Останній у ланцюгу затримався, поправляючи кріплення. Потім випростав спину, обвів оком горизонт, повернув голову у бік хмари, що насувалася зі сходу.
«Ну, давай, наволоч, рушай... мені з вами розминутися треба без феєрверку... іди, як ішов...»
Але німець не кинувся вниз, слідом за своїми товаришами, а чомусь спрямував лижі ліворуч, рухаючись просто на серак, за яким сховався Цвях.
«Чого це він? Невже помітив мене?»
Цвях повільно запрацював ліктями, посуваючись назад, не випускаючи з очей фашиста, який невідворотно наближався. Коли відстань між ними становила метрів двадцять, фашист переклав автомат на груди, і Цвях зрозумів, що зіткнення не уникнути. В останній спробі уникнути сутички він посунувся в тінь серака і, прикриваючись ним, швидко звівся на ноги. Зробивши поворот на сто вісімдесят стрибком, почав швидко віддалятися в бік невеликого горбка, сподіваючись сховатися в засніжених скельних лабіринтах. Але німець погнався за ним раніше, ніж Цвях досяг сховища. Ховатися було безглуздо, відтак доводилося налягати на лижі.
Цвях намагався ступати довгим ковзким рухом. Колись йому вдавалося накочування на одній лижі до п'яти метрів. Але зараз...
«Чому він не палить? Живцем хоче?.. Викобенюється, гад. Ну, подивимося... Спуск з уступу... в низькій стійці... далі — крутизна, доведеться зигзагом... Добре. Схил спершу стрімкий, але короткий. Швидкість зростає... посилю тиск на внутрішні ребра лиж. Ось коли моя окантовка стала в пригоді. Озирнутися. А фріц грамотно зігнувся... палицями гальмувати намагається... Гаразд, Іване, в голові подряпай, щось придумати треба. Чому він не стріляє? Добре, не хочеш, то я тебе шугону. Камради твої вже, мабуть, на рівнині... до нас не встигнуть. Стоп. Патрон? Затвор? Нормально тягне, не замерз. Ну...»
Німець ковзав схилами цілком упевнено, не підставлявся. Цвях піймав момент, коли білий силует перетинав довгий схил, що добре проглядався, і, прицілившись, плавно натис на спуск. Скелі відгукнулися гучним багаторазовим відлунням. Німець ковзнув за виступ. Цвях збагнув, що не поцілив, проте не засмутився. Відтепер стане обережніший, запал притримає. А зараз — ходу!
«Тепер я на відлогому схилі, як на долоні. Кепсько... Швидше! В нього кріплення, мабуть, теж не жорсткі. Так, швидкість погасити. Тут поворот! Вагу — на праву, лижу круто на ребро, ліву підтягнути... плавно... Урвище!!! Падати наліво!.. Згрупуватися!.. Лижі впоперек!.. Упор! Упор!!! Ой... твою... в дишло...»
Його врятувала невелика заглибина за два метри від провалля, куди він в'їхав, лежачи на боку, силкуючись гальмувати руками, палицями, лижами.
«Сніг глибокий і пухкий, сволота! Випростати ноги.... Розвернутися ніде... не встану...»
Він борсався на самому краю урвища, майже закритий від переслідувача крижаною брилою розміром з велику валізу. І в цей момент фашист пустив довгу густу чергу. Кулі сікли рятівний для Цвяха шмат криги. Ще черга... ще...
Вловивши паузу між чергами, Цвях перекинувся через гребінь і відкотився до невеликої розколини. Ще кидок — і він сховався за невеликою гранітною плитою.
«А ганс набої не береже... Спокійно, Ваню. Все біле, як у шпиталі. Вата, бинти, білі халати... Казали, в таких сутичках треба й автомат для маскування — бинтом. Нещадна землиця. Господи, як траву хочеться бачити! Де ж ти, враже?.. Ну... Траву й землю! А не камінь з льодом. А ми можемо залишитися тут назавжди. Лихо, та й годі... Ну ж, фріце... Ага, он де ти є! І мене, здається, знову засік. Ух, його дуло немов у саму душу зазирає... Невже моя черга на той світ загриміти? Чого затужив, Ваню? Утри шмарклі, поділися по-солдатському! Отримуй, гаде!»
Він пірнув праворуч.
«На ще!.. У смерті знижок благати не будемо!»
«А він не вчасно спуск придавив. Мабуть, теж війною битий... Кулю впіймати не хоче. Видихається фашист. А ти? На себе подивись».
«Брехня! Ще повоюємо... Он ти де... На-а! Як там у тебе, гансе, справа із здоровим фронтовим духом? На ще... ще... Коли температура тіла знижується хоча б на градус, весь понт з фраєра злітає і прозирає нутро. Це нам відомо, бачили вже... Ну, це він з переляку лупонув, щоб душа відтанула. Час з тобою кінчати. Цілий магазин уже розстріляв. І місце зручне. Увага... На зустрічний схил, згрупуватися... упор на обидві палиці і... р-розворот на дев'яносто градусів. Тепер за уступ... Зібратись, Ваню, ну... ти ж умієш... зберися на силах, дихання затамував...»
Життя Цвяха вимірювалося метрами, що залишалися до німця. Фріц стрімко котився на нього. Ніж увіп'явся напрочуд легко.
Важко дихаючи, Цвях повільно сів на сніг поруч із закляклим німцем. Сил не було. Він сидів, утупившись у розірвану відлогу мертвого противника і намагався зметикувати, що ж робити далі.
«А таки це дірки від моїх куль. Тому він і втратив ініціативу».
Цвях роззирнувся і тільки тепер помітив, що небо стало майже чорним. Хмара, що півгодини тому з'явилася на обрії, затягла все небо. Біля ніг шелестів поземок, а лютий вітер жбурляв снігом у лице.
«Треба встати, — сказав він собі, нерухомо сидячи біля трупа. — Треба встати!»
Майже хвилина знадобилась йому на те, щоб звестися. Йому здавалося, що це його останні кроки. Але він зробив ще з десять кроків, потім ще... У запалі гонитви і не помітив, як вони майже спустилися на рівнинну частину острова, тобто північно-східне узбережжя, і лише тепер він подумав, що може зустрітися з колегами убитого німця.
«Де ж його камради? Десь поруч... Отже, хуртовина — те, що треба... Зараз тут і чортам тоскно стане. Треба знайти схованку».
Він втратив орієнтири і чвалав навмання, повільно переставляючи ноги. Завірюха намагалася його повалити, засипати снігом, але він розумів: якщо впаде, то звестися на ноги вже не зможе, і це буде кінець. Тому з останніх сил опирався вітру і йшов без мети. Просто вперед, у сонмище крижаних скель, туди, де чатує смерть. Він не боявся її — вона мала принести лише полегкість.
«Оце і є смерть?» Його очі побачили чийсь темний силует. Він був зовсім поруч. Думки його плуталися. На останній межі він силкувався зосередитися, боячись галюцинацій, не наважуючись повірити, що нескінченні зусилля привели, нарешті, хоч до якогось кінця, все одно до якого.
«Може, я в раю?», — подумав. Він просунувся трохи вперед, найбільше боячись загубити в цьому бурхливому сніговинні орієнтир. Він почав лічити кроки до нього.
Ледь проступаючи крізь білий рухливий морок, на нього насувався силует якогось судна з поламаною щоглою. Воно намертво вмерзло в кригу біля самісінького берега.
«Летючий голландець»? Який там з біса голландець? Ковчег? Геть здурів! Начебто шхуна... Рибалка? Мабуть, норвежець...»
Судно здавалося мертвим. Але ж це сховище! І якщо там збереглося хоч щось дерев'яне, то це — вогнище! Зболене серце відгукнулося гучними поштовхами, відповідаючи на фантастичну думку про тепло. Про «камрадів», які могли блукати десь поблизу, він не думав.
Всередині він виявив безліч дерев'яних уламків, і це потішило його так, наче ці дошки й друзки були незліченними скарбами. Це було життя! Спотикаючись і лаючись, він обнишпорив усі закапелки, але, крім ганчір'я, гумових чоботів та позеленілого полив'яного посуду нічого суттєвого не знайшов. На камбузі знайшов пригорщу друзок і почав поратися біля плити. Знайшовши анкерок із солярою, зрадів так солодко, як у дитинстві.
За кілька хвилин у топці заграв вогонь. Він сидів нерухомо прямо перед вогнем, не в змозі поворушити ні рукою, ні ногою, кожною клітиною вбираючи в себе благодатне тепло. Навіть голод не міг зігнати його з місця. Ткнув просто у вогонь заціпенілі негнучкі пальці. На нього стрімко навалилася знемога. Він раптом відчув гострий біль у передпліччях і попереку й подумав, що це реакція відталих м'язів на ті неймовірні зусилля, яких він доклав, аби вирвати, вивернути, виколоти свою зсудомлену плоть із смертельного крижаного кратера. Лежав би він зараз закоцюблим мішком кісток у проваллі, й ніхто в цілому світі не дізнався б, як він загинув і де. Він думав про це відчужено, спокійно, наче не про себе, а про когось стороннього.
«А тут іще цей фашист причепився... Вже, мабуть, і слідів ніяких не залишилося, замело вмить. Хуртовина за хуртовиною. Клятий острів! Холодний, білий, а може, й дуже мальовничий, як на екскурсантів, туристів. Ідеальний морг. Мрія патологоанатома! Не спати! Треба йти... Куди? І чому не можна спати?»
Його оповивав солодкий спокій. Повіки склепилися, обважніли, і він забувся.
Опам'ятався від того, що хтось грубо шарпав його за плече. Довго видирався з похмурих завулків напівпритомності. Свідомість відмовлялася оживати для дійсності, виповненої небезпекою, холоднечею, смертю.
«Тут нікого немає... нікого не може бути... я сам... сам. На всій землі». Він силкувався розплющити очі. Почув стогін. «Хто це?!» Й одразу зрозумів, що цей стогін вихопився з нього...»
— Німці!!! — багряним спалахом зблиснуло крізь розірваний сон. Він розплющив очі.
Чорний отвір автоматного дула дивився йому просто у вічі. Він відчув, як запульсувала кров у скронях. Стати на ноги йому не дали. Один з трьох кинув його долілиць, альпіністською мотузкою швидко зв'язав руки та ноги і недбало штовхнув на підлогу. Тільки тепер Цвях остаточно отямився. Забився у безсилій люті, намагаючись вивільнитись і марно напружуючи всі м'язи змученого тіла. І зразу ж отримав кілька жорстоких ударів по ребрах масивними черевиками. Після них угамувався, кашляючи, харкаючи кров'ю й задихаючись...
«От і познайомились. Вишукані в тебе, Іване, манери, прийняв гостей... Під дих, сволота, врізав...»
— Звідки він тут узявся, хотів би я знати? — впритул підходячи до притихлого Цвяха, запитав Айхлер. — Чи не той це тип, якого ви не долічилися, коли взяли у полон тих свиней, га, обер-фельдфебелю? Подивіться на нього уважніше.
— Хоч пика в нього чорна, як халяви моїх парадних чоботів, однак я напевне пам'ятаю, що його серед тих не було. Це точно, пане гауптмане.
— Гаразд. Серед полонених його і не могло бути... Поки що облиште його. Всім відпочивати! — гауптман віддав команду так, наче перед ним на плацу стояв взвод солдатів.
Фашисти обшукали Цвяха, відібравши все, що в нього було. Потім кинули в куток і дали спокій.
Він намагався послабити вузли, напружуючи м'язи то рук, то ніг, але мотузки були зав'язані майстерно.
«Як по-ідіотському попався! По-ідіотському... А тебе, дурню, що, — на цей острів висадили розуму набиратися?..»
Він закашлявся й затих.
«Життя тут напрочуд одноманітне, весь час доводиться з чогось викараскуватися.
Закурити б... Але він відсунув цю безглузду думку подалі. Ну що ж, наше завдання просте — чекати свого часу. І час цей обов'язково настане».