Коли за їхніми розрахунками настала глибока ніч і всі вільні від служби німці повинні були спати, як належить нормальним людям, Василь Крапович зробив різкий видих і, ляснувши по спині спочатку Чорного, а потім — Смагу, сказав: «Давай!» Смага зчепив за спиною пальці в замок і трохи присів, а Крапович почав повільно вилазити йому на плечі. Черевики лишилися без шнурків, через те не вдавалося чітко зафіксувати стопу. Обидва вони не були акробатами, і всі їхні вміння вичерпувалися кількома годинами занять у спецшколі. До того ж Смага був високий, худий і відтак не годився для опорного. Значно більше пасував для цієї ролі Чорний, але в нього було таке завдання, з яким ніхто більше не впорався б. Крапович же був невисокий, кремезний, по-котячому спритний — найкраща кандидатура для роботи нагорі. Тому довелося функцію опорного взяти на себе Смазі.
Виходили з двох обставин: перша — вартового треба було будь-що захопити зненацька, інакше їхня спроба зведеться нанівець, друга — вартівня знаходилася за тонкими дверима, і будь-яка метушня приверне увагу. Гуркіт ляди вартова зміна почує обов'язково, а далі все має бути «звично» — неквапливі кроки, скупі неголосні гримання німецькою...
Вони вирішили захопити вартового на першій же секунді, тоді, коли він почне піднімати ляду: він не буде готовий до несподіванки, адже для тих, хто сидить у холодній ямі на триметровій глибині, вартовий недосяжний, тоді як вони — перед очима в цілковитій його владі. Вони полюбляють відчувати себе богами, що метають блискавки. Куди там, надлюди... Зі свого фронтового досвіду хлопці знали, що перемогу в ближньому бою зазвичай отримує той, хто згори, хто вдирається до окопів і спрямовує свою лють на тих, хто внизу. Чому так? Може, тому, що згори видніше?..
Лише коли німець опустить драбину, а полонений видереться нагору і стане врівень з ним, ось тоді вартовий буде в бойовій готовності, чутливий та напружений. Секунд за сорок.
І вони сподівалися вкрасти ці сорок секунд, навалившися на фашиста вже на першій, принаймні на другій!
Але для того, щоб здійснити задумане (сорок секунд для солдата — ціла вічність!), треба було завчасно подолати ті три метри, які відділяли підлогу підземелля від ляди, для того, щоб ледве-но вартовий відкине ліву стулку, нападнику залишалось тільки випростатись і опинитися врівень із німцем. Праву стулку Крапович повинен був миттєво відкинути сам. Ну, а далі... Далі загадувати не випадало: починав діяти інший чинник — звуковий. Перший же удар мав бути такої сили, щоб фашист одразу знепритомнів. Це видавалося справою досить сумнівною, позаяк той, хто бив, повинен був зробити це, балансуючи на плечах товариша. А триваліша боротьба — завжди ризик здійняти ґвалт. Тому Чорний запропонував Краповичу просто «смикнути» німця вниз, а він уже зустріне здобич, як належить. Підземелля ж притлумить зойки.
— Головне — синхронність, — невтомно нагадував засапаний Смага.
І тепер, за мить до вирішальної хвилини, видираючись на плечі Смаги, Крапович знову і знову повторював сам собі це слово — синхронність. Він скоцюрбився на плечах Смаги, тримаючись обома руками за його голову, і тихо подав голос: «Пусти в клозет...»
Лунко й часто гупали їхні серця в ці секунди, здавалось, зараз їх почує вартовий і відкине ляду. Вони завмерли...