Думаючи, що половці їх не розуміють, Самуїл і Ждан обмінялися цими думками відкрито, в їхній присутності. Як же вони були здивовані, коли Сай раптом упав на коліна, простягнув з мольбою поперед себе руки і заблагав на мові русів, трохи калічачи слова:
— Не везіть нас до Києва, прошу вас! Візьміть викуп! У мене є дещиця зі мною! — і він поліз до кишені.-
Відпустіть нас з богом! Доньку хочу провідати, внука побачити!
Він витягнув капшука, витрусив з нього на долоню жменю золотих монет і великий срібний перстень з коштовним камінням. Але ні Самуїл, ні Ждан не взяли тієї плати. Швидко переглянувшись, разом прийшли до однієї думки — не відпускати!
— Забийте їх у колодки та прив'яжіть міцніше до возів! — наказав Самуїл хлопцям. — Подивимося, що це за птахи…
…Ні Самуїл, ні Ждан не знали і не могли знати, що цим самим вони стали у великій пригоді Святославу і всім руським князям, які в цей час саме простували і по Дніпру, і по суходолу до Половецької землі. Не знали вони і не могли знати, що їм до рук випадково потрапили Кончакові вивідачі, котрі побували у Торчеську, де зустрілися з Аяпом, і несли від нього Кончакові важливу вістку про виступ руських сил у великий похід на землю Половецьку. Просто їхнє внутрішнє чуття підказало їм рішення, яке допомогло Святославові повернутися з цього походу зі славою. Про Святослава літописці записали похвальні слова в літописах, про Самуїла і Ждана — нічого. Та це не применшує заслуги, як не применшує заслуг і тих безіменних воїнів, які своєю смертю, кров'ю і зусиллями здобувають славу вождям своїм, самі залишаючись на віки вічні невідомі.
…Того ж дня, надвечір, до Переволоки приплив на човнах з двома тисячами воїв князь Святослав і став табором на березі Дніпра, ждучи інших князів, що йшли сухопуттям. Протягом наступних днів прибули з дружинами правим берегом і переправилися на лівий Святославові сини: Гліб, Всеволод Чермний і Олег, Рюрик Руський, Володимир Глібович Переяславський, Всеволод Ярославович Луцький, Мстислав Ярославович, Мстислав Романович та Ізяслав Давидович — обидва із смоленських князів, Мстислав Городенський, Ярослав Пінський, його брат Гліб Дубровицький, а Ярослав Галицький прислав свої полки з воєводами.
Отже, зібралися всі, хто хотів разом з великими князями київськими взяти участь у поході.
Не прибули: Рюриків рідний брат Давид Ростиславович Смоленський, який відписав, що нездужає, і прислав замість себе сина Ізяслава з невеликою дружиною, рідний брат Святослава Ярослав Чернігівський, котрий у березні, відмовившись від походу, гаряче ратував за літній похід, двоюрідні брати Святославові — Ігор Новгород-Сіверський та Всеволод Трубчевський.
— А наші брати не прийшли, — гірко, з образою в голосі сказав на київському снемі Святослав. — Відписали: далеко нам іти вниз до Дніпра. Не можемо своєї землі без захисту залишити. Якщо ж ти підеш на Переяслав, то й ми з тобою підемо і з'єднаємось на Сулі… Та не вірю я в те, що пішли б вони з нами і в тому випадку, коли б шлях лежав через Переяслав на Сулу. Хіба князям луцькому, галицькому чи пінському ближче, ніж смоленському чи новгород-сіверському? Хто хотів, той прибув. А хто не захотів разом з братією своєю стати на ворога, того ждати не будемо. Тож обоз залишимо тут під надійною охороною, а самі завтра вборзі, порожнем вирушимо в степ, на Оріль, а якщо потрібно буде, то й на Самару. Вірні люди сказали нам сьогодні, що там хан Коб'як гуртує сили для нападу на Русь, домовляється з Кончаком, щоб спільно ударити. Та ми не дамо Їм з’єднатися! Ударимо раніш і, дасть бог, поб’ємо окаянних!
Другого дня, залишивши обоз на правому березі, з'єднане руське військо, що налічувало понад двадцять тисяч воїв, вирушило на схід. Вів його великий князь Святослав, а провідником у нього був Ждан. Самуїл же з валкою і Ждановою матір'ю попростував до Києва.
На привалі за Ворсклою до Святослава підійшов князь Володимир Переяславський. На голові золотом сяє шолом, міцну загорілу шию охоплює золоте ожерелля, що одночасно служило князеві і прикрасою, і князівською відзнакою; ліва рука лежить на рукояті меча, права поправляє на плечі червоне корзно, що шовково шелестить під вітром.
Зупинився, кресонув ясно-крицевим поглядом, схилив голову.
— Отче, дозволь поїхати попереду. Вся Переяславська земля винищена, сплюндрована. Кров тисяч переяславців і переяславок на половецьких шаблях, сльози моїх земляків і землячок наповнили ріки й озера Половецької землі, і вони стали гірки та солоні, як наше горе. Я бажаю помсти, а мої вої — військової здобичі! Не відмов, княже, не зроби так, як учинив мій лютий недруг Ігор!
Ні, цьому князеві не позичати сміливості! Ні в ратному ділі, ні в розмові з великим князем! Звичайно, він йому дозволить іти попереду. Чому б не дозволити? Не затишку ж шукає цей молодий витязь, а свисту ворожих стріл, брязкоту половецьких шабель, шалу кривавої січі! Чесний, відвертий, хоробрий! От тільки б стриманості більше та розуму державного — на користь Руській землі! Та цього, на жаль, бракує не тільки йому…
— А якщо не дозволю, то ти і мою землю потолочиш так, як Ігореву? — не стримався від докору Святослав.
— Ні, отче, твою не потолочу, — коротко відповів Володимир. — Але любові і поваги до тебе не матиму!
— Дякую за відвертість… А попереду йти дозволяю. Ждана візьмеш провідником. Тільки будь обережний, не заривайся! Важливо не для одного себе славу здобути, а принести користь усьому війську… Візьмеш під свою руку молодших князів з дружинами і дві тисячі берендейської кінноти. Знайди мені Коб'яка і наведи під мої стріли! А я йтиму услід за тобою на день путі…
— Дякую, отче-князю. Не зариватимусь! Але й хребта половцями не покажу! — Молодий князь випростався і глянув за далекий небосхил, ніби сподівався вже зараз уздріти там ворога.
Кілька днів рискав Володимир понад Оріллю у пошуках половців, та все даремно. Бурчав на Ждана:
— Де ж вони поділися, ті кляті степовики? Невже запримітили нас? Знаходимо пригаслі попелища та обглемедані кістки на покинутих стійбищах, а самих — як вітром поздувало!
Ждан спантеличено знизував плечима. Справді, де ж поділися половці? Там, де тиждень чи два тому їздили вони з вежами-юртами, де випасалися отари овець, табуни коней та гурти худоби, де гасали, об'їжджаючи гарячих жеребців та кобилиць, молоді джигіти, там тепер було пусто. Тільки орли-стерв'ятники при наближенні війська нехотя здіймалися вгору та посвистували ховрахи.
Де ж поділися половці? Що задумав Коб'як?
Перша зустріч відбулася на шостий день в межиріччі між Оріллю і Самарою. Вранці, коли вої, поснідавши, лаштувалися до походу, прискакали на змилених конях сторожі.
— Половці!
З-за далеких горбів показалися кінні половецькі роз'їзди. Згодом темною хмарою викотилась уся орда.
Князь Володимир зрадів. Нарешті! Настала хвилина, якої він ждав кілька літ! В його руках немале військо, і він всій Русі покаже молодецьку хоробрість і військовий хист! Сьогодні він або голову складе, або зламає хребта Коб'якові!
Він скочив на коня, покликав князів, наказав готувати до бою полки. По праву руку від себе поставив Святославового сина Гліба з дружиною і його тезку Гліба Юрійовича, по ліву — Мстислава Романовича Смоленського і Мстислава Володимировича, сам же "с протчими" став у бойовий ряд посередині. Сказав коротко:
— Братіє, велю держатися всім купно! Із бойового ряду нікому не виїжджати! Вперед не зариватися і ззаду не залишатися! Хто покаже ворогові хребет, тому ганьба на віки вічні! Хто зніме Коб'якові голову, а найпаче — приведе на аркані, тому честь і слава!
Руські полки, швидко перегрупувавшись, зібралися в один невеликий, але міцний кулак. Над ними замайоріли барвисті корогви, прапорці, піднялися вгору і застигли густо, мов щітка, довгі списи з блискучими крицевими наконечниками. Черлені щити яскраво горіли в промінні ранкового сонця.
Всі були готові до бою.
На протилежному боці, на горбах, став Турундай, тесть Коб'яка, з ханами Содваком, Єксною, Тетією та Бараком. Це був передовий загін хана Коб'яка, який, про всяк випадок відтягнувши свої роди аж на Самару, рушив з великим військом на Русь. Правда, йому не пощастило приєднати до себе полки хитрого Кончака, що не хотів посилення і прославлення свого суперника в міжусобній боротьбі за владу над Половецьким степом, але він мав достатньо сил, щоб погромити порубіжні руські поселення і захопити там велику військову здобич, а головне — худобу, якої так мало залишилося у половців після важкої зими.
Турундай відірвався від Коб'яка на половину денного переходу. Побачивши перед собою порівняно невелике військо урусів, він, незважаючи на немолоді літа, загорівся, мов хлопчисько, бажанням здобути перемогу і проcлавитися серед родів своїх. Під його рукою шість тисяч джигітів — немала сила! І він, не гаючись і не вагаючись, кине їх в атаку!
Він важко сидів на гнідому огиреві, огрядний, рідковусий. Кругле брезкле обличчя його потемніло від весняного сонця, а вузькі чорні очиці пильно вглядаються у далину, де червоніють руські щити. Хай червоніють! Не встигне сонце піднятися на половину свого кола, як він повергне ті щити додолу, а уруських батирів пов'яже по десятку, як валахів, і пожене у кіш Коб'яка!
Стугонить серце старого хана, стугонить радістю. Він наказує худому, кістлявому ханові Єксні, що сидить у сідлі прямо, мов жердина, розпочати атаку лівим крилом, а запальному, бистроокому Содваку — правим, щоб охопити урусів, узяти в лещата і не випустити жодного.
— Та князів мені, князів захопіть! Живих чи мертвих! — напучував хан своїх підлеглих. — З мертвих здеремо скальпи[31], з живих злупимо викуп! Тож, мабуть, краще живих!..
Він підвівся на стременах і махнув у бік руських полків шаблею. В ту ж мить тисячі кінських копит вдарили об землю, і вона загула, мов перед бурею, здригнулася, наповнилася лиховісним чеканням. Половці розпочали атаку.
Побачивши половецьку силу, що котилася прямо на них, тисяцький Шварн нахилився до вуха князеві, прошепотів:
— Не втримаємося, княже. Поки не пізно, повертаймо назад?
— Нізащо! Який нам сором буде! — вигукнув Володимир. — Пошли гінця до Святослава сказати, що ворог перед нами і немає мені часу ждати великого князя на допомогу. Приймаю бій, а він тим часом хай поспішає!
Гонець поскакав, а Володимир торкнув поводи і поволі рушив насупроти половцям. Передав по рядах:
— Коней не стомлювати! Вони пригодяться нам свіжими! Не зриватися завчасно, ждіть мого знаку!
Так і рухались — поволі, тісно зімкнувши ряди, прикрившись щитами. Не чути жодного слова. Навіть покашлювання, навіть дихання не чути. Лиш брязкіт зброї та глухе гудіння землі провіщали криваву січу.
Ждан відчуває лівою ногою праву ногу князя. Іноді зиркає на нього. Як він? Володимир спокійний, жодна рисочка не здригнулася на його вродливому обличчі, жоден м'яз не ворухнувся. Він пильно вдивляється в темну лаву, що збоку сонця накочується, мов грозова хмара, але мовчить. І всі розуміють — ще не час!.. Впевненість князя, його витримка передаються воям, ліпшим мужам, боярам. І всі без поспіху, але впевнено, грізно простують назустріч тій темній лавині, що швидко накочується на них.
Супротивники зійшлися на два польоти стріли і зупинилися.
Від половців рвучко вимчало кілька сотень лучників — випустили по стрілі. Їм відповіли руські стрільці. Хтось упав у бур'ян. Болісно заіржав поранений кінь. Бій зав'язався. Половці рушили в наступ. У Ждана зліва — князь Володимир, праворуч — колишній смерд із Глібова Івашко, якого князь уподобав і взяв гриднем у свою дружину. Це був дужий, як ведмідь, на вигляд трохи наївний, та насправді меткий і гострий на розум муж. Ждан із ним та ще з кількома найближчими воями, за наказом Шварна, мали охороняти в бою князя. З другого боку це мав робити з досвідченими воїнами сам тисяцький Шварн.
Як тільки лучники повернулися в свої ряди, Володимир Глібович опустив забрало. — Копія до бою! Вперед!
Ждан міцніше стиснув списа, вдарив коня. Через його голову шугонув рій стріл, що зустрілися в повітрі з половецькими. Ждан пригнувся. Дві чи три ворожі стріли дзьобнули в щит і впали додолу. Його не зачепили. А хтось зойкнув, хтось із гуркотом упав коням під ноги, — обірвалося чиєсь життя.
Ждан краєм ока бачить, як з одного боку Шварн, а з другого — Івашко своїми довгими копіями-ратищами ціляться не в своїх супротивників, а в тих, що можуть зіткнутися з князем. Він теж повертає свій спис трохи вліво, насупроти половцеві, який мчить прямо на князя.