Холодний і жорсткий вітер дедалі посилювався, і поземок переростав у заметіль. Цвях устиг озирнутися й побачив, як німці, перегрупувавшись, кинулися їхніми слідами. Групи противників тепер розділяло метрів чотириста. Він поглянув уперед, прискорив і без того шалений темп — товариші встигли відійти на солідну відстань.
А ще за хвилину вони вже нічого не розрізняли навкруг: усе щезло в сірих снігових сутінках, заледве маячіла тільки скоцюрблена спина того, хто йшов попереду. І хоч рухатися було нелегко (перехоплювало дихання, і окуляри забивало снігом), душу зігрівала надія: відірвемося. Обов'язково відірвемося.
Вони намагалися зійти праворуч і перетнути помережаний величезними щілинами східний льодоспад. Однак, проблукавши у пошуках хідника, щомиті ризикуючи провалитися, вони збагнули цілковиту марність і небезпеку подальших пошуків снігового мосту або кінця розлому й вирішили спускатися по льодовику в бік західного узбережжя. Іншого виходу вони не бачили. Погоні вже не боялися, бо наштовхнутися на переслідувачів у такій сніговій коловерті можна було тільки випадково. Подеколи крізь сніговий серпанок ненадовго проглядало сіре небо. Орієнтуватися вони могли тільки за картою острова, яку кожен тримав у голові, відтак місцевість впізнавали приблизно, тому рухалися майже наосліп.
Після чотиригодинного просування вони дуже стомилися й думали лише про одне: не втратити остаточно орієнтування та щонайскоріше знайти сховище, адже намета не було. Коли сходили з льодовика, несподівано ліворуч виник ледь помітний силует морени. Але дуже швидко з'ясувалося, що вони переплутали морену з виходом корінних порід.
Посунули далі. Підйоми чергувалися зі спусками, спуски — з підйомами. Час від часу вони падали на твердих слизьких сніжниках. Найважче було Чорному, хоч англієць, як міг, силкувався полегшити труднощі ведучого. Часто їм доводилося то знімати лижі, то знову вдягати...
В душу Цвяха почала закрадатися мертвотна безнадія. Але на своєму бурхливому віку він уже переживав подібні почуття й навчився переборювати себе. Цвях почав злоститися. На війну, на завірюху, на ворога, на англійців, на себе. Він бурмотів свої солдатські заклинання, намагаючись втриматися на ногах:
— ... Наламалися по горло... язик на плечах... хрін їм у горлянку!..
І зрештою почав люто лаятися.
Раптом він завмер. На північному заході серед скель йому примарилися два тьмяні розпливчасті вогники. Вони скидалися на світло з напівпрочинених дверей землянки, обіцяючи тепло й тишу. Він простягнув руку, але наступної миті зрозумів, що то лише фата-морґана, вочевидь, наслідок перенапруги. Він просто побачив те, до чого прагнув.
Рухатися ставало дедалі важче, крижаний вихор видував з них не тільки тепло тіла, а й усе земне тепло. Шалено холодний вітер проникав у душу, звалював з ніг, сплющував, корчив. Хотілося бодай хвилини спокою,, але вони розуміли: після зупинки вже не зведуться, для того, щоб вижити, треба рухатися, хоча і поповзом, але вперед і тільки вперед.
Сховатися б десь у моренних складках, відшукати печеру...
Спинилися на самісінькому краю урвища. Внизу стирчали кам'яні леза скель. Пласка рівнина спускалася в затоку, а ліворуч вони впізнали силуети кількох піків, отже, вийшли на гребінь гір Сванлунд. Тепер на них чекав запаморочливий спуск, але вони такі змучені, що це випробування вже не лякало. Аби лише англійця не загубити...
Черговий порив вітру збив Цвяха з ніг й покотив схилом. Перекинувся, устиг відчути тупий удар, що вдарив диким болем, і знепритомнів.