Гаряча й міцна кава, грінки — кухар уміє робити їх соковитими та до міри хрусткими, мед, джем, масло, сир. Білосніжна серветка. Хоч мед штучний, а молоко — з порошку, хоч не було розеток для меду й джему, та й молочник був далеко не з срібла, Гревер відчував у сервіруванні сніданку витонченість багатовікової культури. Вранішній ритуал вигідно контрастував з його спогадами про ті далекі голодні часи, коли він, колишній фронтовик, блукав країною, пив ерзац-каву з фаянсових кухликів, їв черстве печиво у привокзальних буфетах і мочився на холодні лискучі рейки, що бігли в туманну далечінь. Тоді він мріяв про такі сніданки — калорійні, смачні, вишукані, що від них у шлунку розливається приємне тепло, а на губах лишається присмак справжньої кави. Заключним актом їх була сигара.
Отже, майор Зепп Гревер готовий до роботи. А день обіцяє втому.
... Все. Кінець. Засвітилися. Втрачено головну умову, за якої ми могли використати свій шанс — раптовість.
Він знав, що відбудеться за кілька хвилин. Іхній спостережний пункт затисне щільне напівкільце, і їх або намагатимуться притиснути до краю плато, або почнуть витискати на південний захід до фіорду — єдиний шлях, яким вони дісталися сюди, відріжуть ті, хто лишилися на метеостанції. А там, напевне, набереться півтора десятка людей... Та з двома кулеметами... Турнуть нас, мов немовлят...
Стоп! Капітуляції перед обставинами не буде. Не поспішай. Треба випробувати все.
Він помітив, як біля барака раптом заметушилися. Напевно, звідти уважно спостерігали за обома групами захоплення й бачили, як проколола автоматною чергою холодне повітря біла постать, як наразився на кулю перший з п'ятьох, повільно сів на сніг другий... Решта залягла, не встигнувши зрозуміти, що ж сталося. А постать зникла.
Англійський пілот, якому вдалося швидко відчепити лямки парашута, провалюючись у сніг, з максимально можливою швидкістю інстинктивно кинувся в бік несподіваного рятівника. Він падав, намагався бігти зигзагом, поспішаючи відірватися якомога далі від переслідувачів. А ті, зчинивши безладну стрілянину, скуйовдили снігову пилюку і раптом почали відступати.
По вухах Щерба вдарило люто кинуте Байдою «...т-твою мать!» — і тут-таки він почув тихий шурхіт від бічного лазу. В нору протиснувся впершу Сиротін, а слідом — засапаний, очманілий від пережитих хвилювань англієць. Останнім з'явився Джафар, який, кинувши на Щерба швидкий винуватий погляд, похнюпився.
— Я винуватий, товаришу майоре, — зробивши наголос на «я», твердо вимовив він.
Щербо, силкуючись вгамувати біль у серці, почув голос Назарова — той стиха згадав селезінку й усі потрухи «синка Сиротіна».
— Відставити балачки, — жорстко скомандував він, перепиняючи в собі й інших метушливе нервування. Обмацав очима пілота, який ще не до кінця повірив у свій порятунок. Намагався оцінити здібності, силу й витривалість цього «сюрпризу», що так раптово звалився з неба й так різко змінив перебіг подій. Кожного з тих, хто стояв перед командиром, раптом кольнуло гостре й тривожне передчуття майбутньої сутички.