— Ну, великий Бояне, допоможи мені. Ти ж зумів, віщий!
Потріскувала і миготіла у бронзовому підсвічнику воскова свічка, тихо озивався у темному закутку цвіркун, з городського валу долітав приглушений крик сторожі: слухай!
Та він того не чув і не бачив.
Перед його внутрішнім зором зринали одна за одною картини недавно відшумілої битви: криваве сонце, що ледь просвічувало крізь куряву, протяжний посвист половецьких стріл, грім щитів, іржання коней, зграї вороння, що злетілися з усього Половецького степу і затьмили півнеба, крики поранених, мольби і прокляття вмираючих… То Ігореві вої списами скородили чорну землю, кровію поливали, а трупами засівали. Тугою зійшов той посів на Руській землі… І тоді рука твердо вивела:
Київ. Літня ніч 1185 року. Дерев'яний боярський дім. Простора кімната, начинена книгами та зброєю.
Горить, потріскуючи, свіча.
А за столом схилився над аркушем пергаменту життям умудрений, літами усріблений муж, книжник, громадянин, якого далекі нащадки через багато-багато століть назвуть геніальним поетом.
Тут, у тихому завулку, неподалік від Золотих воріт та святої Софії, того вечора почало творитися чудо, творитися безсмертне "Слово о полку Ігоревім".
Славута!
Назвемо співця так. Назвемо цим прекрасним прадавнім словом, поки щасливий випадок не відкриє нам його справжнього наймення. У грізну годину лихоліття, коли хоробрий, але необачний князь Ігор відчинив ворогам ворота на рідну землю, весняним громом, вічовим дзвоном пролунав його могутній голос, звернутий до всіх руських князів: досить чвар і міжусобиць, опустіте вже стяги свої, вкладіть у піхви мечі свої, пощерблені у братовбивчих війнах, черленими щитами загородіте Полю ворота на Русь!
Мовкне під зорями Київ. Скрипить перо. Гуде у жилах кров. Горить свіча…
1982–1985
Половцями наші предки називали кипчаків — тюркомовні племена, що кочували в Степу (Полі) між Волгою та Дунаєм. Пізніше мешканців степу стали називати степовиками, степняками.
Тамга — тавро, клеймо, родовий знак.
Кошма — повсть, товста ковдра з повсті.
Огнищанин — управитель князівських маєтків.
Курт — вовк, вовками також називалися охоронці хана.
Узороччя — одяг, прикрашений узором — вишивкою, гаптуванням тощо.
Подібна розмова зафіксована в літописах.
Гридниця — велике приміщення в князівському палаці або прибудоване до нього для гриднів, тобто молодших князівських дружинників, та прийому гостей.
Тіун — управитель в маєтку князя або боярина.
Тіун — управитель в маєтку князя або боярина.
Поприще — давня міра довжини, дорівнювала в різні часи від 120 до 240 метрів.
Смерд — селянин.
Ногата — дрібна грошова одиниця в Київської Русі.
Гонт — тонкі дощечки.
Блават — волошка, а також шовкова тканина блакитного кольору.
Кощій — раб, смерд, кочовик; походить від половецького коччі, кощі — кочовик.
Сестринець — племінник, син сестри.
Тул — сагайдак, тобто шкіряна сумка для стріл.
Кмети — кінні воїни.
Котора — сварка, чвара, міжусобиця.
Дуумвірат — спільне правління двох осіб.
Торки — тюркське плем'я, що було на службі у руських князів.
Вежа — половецька юрта на возі, кибитка.
По фронту.
Кіш — військовий табір, обоз, місце розташування кочовиків.
Покладник — постельничий.
Сием — з'їзд князів.
Закуп — той, хто взяв у феодала позику ("купу") і за це виконує феодальні повинності.
Берендеї — тюркське плем'я, що на початку XII ст. осіло на Київській, Переяславській та Чернігівській землях і почало служити руським князям.
Поруб — тюрьма, збудована ("зрубана"), як правило, з дерева і найчастіше — в підземеллі.
Тор — почесне місце в юрті.
Є свідомості, що половці іноді скальпували вбитих ворогів.
Чолові — ті, що попереду.
Баранжа — розбійницький напад з метою захопити худобу.
Гривня — у стародавній Русі була основною грошовою одиницею, що дорівнювала майже фунту (400 гр.) срібла.
Дешті-Кипчак — Половецький степ.
Йок — ні.