Іван Цвях сходив на льодовик. Сходження було важким. Він поспішав, але сили намагався берегти і тому шлях обирав максимально розважливо. Доводилося знімати лижі, видиратися на руках, відштовхуватись лижами, потім знову їх надягати. Це забирало багато часу. Гора стрімко обривалася на сході. Похмурі нунатаки утворювали своєрідні зазубні, за ними скрізь — припорошена снігом крига. Він помітив, що німці обійшли круглу вершину північніше, їхня лижня добре проглядалася. Біля одного з нунатаків вона розгалужувалася. Невже хтось зірвався? Подивитись треба. Зняти лижі. Обережно... уступи вузькі, лише кілька метрів... а навпроти крижаний хребет... стрімкий, собака, широкий та довгий, тягнеться аж до фіорду. Між нунатаками прірва... Треба підступити до провалля впритул.
Кригу припорошував сніг, заледенілий схил тамував підступність — не одразу помітиш і оціниш його стрімкість. Тонка снігова порохнява то збивалася у фірн, то підтавала. Однак підтавала не настільки, щоб черевики Цвяха провалювалися, й те, що він раптом послизнувся, було для Цвяха цілковитою несподіванкою. Сліди вели в нікуди. Але він не розгубився, а відразу ж плиском кинувся на кригу і потягнувся по ножа. Проте швидко вихопити ніж ніяк не вдавалося — піхви збилися далеко за спину. Поки він гарячково рвав комбінезон, силкуючись намацати ножа, його пронесло схилом метрів із десять. Він втратив дорогоцінні секунди, і швидкість ковзання так зросла, що коли, нарешті, вихопив ніж і відчайдушним зусиллям спробував врубати його в лід, з-під леза лише з хряскотом полетіли скалки криги. Він пролетів ще кілька метрів, перш ніж вдалося встромити ножа в кригу й зупинити своє стрімке падіння у прірву.
Якусь мить він лежав нерухомо, вчепившись у руків'я ножа, що стирчав з невеликої тріщинки в льоду. Потім розплющив очі й одразу ж побачив криваву пляму на кризі. Звідки кров? З носа. Напевно, коли падав, об автомат хряпнувся, хай йому грець!
Коли підвів голову й оцінив усю хисткість свого становища, його стрімко опанував страх.
Просто перед собою він побачив стрімкий крижаний схил з довгою кривавою смугою, яка тяглася, наскільки охоплював погляд, і зникала десь високо вгорі. Він знову схилив голову і пролежав так кілька хвилин. Треба заспокоїтися і вгамувати серцебиття й страх, а також відновити дихання. Тихо, тихо, Іване... Будемо ушиватися звідси. І якнайшвидше. Не думати про те, що позаду... що внизу... поповзом... тихесенько. Тільки б сил вистачило... Та де ж їм узятися? Жити захочеш — знайдеш! Давай, Іване, давай!
Він спробував підтягнутися. Висмикнув ніж і швидким рухом врубав його в кригу трохи вище. Потім ще раз. Але, поки він виймав ніж і знову встромляв його, навіть незважаючи на те, що робив це майже без замаху, тіло за цей час встигало ковзнути вниз, і тому кожний новий удар припадав лише на кілька сантиметрів вище за попередній. Він знову й знову підтягувався і врубував ніж у кригу. Так вдалося просунутися сантиметрів на сімдесят.
Він зупинився, щоб передихнути, і тільки тепер відчув, як гостро давить у ребра автомат. З чималими труднощами йому вдалося правою рукою вибити зброю з-під себе й перекинути за спину.
Так... тепер спробуємо інакше. Підтягнутися... спертися правою рукою. Ще... до останку... так, щоб праве плече майже торкалося ножа, а ліве було якнайвище... ногами підсобляю... ще... ось би зараз «кішки» та айсбайль... у мого дзьоб був гострий, сам гострив. Та... все в рюкзаку залишилось... Треба було його ще пошукати, а ти, мов фраєр, запанікував... Гаразд, чого тепер марно шкодувати. Та й у тому місиві все одно не знайшов би. Тепер лягти навскоси... розкарячився, ступні напружити... Ну!
Цього разу йому вдалося встромити ножа сантиметрів на тридцять вище, хоч лезо встигло продряпати в кризі борозну завдовжки з десять сантиметрів перш ніж зміг з допомогою лівої руки зафіксувати його.
Добре... тепер обома руками спробуємо, щоб відразу врубався... Обережно... праве плече... поштовх... Є!
Він знову сповз додолу, але не набагато. Ніж увіткнувся сантиметрів на тридцять вище попередньої лунки. Добре! Так би й надалі... Тепер він знав, як треба діяти, його зусилля зробилися осмисленими й почали давати результат. Повільно й обережно він підтягувався все вище, доки просунувся на висоту свого зросту, й раптом носаком намацав лунку від одного з попередніх ударів. Це дало надію на додаткову опору. Він спробував утиснути в заглибину носак і спертися, але заглибина була мілка, а черевики надто жорсткі. За кілька хвилин він збагнув, що його надії не справдилися.
Йому вдалося просунутися вгору ще на кілька ударів ножа.
Перекур... правиця починає тремтіти, м'язи перенапружились. Що робити, як судома вхопить? Га, Іване?.. Далеко ще?.. Ох, трясця твоїй матері, ще так далеко... Чи дотягну?
Він уявив собі, як повзе до того місця, де звалився на кригу, де вдарився носом об автомат, — і не зможе піднятися, як проповзе ще кілька метрів, перш ніж стати на чотири, потім... Потім знову похилив голову і притиснувся гарячим лобом до криги.
... За що ж така кара Господня? Нічого подібного в моєму житті ще не було, хоча й бачив смаленого вовка... Це ж треба — на краю землі, у чорта в зубах, у таку хріновину вляпатися!... Брехня! Нас так просто не візьмеш!..
Він знову лютим ударом врубав у кригу свого ножа. Знову підтягнувся і знову встромив ножа. Піт заливав очі, м'язи зсудомило.
Вперед, сволото! Впере-е-д!
Він знову відчув, як почала трястися права рука. До того ж набагато сильніше, ніж уперше. Він відчував кожний м'яз, кожне сухожилля, які смикалися й кам'яніли, звиваючись у тугі вузли, хапав перекривленим ротом повітря, але й далі вбивав ніж у кригу. Так він просунувся вперед ще, може, на два метри, перш ніж рука остаточно заклякла скарлюченою. Тепер він утримував руків'я тільки лівою. Але й у ній запульсувало болем, що примусило застогнати. Біль посилювався, з ним не можна було впоратися. Він замружився й до хрускоту стис щелепи. Аби лиш пальці не розчепилися самі! Понівечені морозом та болем, пальці існували самі по собі, не залежали від його волі. Тільки б вони не розчепились!.. Тоді кінець... Він застогнав. Стогін скидався на гарчання.
Судома корчила дві безкінечні хвилини. Коли це зрештою минулося, він знову притиснув лоб до криги, намагаючись розпружитися. У-х-х! Тепер рухатися буде значно важче... судома таки виснажила... Господи, крига вся червона від крові, та й сам весь вивовтузився, пикою, мабуть, на дідька схожий... От халепа...
Він просунувся ще на метр. Знову почало зсудомлювати руки, і цього разу корчі були сильніші, триваліші й опікали жаским болем. Проте найбільше він боявся знепритомніти.
Біль почав повільно відступати, але тут він відчув неприємний дрож у лівій нозі, якою в пошуках опори весь час намагався намацати ямку від ножа. Довелося витягнути ноги. Тремтіння минулося. Тепер він змушений був довго відпочивати.
І знову врубувався ножем у кригу, знову підтягувався. Схил став пологішим, і просуватися стало легше, але він цього навіть не помічав. Смертельна втома сковувала, дуже хотілося зупинитись і не рухатись, та він усвідомлював: на відпочинок він часу не має. Страх смерті змушував боротися, і він рубав лід тремтячими руками, стогнучи від болю і страху. Він уже погано розумів, що робить. Звуки перестали долинати — йому здавалося, що він — усередині величезного дзвону, а довкола тяжко давить тиша. Біла замогильна тиша... Очі застилав туман.
Наче якась тінь накрила... Згори. Крук, мабуть. Здобич відчули... злітаються, наволоч. Які круки? Тут же немає птахів. Тут узагалі нічого немає! Це маячня... я марю... Отже, скоро хана.
Скільки ж я прововтузився? Невже непритомнів? Чи спав? Не може бути. В голові почало повільно прояснюватися, руки попустило. Ну, спробуємо ще... Підтягнувся... обережно... Тепер би вивернути ніж так, щоб він не дряпав кригу, а зразу врубувався... гострим краєм до себе. Але ж у мене ніж — двосічний...
Він на мить завмер від раптової рятівної думки, а потім з його нутра вихопилося дике радісне схлипування, а з очей полилися нестримні сльози. Йолоп! Боже, який йолоп!!! Ні, такого придурка ще земля не носила! В мене ж «мессер» Смаги на правому стегні... Господи! Два ножі — це ж порятунок! Якби ж одразу... А так — стільки сил пропало!..
І знову він караскався, по черзі втикаючи в кригу то свого ножа, то ножа Смаги. Але тепер було незрівнянно легше. І він повірив у порятунок.
Лише півгодини витратив Цвях на те, щоб здолати останні метри і перевалити через гребінь. Рачки, не підводячись із колін, намацав лижі й уже на них автоматично перетнув лижню. Потому почалося тяжке провалювання в липку непритомність.
Скільки він так пролежав?
Його раптово пройняв біль у змучених м'язах. Він захрипів — такого болю не відчував навіть дряпаючись на сімдесятиградусний схил, — а в грудях важко ворухнулася радість. Він переміг, і кожна змучена клітина вбирала радість спокою та розслабленості. Десь поруч зриваються важкі снігові карнизи, й крижане кришиво з гірською породою й фірном шурхотить і сиплеться в бездонне провалля... Голова була порожня. Єдина думка, що ледве пульсувала десь у закутках випаленого стражданням мозку, була про те, що хлопців він уже не наздожене.