадок - прощавай. Ти часто мене возив.
Вона взяла величезну чорну руку й надала їй стану відносного струсу. Обличчя робітника розверзло шпару непорушної усмішки. Дівчина кивнула, обернулася й пішла. Вона щезла так хутко, що Філіп і його приятелі не встигли обернути голову.
- Дива та й годі, - сказав вугляр, - ну ж бо зрозумій її. Щось із нею сьогодні... таке й інше.
- Справді, - провадив другий, - чи то вона каже, чи то умовляє. Не наше діло.
- Не наше діло, - сказав і третій, зітхнувши.
Потім усі троє посідали на воза й, заторохтівши колесами по кременистому шляху, зникли в куряві.
VII
ЧЕРВОНИЙ "СЕКРЕТ"
Була біла вранішня година; у величезному лісі стояла тонка імла, повна чудернацьких видінь. Невідомий мисливець, який допіру полишив своє багаття, рухався уздовж річки; крізь дерева сяяв просвіток її повітряних порожнин, але старанний мисливець не підходив до них, розглядаючи свіжий слід ведмедя, який прямував до гір.
Раптовий звук пронісся поміж деревами з неподіваністю тривожної погоні; це заспівав кларнет. Музика, вийшовши на палубу, зіграв уривок мелодії, повної смутного, протяжного повтору. Звук тремтів, як голос, що криє в собі горе; посилився, усміхнувся смутним переливом і урвався. Далеке відлуння невиразно наспівувало ту саму мелодію.
Мисливець, позначивши слід зламаною галузкою, пробрався до води. Імла ще не розвіялася; в ній гасли обриси величезного корабля, який поволі звертав до гирла річки. Його згорнуті вітрила ожили, звисаючи фестонами, розправляючись і вкриваючи щогли безсилими щитами величезних бганок; чутно було голоси і кроки. Береговий вітер, пробуючи віяти, лінькувато теребив вітрила; нарешті тепло сонця дало потрібний ефект: повітряний тиск посилився, розвіяв імлу й виллявся реями в легкі червоні форми, наповнені ружами. Рожеві тіні ковзали білиною щогл і снастей, все було біле, крім розгорнутих, плавно рушених вітрил, - кольору глибокої радости.
Мисливець, який дивився з берега, довго протирав очі, аж переконався, що бачить саме так, а не інакше. Корабель сховався за поворотом, а він знай стояв і дивився; по тому, мовчки стенувши плечима, подався до свого ведмедя.
Поки "Секрет" ішов річищем, Грей стояв біля штурвалу, не довіряючи стерно матросові, - боявся обмілин. Пантен сидів поруч, в новому суконному костюмі, в новому блискучому кашкеті, поголений і смиренно бундючний. Він, як і раніше, не відчував ніякого зв'язку поміж червоним убранням і прямою метою Грея.
- Тепер, - сказав Грей, - коли мої вітрила жаріють, вітер добрий, а в серці моєму більше щастя, ніж у слона, який угледів невелику булочку, я спробую налаштувати вас своїми думками, як обіцяв у Ліссі. Завважте - я не думаю, що ви дурний або впертий, ні; ви - зразковий моряк, а це коштує чималого. Та ви, як більшість, слухаєте голоси всіх немудрих істин крізь грубе шкло життя; вони волають, але ви не чуєте. Я роблю те, що існує як старовинне уявлення про прекрасне - те, що не збувається, і що, по суті, так само збувається і можливе, як прогулянка за місто. Незабаром ви побачите дівчину, яка не може, не повинна інакше вийти заміж, а тільки в такий спосіб, який розвиваю я на ваших очах.
Він стисло передав морякові те, про що ми добре знаємо, скінчивши пояснення так:
- Ви бачите, як тісно сплітаються тут доля, воля і властивість характерів; я приходжу до тієї, котра чекає й може чекати лише мене, а я не хочу нікого іншого, крім неї, може, якраз тому, що завдяки їй я зрозумів одну немудру істину. Вона в тому, щоб робити так звані дива своїми руками. Коли для людини головне - отримати дорогесенький п'ятак, то легко дати цей п'ятак, але коли душа таїть зернину полум'яної рослини - дива, зроби їй це диво, якщо ти у змозі.
Нова душа буде в нього й нова в тебе. Коли начальник в'язниці сам випустить в'язня, коли мільйонер подарує письмаку віллу, опереткову співачку і сейф, а жокей бодай раз притримає коняку заради іншого коня, якому не щастить, - тоді всі зрозуміють, як це приємно, як це невимовно чудесно. Та є не менші дива: усмішка, веселощі, прощення і... вчасно сказане, потрібне слово. Володіти цим - значить володіти всім. Що ж до мене, то наш початок - мій і Ассоль - залишиться нам назавжди в ясно-червоному відблиску вітрил, створених глибиною серця, котре знає, що таке любов. Зрозуміли ви мене?
- Авжеж, капітане. - Пантен крякнув, утерши вуса дбайливо згорнутою чистою хусточкою. - Я все зрозумів. Ви мене розчулили. Піду я вниз і попрошу пробачення в Нікса, якого вчора сварив за втоплене відро. І дам йому тютюну - свій він програв у карти.
Перш ніж Грей, трохи подивований таким швидким практичним результатом своїх слів, устиг що-небудь сказати, Пантен уже загуркотів униз по трапу й десь віддалено зітхнув. Грей озирнувся, поглянувши угору; над ним мовчки поривалися червоні вітрила; сонце в їхніх швах сяяло пурпуровим димом. "Секрет" ішов у море, віддаляючись од берега. Не було ніяких сумнівів у дзвінкій душі Грея - ні глухих ударів тривоги, ні шуму дрібних клопотів; спокійно, мов те вітрило, поривався він до захопливої цілі, переповнений думками, які випереджають слова.
Ополудні на обрії з'явився димок військового крейсера. Крейсер поміняв курс і з відстані півмилі підняв гасло "лягти у дрейф".
- Браття, - сказав Грей матросам, - нас не обстріляють, не бійтеся! Вони просто не вірять своїм очам.
Він звелів дрейфувати. Пантен, волаючи, мов на пожежі, вивів "Секрет" із вітру; судно зупинилося, тоді як від крейсера помчав паровий катер з командою і лейтенантом у білих рукавичках; лейтенант, ступнувши на палубу корабля, зачудовано озирнувся і пройшов із Греєм до каюти, звідки за годину вирушив, дивно махнувши рукою і всміхаючись, ніби одержав чин, назад до синього крейсера. Напевне, цього разу Грей мав більше успіху, ніж із простодушним Пантеном, тому що крейсер, побарившись, ударив по обрію могутнім залпом салюту, стрімкий дим якого, пробивши повітря величезними сяйливими м'ячами, розвіявся клоччям над тихою водою. Цілий день на крейсері панувало якесь напівсвяткове остовпіння; настрій був неслужбовий, збитий - під знаком любови, про яку говорили скрізь - від салону до машинного трюму; а вартовий мінного відділу спитав матроса, який проходив:
- Томе, ти як оженився?
- Я зловив її за спідницю, коли вона хтіла вискочити від мене у вікно, - сказав Том і гордо закрутив вуса.
Якусь часину "Секрет" ішов порожнім морем, без берегів; ополудні відкрився далекий берег. Взявши далековид, Грей втупився у Каперну. Якби не ряд покрівель, то він розгледів би у вікні одного дому Ассоль, яка сиділа над якоюсь книжкою. Вона читала; сторінкою повз зеленкуватий жучок, зупиняючись і зводячись на передніх лапах з виглядом незалежним і домашнім. Вже двічі був він не без досади здмухнутий на підвіконня, звідки з'являвся знову довірливо і свобідно, мовби хотів щось сказати. Цього разу йому поталанило дістатися майже до руки дівчини, яка тримала кутик сторінки; тут він застряв на слові "дивися", з сумнівом зупинився, очікуючи нового шквалу, і справді ледве уникнув прикрости, позаяк Ассоль уже вигукнула: "Знову жучок... дурненький!" - й хотіла рішуче здмухнути гостя в траву, та раптом випадковий перехід погляду від одного даху до другого відкрив їй на синій морській шпарі вуличного простору білого корабля із ясно-червоними вітрилами.
Вона здригнулася, відкинулася, завмерла; потім хутко зірвалася, з карколомно падаючим серцем, спалахнувши нестримними слізьми натхненного потрясіння. "Секрет" в цей час огинав невеличкий мис, тримаючись до берега кутом лівого борту; тиха музика ллялася в голубому дні з білої палуби під огнем ясно-червоного шовку; музика ритмічних переливів, які не зовсім вдало передаються відомими всім словами: "Налийте ж повнісінькі чари - хай вип'ємо ми за любов..." В її простоті з бучною радістю розгорталося і гримотіло хвилювання.
Не пам'ятаючи, як покинула домівку, Ассоль бігла вже до моря, подхоплена необорним вітром події; на першому розі вона зупинилася майже без сил; її ноги підламувалися, подих зривався і гаснув, свідомість трималася на волосині. Не тямлячи себе від страху згубити волю, вона тупнула ногою й отямилася. Вряди-годи то дах, то паркан ховали від неї червоні вітрила; тоді, побоюючись, чи не зникли вони, мов проста мара, вона квапилася минути болісну перепону і, знову вгледівши корабель, зупинялася полегшено зітхнути.
Тим часом у Каперні сталася така зам'ятня, таке хвилювання, така загальна смута, які не поступляться ефекту славетних землетрусів. Ніколи ще великий корабель не підходив до цього берега; в корабля були ті самі вітрила, наймення яких звучало мов знущання; тепер вони ясно і неспростовно палахкотіли з невинністю факту, який спростовував усі закони буття і здорового глузду. Чоловіки, жінки, діти навзаводи гнали до берега, хто в чому був; мешканці перегукувалися з двориська в дворисько, наскакували одне на одного, волали і падали; невзабарі біля води утворилася юрма, і в юрму цю стрімко вбігла Ассоль.
Поки її не було, її наймення перелітало серед людей з нервовою й похмурою тривогою, з лютим переляком. Більше говорили чоловіки; здушено, гадючим сичанням схлипували остовпілі жінки, та якщо вже якась починала торохтіти - трутизна просякала в голову. Допіру з'явилася Ассоль, як усі позамовкали, всі зі страхом відійшли від неї, й вона лишилася сама серед пустки спекотного піску, розгублена, присоромлена, щаслива, з обличчям не менш червоним, ніж її диво, безпомічно простягнувши руки до високого корабля.
Від нього відокремився човен, в якому було повно смаглявих веслярів; поміж ними стояв той, кого, як їй здалося тепер, вона знала, невиразно пам'ятала з дитинства. Він дивився на неї з усмішкою, яка гріла і квапила. Але тисячі останніх кумедних страхів охопили Ассоль; до смерти боячись усього - помилки, непорозумінь, таємничої і шкідливої завади, - вона забігла по пояс у тепле коливання хвиль, гукаючи: "Я тут, я тут! Це я!"
Тоді Ціммер махнув смичком - і та сама мелодія гримнула по нервах юрми, та цього разу повним, переможним хором. Від хвилювання, плину хмар і хвиль, полиску води й далини дівчина майже не могла вже розрізняти, що рухається: вона, корабель чи човен, - все рухалося, кружеляло і спадало.
Та весло різко хлюпнуло біля неї; вона звела голову. Грей нагнувся, її руки вхопилися за його пояс. Ассоль замружилася; потім, хутко розплющивши очі, сміливо всміхнулася його сяючому обличчю й, захекавшись, мовила:
- Точнісінько такий.