Баскі коні швидко винесли їх на невисоку гору, де здіймалися могутні вали та дубові, потемнілі від часу й негоди стіни города. Позаду гарцювали молоді гридні з охоронного стяга Ярослава. Тисячні натовпи людей вкрили узбіччя дороги та навколишні горби. Кожному кортіло ближче побачити Святослава — переможця Коб'яка та Кончака.
В'їхавши через Київські ворота в город, Ярослав відразу повів гостей до себе, усадовив за стіл, звелів подати сити та березового соку, а потім прямо, без передмов, запитав
— Кажи, брате, що привело тебе нині до мене? Святослав усміхнувся в сиву бороду. Зацікавив Ярослава — кортить дізнатися. Таким він був і змалку — допитливим і разом з тим потайним. Сам хотів усе знати, а своїх думок нікому не довіряв.
— Ярославе, брате мій, княже чернігівський, — почав великий князь — Степ усе дужче й дужче натискує на нас. Тобі відомо, якої шкоди завдають погані Руській землі, зокрема україні Переяславській, твоєму зятеві Володимиру Глібовичу. Постійні напади поганих украй зруйнували і знекровили її! Села спалено, городи сплюндровано! Посульські городки, збудовані двісті літ тому нашим пращуром Володимиром, у багатьох місцях зруйновані Кончаком… Навіть на Київ та Чернігів зазіхає, окаянний!
Ярослав перебив його мову:
— Я все це знаю, Святославе, — сказав ласкаво. — Не розумію тільки, до чого ти вернеш…
Святослав перехилився через стіл і поклав свою суху гарячу долоню на твердий Ярославів кулак.
— Брате, замислили ми новий, третій, ще більший, ніж торік та взимку, похід на Кончака. У двох попередніх твоїх хоробрих полків, на жаль, не було. Сподіваюся, на цей раз ти приєднаєшся до нас і незмірно зміцниш наші сили. З цим і прибув до тебе, Ярославе! Що скажеш на це?
— Коли розпочнеться похід?
— Наприкінці травня або на початку червня. Ярослав через братове плече глянув на невелику шкатулку, що стояла під протилежною стіною на низькій пузатій шафі, — в ній лежав лист від Ігоря з закликом узяти участь у весняному поході сіверських князів на Дон. "З ким же йти? Що робити? — подумав Ярослав. — Сказати Святославові про листа чи промовчати? Звичайно, краще промовчати! Адже Ігор застерігає, що похід буде тільки їхній, сіверський… Тоді з ким же йти? З Ігорем? Зі Святославом? Чи ні з тим, ні з другим? Може, краще залишитися дома, як уже робив не один раз? Хай вони воюють, а я прибережу сили? Це, мабуть, найрозумніше, що тут можна придумати… Святослав уже старий, — хто відає, коли бог покличе його до себе? От і звільниться в Києві великокнязівський золотий стіл — а я тут як тут! Та не сам, а зі своїми могутніми полками! Звичайно, племінники, Святославові сини, так просто не поступляться Києвом, бо котрийсь із них — чи Гліб, чи Олег, чи Володимир, чи Всеволод Чермний, чи Мстислав — захоче посісти батьківський стіл, та що вони вдіють навіть гуртом, коли мене підіпре вся могуть Чернігівської землі? Адже Київ нині не той, що був раніше, — не та сила в нього без Київської землі, яка належить Рюрику Ростиславовичу… Ох, цей Рюрик! Сильний князь! Він теж захоче повернути собі Київ! Тоді я об'єднаюся з племінниками проти Рюрика! А ще ж Ігор з братією буде за мене! Цих треба тримати при собі, щоб було на кого опертися!.. Ні, тут треба не схибити! Брат братом, а своя сорочка до тіла ближча! Думай, Ярославе, передусім про себе!"
Мовчання затягувалося, і Святослав стиснув Ярославів кулак, спонукаючи його до відповіді.
— Ну? Чого ж мовчиш?
— А що говорити? — запитанням на запитання відповів Ярослав. — Я не проти. Приєднаюся! Як усі!
Святослав полегшено зітхнув, відкинувся на бильце стільця.
— Дякую, брате, дякую… Тепер і з Ігорем легше буде домовлятися, бо останнім часом, помітив я, ви з ним заприятелювали. Тож коли він дізнається, що ти йдеш, і сам піде без вагання…
Ярослав якось непевно усміхнувся.
— Звичайно, звичайно, — і швидко перевів мову на інше. — А тепер, коли важливі діла залишилися позаду, якраз упору сісти і до трапези, бо вже час — княгиня жде… Прошу… Та й ви з дороги голодні, стомилися…
Ріки — найзручніші шляхи в такій безмежній низинній країні, як Русь. І великих рік, і менших річок тут усюди багато, вони повноводі, тихоплинні, без небезпечних порогів, окрім дніпровських, — пливи по них і їдь в усі кінці, куди хочеш! Влітку — по воді на човнах, взимку — по льоду на санях чи верхи…
Від Чернігова до Новгорода-Сіверського проти течії три дні плавання, і Святослав, не затримуючись у брата жодної зайвої хвилини, наступного ранку вирушив у дальшу путь Попутний вітер пругко надув прямокутні вітрила, молоді дужі гридні вдарили дружно по воді веслами — і невелика флотилія шпарко помчала в глиб Сіверської землі.
Хоча верби вже красувалися в жовто-зелених котиках, придеснянська весна була не тепла. Від синіх талих вод, що прибували з півночі, віяло холодом. Великий князь востаннє помахав рукою братові Ярославу, що стояв на причалі, щільніше закутався в кожуха і сів на заслане ведмежою шкурою сидіння під дерев'яним дашком в носовій частині човна поряд із Славутою. Накинувши на ноги кошлату ведмежу шкуру, сказав:
— Не подобається мені останнім часом брат Ярослав. Як став після мене князем чернігівським, то дуже змінився. До мене — холодком, в'яже дружбу з Ігорем… Жодного разу не пішов зі мною в похід проти поганих, зате веде перемови з Кончаком… Невже мріє про великокнязівський стіл? Так цей коровай не по його зубах!
Славута заперечливо похитав головою:
— Не віриться, щоб Ярослав замишляв щось лихе проти тебе, княже Хіба що приміряється на майбутнє… Бо хто ж із князів, та ще чернігівських, не мріяв і не мріє стати великим князем?
— В тім і лихо, що кожен хоче стати великим князем, а слухатися його нікому! Всяк тягне у свій куток! Русь розвалилася, розпалася, і погані скубуть її зі всіх боків! — вигукнув гірко Святослав.
— Твоя правда, княже, — тихо мовив Славута. — Русь нині має два лиха: князівські чвари і половецькі напади… І яке з них страшніше — важко сказати… По-моєму, перше… Коли б князі слухалися великого князя, коли б усі були заодно, то й половці були б не страшні! Ми їх гуртом вигнали б з наших степів, як зробив це колись Володимир Мономах, який загнав Кончакового батька Атрака за Обезькі гори… А зараз вигнати їх ми не можемо, бо сили Русі розпорошені, роз'єднані. Навіть серце Русі — Київ і Київська земля — не належать одному князеві: Київ — тобі, а земля — Рюрикові. А між вами, хоча ви й мирно живете, не завжди є одностайна згода. Що ж говорити про інших князів?.. От і виходить, що головне зло наше — князівські незгоди, князівські міжусобиці!.. Утихомир князів, Святославе! Приверни до себе серця покірних ласкою, а на непокірних накинь вузду, щоб слухняні були! І тоді, зібравши сили в один кулак, удар на поганих, щоб назавжди відбити в них бажання ходити на Русь!
— Але ж їх треба відігнати від наших рубежів зараз, сьогодні! — вигукнув Святослав. — Бо поки ми об'єднаємося, то вони висічуть наш люд упень, — нікого буде об'єднувати.
— Для цього ми і їдемо нині і до Ярослава, і до Ігоря, і до Всеволода, щоб зупинити ворожу навалу… Та голов ною метою твого життя, Святославе, було і є об'єднання Русі! Хіба не мріяв ти про це тоді, коли був князем Новгород-Сіверським, і тоді, коли сидів у нашому благосло венному Чернігові?..
— Ми разом мріяли про це, друже, — Святослав по клав руку на Славутине коліно. — Разом! Та вже ось і чуби наші вкрилися густою памороззю, а ми все ще мріємо про це… Бо несила наша… Не об'єднати нам того, що не об'єднується!.. Спробуй прихилити до Києва гордого Ярослава Осмомисла — не прихилиться! Підпер гори Угорські своїми залізними полками і сидить собі, мов король, у своєму Галичі, на високій горі, воює з непокірним боярством, що теж стало таким же злом, як і князівські чвари, — і не думає про те, що Київ ледве тримається під натиском кочовиків… А Всеволод Володимиро-Суздальський! Могутній князь! Своїми полками міг би Волгу вичерпати і Дон розплескати! Та ба! Сидить за лісами, за глибокими ріками, і не страшні йому половці, бо далеко сидить… І про всю Русь голова йому не болить!.. Навіть брат, рідний брат Ярослав не пособляє мені, а таємно ставить палки в колеса! То що говорити вже про інших князів!
Святославів голос затремтів.
Славута обняв його за плечі.
— Важко тобі, княже-друже! Важко! І все ж треба вистояти! Половці — сила грізна, та все ж не така, що зламає нас на корені! Ми зуміємо протистояти їй!.. Страшно інших — тих народів невідомих, племен диких — гогів та магогів[51], які прийдуть із земель східних, незнаних, щоб покарати нас за гріхи наші! Перед ними Русь не встоїть, якщо залишиться роз'єднана, як нині!.. Ось цього треба боятися нам, княже! Від цього щодня і щоночі проймається тугою моє серце!
Тихо за бортом човна хлюпочуть сині води Десни, і дзвінка тиша стоїть над весняною землею І так же тихо точиться розмова двох сивоголових мужів, яких доля по єднала в дитинстві і провела через довге життя незрадливою стежкою дружби.
На підході до Новгорода-Сіверського Славута несподівано занедужав Його раптом затрясла пропасниця, поперек мов переломило навпіл, голова запалала вогнем, а ноги так охололи, ніби їх обкидало снігом
— Ох, важко мені, — поскаржився. — Невже це смерть моя? Хоча б до Ігоря допливти та побачити мого князюшка любого…
Святослав не ревнував свого друга до Ігоря, бо знав, що то була не дружба, як між ними, а зовсім інше почуття — батьківське. З особливою силою воно розгорілося тоді, коли Славута осиротів, утративши майже одночасно жону і сина Не дивувало його й те, що з усіх молодших Ольговичів Славута найбільше уподобав Ігоря. Чесний, прямодушний і безмірно сміливий, Ігор завжди привертав до себе серця всіх, хто його пізнавав ближче. Був час, коли і між Святославом та Ігорем тривала якщо не дружба, то братерська приязнь, і тільки великокнязівський стіл, якого не без допомоги Ігоря домігся Святослав, охолодив цю приязнь і вніс у їхні стосунки якусь незрозумілу холодність чи навіть ворожнечу. Бо ж володаря або бояться, або зневажають і завжди заздрять йому.
— Ну, що ти, друже! Допливемо! — підбадьорив боярина князь.
З Путивська він послав гінця в Новгород-Сіверський до Ігоря, щоб той ждав їх на пристані з носилками.
Ігор зустрів їх з великим почтом. Хворого на кінних носилках вивезли на гору, в князівський замок, де Ярославна вже розпорядилася приготувати для нього простору, добре натоплену хоромину, і постельничі миттю поклали його в ліжко. Князівський чашник приніс гарячого молока та миску шуликів з медом, а древній знахар Гук, що знахарював при князях уже півста літ, — жбан холодної води з оцтом, щоб охолоджувати недужому лоба, та торбину гарячих висівок, щоб зігрівати ноги. До шуликів Славута не доторкнувся, а молока випив. Мокрий холодний рушник, якого Гук щохвилини прикладав до палаючого лоба, витягував з голови жар, а гарячі висівки змусили застиглу кров швидше зануртувати в ногах, і вони небавом зігрілися.
Славуті стало легше.
Після вечері до нього прийшли обидва князі — поважний срібноголовий Святослав та стрункий чорнобровий красень Ігор.
Ігор присів на ліжко, потиснув Славуті руки.
— Як тобі, учителю? Важко?
Славуті справді було нелегко, але все ж не так, як на човні, де, як не кутайся, продимає вітер. І він сказав:
— Від турбот Ярославни та твоїх, княже, мені стало ліпше.
— Я чекатиму, поки ти видужаєш, Славуто, — підсів до ліжка Святослав.
— Ні, ні, — заперечив боярин. — Не жди мене, княже… Я не знаю, коли підведуся, а ти повинен їхати! Час загубимо — не наздоженемо! Пливи — збирай дружину!.. З Ігорем домовився?
Святослав ствердно кивнув головою.
— Домовився… Ігор охоче погодився взяти участь у літньому поході на Дон і жалкує, що туман та ожеледь перешкодили прибути взимку на Хорол.
— Я радий це чути, — сказав Славута і підвів очі на Ігоря. — Княже, сину мій, наступають нелегкі літа для Русі. Погані об'єднуються, щоб гуртом столочити нашу землю. А що ми протиставимо їм?.. Моє заповітне бажання — побачити вас, нащадків Володимирових, у єдності і любові! Тоді нам ні половці, ні ляхи, ні литва, ні гоги та магоги не страшні! Тоді й умерти можна спокійно, бо знатиму: Русі ніхто здолати не зможе… Почніть же ви, братове, це єднання!.. Ігорю, сину мій, прислухайся до голосу Святослава, підкоряйся йому, він старший віком серед вас, він великий князь київський, володар землі Руської!.. Почни ти — і за тобою підуть всі молодші Ольговичі, а там і Мономаховичі та Всеславичі схаменуться…