— За мною? Чому?
— Мабуть, є причина.
— Не змушуйте мене на наївність.
— Знаю, знаю…
— У вас тут все золото Навої…
— Не все золото, що блищить, — швидко перебила його Ясна. — Нерозумний. Невже ви не можете допустити, що в житті існують моменти, що їх ніяким золотом не оціниш? Ви такого не переживали? Не вичували, що з вами сонце, весь світ, сила, що ви виняток, що ви центр, що біля вас і у вас пекуче щастя, якого не вискажеш ніякою піснею? Га? Га? Чи ви вже забули нашу розмову у Рівному?
— Чому так раптом зникли? — запитав швидко Яків.
— Прийшлось! А ви, бачу, за цей час дуже змінилися! Що сталося?
— Обман зору.
— Ой, не обман, у мене око гостре. Чи не вкусила вас яка муха?
— Можливо. У вас тут також досить весело.
— Чи не хотіли б переїхати сюди?
— Що маю тут робити?
— Щось знайдемо.
— Не думаю, щоб тут було затишніше, ніж там.
— А що сталося?
— Засадничого нічого. Почали показувати барву, і це все.
— О! О! У мене склалося враження, що… ваше населення, в разі чого… могло б…
— Чи дозволите запросити вас на танець? — змінив він нагло мову, зачувши музику в сусідній кімнаті.
Інші також, не дочекавшись кінця вечері, вставали, сусідня найбільша кімната наповнювалась танцюючими парами, ставало тісно. І коли Яків відчув біля себе ту жінку, у ньому знов прокинулось те саме дивне почуття виняткової близькості, ніжності, рідності, що його вже хвилювало там, у Рівному, як розмовляв з нею. Зовсім відрухово він пригорнув її на одну мить і разом відчув такий же її відрух. Хвилину обоє мовчали, були, здається, розгублені. Ясна отямилась перша.
— Танцюйте, — проговорила вона, — про що думаєте?
— Власне, ні про що, — відповів він збентежено.
— Ви чимось невдоволені?
— Не можу сказати — ні.
— Чим саме?
— Уявіть — не знаю.
— Навіть приблизно?
— У мене враження, ніби я сплю, і все це лише сниться…
— Правда? Така нереальність! Але не думайте, що це Київ, думайте, що це Марсель, Сан-Франціско…
— Я там не був.
— Але є то осяжніші поняття? Ні?
— Здається, так! Я часто думав: це не місто, принаймні для мене не місто, а лише поняття, звук. Інколи це було фантазією, коли здавалось — ріка Дніпро тече у примарному царстві, в історії, в просторі буття, десь там під нами чи над нами у неосяжних глибинах і висотах…
— Чи не хотіли б ви сісти отам? — перервала Ясна і вказала на порожній фотель, що стояв у малій кімнаті за дверима під картиною музейного типу, Куїнджі чи щось подібне…
— Охоче!
Лишили танець і розмістились у фотелях.
— Продовжуйте вашу думку, — сказала Ясна. — Хочете, завтра покажу вам Київ?
— Ви його знаєте?
— Знаю.
— З плану, з вікна авто?
— О, ні! Уявіть, ні… Я ж не німка…
— А хто?
— Довга, марудна історія… Людина… Жінка.
— Є між тим якась різниця?
— Тобто?
— Між людиною й жінкою?
— Кожна стать має свої прерогативи.
— А що тут робите?
— Фатальне питання!
— Щось дуже фатальне?