Всі загомоніли, десь ззаду патефон заграв «Полюшко», Троян, розливаючи, підносив по вінця повну чару забарвленого на рожево питва і крізь галас щось говорив про «велику, епохальну зустріч», про «куму з Марса», про «гльобальну епоху, що в ній, мов тріска в океані, плаває наша колосальна…». Його заглушив голос Віри, яка вимагала, щоб він нарешті сів.
Усі випили «за куму», а потім Троян і Віра, мовби потонули у загальному шумі, вели свою розмову притишеними голосами…
— Ну ж і красива ти у цій вишиванці, скажу тобі по чистій правді. З Дерманя! З Запоріжжя! Вишивала тітка Домаха — Петра Даниловича Карого… Ти таких не знаєш, не твоєї раси люди… Ха-ха-ха! Лише пригубила? Ей, кумо, кумо, це не по-нашому! До дна, кажу тобі! Тож на радощах — дай ущипну, чи, бува, це не сон…
— Трохи, кажеш, тужив? — блищала очима Віра.
— Трохи?! Як собака на прив'язі, скажу тобі, крутився, особливо там, у тому проклятому, чорт їх бери, гепеу, чи гестапо, чи як його тепер, сучого сина, величають… Але, Марто, Марто! Чи пак, Віро! Мені там сказали, що й ти, відьмо, руку свою до того приклала!
— Ти трохи забагато випив! — перебила його Віра. — Подай он ті голубці, давно таких не їла…
— Їж! У нас тут є! Їж! Повно!
— Печені ось покуштуйте, — устряла до мови теж повногруда молодиця.
— Явдошко! Як вам моя кума? — спитав Троян і обняв разом і куму, і Явдошку.
— А! Гарні! Як пані! — гомоніла гаряча Явдошка.
— Чи не така, як у того Нечая, га?
— Е! У того була гетьманша…
заспівала Явдошка соковитим альтом. — А у вашої ось, бачу, чарка не рушена, — додала вона по хвилині.
— Моя, бач, панського роду! — докинув Троян.
заспівала й на це Явдошка. — А все-таки, — спитала вона, — як ви її звете?
— Таж Анастасія! — зареготав Троян.
— А я думала — на жарт! Анастасіє! Та захивіть! Та пригубте, либонь! Я, бачте, не дуже вмію припрошувати, у нас всі як удома… Ану давайте разом! — і Явдошка піднесла свою чарку.
— Як уже разом, то разом! Усі! — піднесла й свою чарку Віра.
— Хай буде і всі! — гомоніли гості.
Настрій зростав, мов буревій. До півночі було бурхливо, а тоді Троян з Вірою захотіли говорити окремо, відійшли непомітно до сусідів, де дали їм світлицю, мов навмисне для них приладжену, з такими ж подушками, образами, рушниками з півниками і навіть голубою картиною у призолочених рамцях, як то Мати Божа Почаївська рятує монастир від нехристів-турків…
Троян був і п'яний, і разом тверезий, його шум минув, був лише в гуморі, певний себе і суцільно міцний.
— Ну, от, — казав він, — ми ось знов ніби разом… Як маю вам казати? Ти? Ви?
— Продовжуй своє «ти», так буде краще і на майбутнє, — сказала Віра.
Закурили. Віра прилягла на високій постелі, сперлась на подушки. Троян ходив по світлиці, мало не торкаючи головою сволока.
— Тоді знаєш, Віро, що, — сказав він від самого серця, — якщо балуєш зі мною…
— Ну, так що тоді? — засміялась вона крізь дим цигарки.
— «І ножки полама-а-а-аю! І ручки переб'ю-у-у-у!» — заспівав він хрипло, мов старий грамофон.
— «Живою в могилу заро-о-о-ою! А сам в Сибі-і-і-ір пайду!» — докінчила за нього Віра.
— От щось таке, — сказав він. — А звідки ти знаєш цю розбійницьку?
— Бо сама розбійник, — засміялась вона. — Знаю, що ти грізний, але не знаю, як тоді все те пояснити, звідки, з якого кінця, якими такими словами, бо тепер, я тобі скажу, наша справа починає горіти справжнім огнем… А з тим цілим Житомиром, скажу тобі, там не політика, а… а, може, ревнощі, може, гордість… Той барон і вся та публіка…
— І той Шульц! — перебив її Троян.
— Ну і Шульц… Я вже з ним говорила, і він поїхав до свого Берліна…
— А шкода…
— Чому шкода?
— Краще б ти влаштувала мені з ним особисте побачення.
— Що за церемонії? Ти ще його зустрінеш… І без мене…
— Хотілося б, знаєш… так, делікатно!
— Що Шульц! Що барон! Пішаки!
— А хто, по-твоєму, генерали?
— Як хто? їх там повно! Даргелі, Пюци, Муми, Неслери!
— Чому оминаєш найбільшого?
— Коха?
— Ну, хоч би!
— Тут ще не час. Він нам поживніший, ніж сто китів. Його політика заступає нам пару дивізій на фронті…
— Ха-ха-ха! — зареготав несподівано Троян, але слова не випустив і не моргнув бровою… — Кажи, з чим приїхала? — запитав він облегшеним тоном і підступив до ліжка.
— Чую, зібрав армію, — сказала вона.
— Ну, так що? Так, зібрав.
— Так воюй!
— Воюй, а чим? Картоплею?