Скільки часу минуло відтоді, як його очі наштовхнулися на чорну зіницю автомата, він не знав. Годинник відібрали. Все забрали, гади, до останнього сірника. Що було далі, він пам'ятав погано, тому що свідомість його то потьмарювалася павутиною непритомності, то виносила на поверхню невиразні страхіття. У пам'яті лишилися якісь уривки реальності: фашисти послабили мотузки і витягають з невеликих пласких речмішків їжу; легке подзенькування фольги, в яку запаковують білий хліб; густий запах оливи. Сардини жеруть, тварюки! Поворушив важким розпухлим язиком у пересохлому роті. Здається, він застогнав, бо один з німців обернувся в його бік, уважно подивився зверху вниз і щось сказав двом іншим. Ті похмуро всміхнулися. Потім знову — чорне забуття...
Вони вже три години йшли пухким снігом, й Цвяхові з великими зусиллями вдавалося ковзання — лижі були пошматовані вкрай. Він ступав у зв'язці між двома німцями й ледве встигав за першим, через що задній кінець мотуза час від часу провисав, і тоді кремезний німець, що йшов позаду, горлав на нього. Останнім, окремо від них, тримався, напевно, офіцер, який сторожко стежив за їхньою ходою. Так вони йшли в сніговому безгомінні, тривожно озираючись на верхів'я льодовика, звідки їх наздоганяв густий туман.
Лижі, шурхіт снігу й ломота у всьому тілі... Цвях чекав. Він розумів, що на рівнині та за такої видимості шансів відірватися від німців він не мав. Йшли вони вглиб острова, північна частина якого була майже пласкою. Отже, його час іще не настав. Але він однаково з якоюсь надією раз у раз поглядав за спину. Велетенське біле пасмо рухалося за ними, і конвоїри озиралися все частіше. В їхніх очах читалося занепокоєння.
«Давай, давай, ганси... Жилки затрусилися? Добрячий острівець ви вибрали. Вітри міняють напрям чи не кожної секунди і без жодної логіки».
Однак його сподівання померхли, щойно перший німець зупинився і, простягнувши руки вперед, щось хрипко й весело прокричав.
За півкілометра попереду й ліворуч Цвях побачив якусь дерев'яну будівлю, схожу на присадкуватий зруб. Німці зійшлися в коло і обмінялися кількома короткими фразами, серед яких він вловив лише слово «червоні». Напевне, ця хатина й була метою їхнього походу, і вони побоювалися знайти тут «червоних» десантників. Веселість їхня швидко змінилася стурбованістю. Цвях чудово розумів її причину: з димаря вився легкий, але виразно помітний навіть на такій відстані димок. Там були люди! «А фріц, диви, як кліпала свої вирячив! Справжнісінький удав!» Удава Цвях ніколи не бачив, але зараз йому чомусь здалося, що очі в удава мають бути саме такі, як у цього фашистського офіцера. «Гаразд, не німці, тоді хто ж? Наші? Мисливці-норвежці зі шхуни? Але шхуна явно вже не першу зимівлю тут стовбичить, тих людей на острові вже давно нема. А мисливці — які зараз, у дідька, мисливці? Отже, наші? Батя? Ні, вони ближче до фріців дислокуються. Може, Смага? Адже ти їхній шлях так до кінця і не простежив... Може, їм вдалося чкурнути?.. Так чи так, але тепер вуха треба нашорошити. Дивись, не проґав, Іване. Все'дно — наглою смертю не помреш...»
Гауптман Айхлер намагався говорити чітко й спокійно. Після інциденту на льодовику він зумів повністю опанувати себе і обміркувати свої подальші дії. «Їм» не вдасться ані позбутися його, ані залякати. Під «ними» він розумів перш за все майора Гревера та обер-фельдфебеля. Не виключав і того, що після повернення на базу зіткнеться з виявами ворожості з боку інших. Але він був упевнений в собі завдяки тій силі, що стояла за ним. Тому зараз хоча й відчував деякі вагання, але віддавав накази голосом, який не мав жодної нотки невпевненості або сумніву. Сили він розподілив так: першим повинен був іти Фегман, за ним, у зв'язці з полоненим, — обер-фельдфебель і останнім, трохи віддалік, — він сам. Спершу він хотів було пустити полоненого поперед себе і прикриватися ним, мов щитом, але одразу ж передумав — невідомо, чого можна чекати від цього брудного виродка, хай з ним морочиться Ран, у нього це вийде краще. Та й полонений відволікатиме увагу фельдфебеля від нього, Айхлера. В тому, що Ран не полишив своїх чорних задумів щодо нього, гауптман не сумнівався. Тим часом від цього критичного моменту можна було чекати будь-чого. Тому й вирішив іти слідом за підлеглими глибоко в ар'єргарді, дотримуючись максимальної обережності. Вони перевірили зброю, Айхлер витяг і заздалегідь зарядив ракетницю: потрійна зелена — «хижа зайнята червоними» — та ще раз оглянув свою групу.
Кремезний німець без остраху стояв упритул до Цвяха, проте поводився обачно. Він закріплював якимось химерним морським вузлом мотуз на поясі Цвяха. Перевірив слабину, залишився задоволеним. Цвях перехопив холодний швидкий прижмур ворожих очей. Німець працював спокійно та впевнено, без тремтіння в пальцях. Він саме працював, — з повагою, яка несподівано прорвалася крізь ненависть, подумав Цвях.
Потім повільно й сторожко вони рушили до самотнього будиночку, зануреного в сніг ледь не по самісінький дах, щосекунди очікуючи звідти пострілів.
Вони наблизилися до будинку на критичну дистанцію і півколом розташувалися біля дверей. Німці залягли й приготувалися до стрільби, тільки Цвях залишився стояти — сам посеред густої чистої білини. Фельдфебель різко смикнув мотуз, і Цвяхові також довелося лягти. Потім фельдфебель присунувся ближче до нього, скоротивши відстань метрів до чотирьох, і, несхвально похитавши головою, погрозив пальцем. «Суворий вихователь, хай йому грець!..»
У хатині, здавалося, ніби й не жевріло життя, і, якби не дим, можна було б заприсягтися, що сюди ніхто не навідувався принаймні років із п'ять. Людських слідів навколо не було. Та й не дивно, хуртовина все замела, вирівняла. «А хатинка, мабуть, норвезька. В будь-якому разі, не слов'янська. Ми ставимо зруби з колод, а не з дошок. Зараз буде бій, а я?.. Треба на цього накинутися... але він грамотно ліг, дистанція завелика. Спробую ближче...»
Він почав потихеньку присуватися до фельдфебеля, що втупив у двері уважний, напружений погляд. Смерті в бою Цвях не боявся, але ж не в теперішньому його становищі. Безпорадним, мов худоба на прив'язі! Ні, не зараз!
Після нетривалого вичікування крайній ліворуч, що опинився зі всіх найближче до дверей, наважився відстібнути лижі, різко випростався й зигзагом кинувся до будівлі. Цвях чекав черги, як сигналу, і готувався до останнього стрибка. Але хижа зачаїлася — німець, зробивши дві короткі перебіжки, впав майже біля самісіньких дверей. Тепер він був у мертвому просторі, його вже не могли дістати з будинку. Останнім пружним зусиллям німець кинув тіло під схил даху і притиснувся спиною до сліпої стіни. Невже там — нікого?
Фельдфебель зібрано й незворушно, кинувши лише побіжний погляд через ліве плече в бік офіцера, недбало смикнув за мотуз, даючи зрозуміти Цвяху, що треба звестися й рушати вперед. Цвях від такого приниження відчув сильну спокусу кинутися на фашиста саме тепер, коли дистанція була мінімальною. Кинутися і вчепитися в горлянку! А там — пан або пропав. Але, зустрівшись очима з німцем, зрозумів, що той його просто зімне й відкине вбік, мов обгорілий сірник, — сили були надто нерівними. Він зів'яв. А від німця не приховалася його миттєва рішучість, мабуть, він прочитав її в погляді полоненого. Тому, коли Цвях, повернувшись спиною, рушив у бік хатини, німець дав мотузу напнутися.
Вони рушили вперед, і німець весь час збочував праворуч, намагаючись бути за спиною полоненого, під його прикриттям. Цвях зрозумів, чого той добивається, і не пручався. Так вони дісталися до лиж, полишених другим німцем, який зараз стояв під стіною хатинки й уважно стежив за їхнім рухом, не випускаючи з поля зору й дверей. Потім він припав вухом до стіни, але всередині, мабуть, було тихо, бо по якомусь часі німець скривився, змахнув рукою, що означало — всередині жодного звуку.
Потім він пересунувся до вікна і з чутливою обачністю, будь-якої секунди готовий відсахнутися, припав до нього. Будинок залишався німим. Майже півхвилини ретельно й терпляче вдивлявся німець у темряву хатини. Кожної миті Цвях чекав пострілу. Він приготувався до смерті, але збирався прихопити з собою й фельдфебеля. Мотуз напнувся, Цвях задумав смикнути його на себе й виставити назустріч лижні палиці. Якщо вчасно впасти, то, можливо... Він усвідомлював, що різниця в силі й вазі між ним та його конвоїром дає йому мало шансів, але іншого виходу не бачив.
Німець біля вікна раптом різко відсахнувся. Цвях відчув, як напружився його конвоїр. Потім німець під хатиною знову обережно присунувся до скла й почав вдивлятися у щось, що насторожило його, вже з явною метою, не крутячи головою. Нарешті відірвався від вікна, перевів подих і, знявши рукавицю, спершу відігнув вказівний палець, потім опустив додолу великий палець і розвів долоні. Цвях бачив, як чіпко стежив за цими сигналами фельдфебель, як ворушилося дуло його автомата, готове вивергнути смерть. «Один? Мертв'як? Хто?»
Тепер, як зрозумів Цвях, фельдфебель разом з полоненим мав також підтягнутися до дверей. Але він залишився на місці. Це було не за правилами. Цвях переводив погляд з одного німця на другого, силкуючись збагнути логіку їхніх дій.
А погляди ворогів були звернені до офіцера. Той і далі тримався на значній відстані, націливши автомат на вікно й двері. Це був явний перебір — з такої відстані його стрілянина була б неефективною. Полоненому раптом здалося, що подібна думка промайнула й у головного конвоїра, він навіть помітив легку гримасу зневаги на обличчі фельдфебеля. Офіцер тим часом не бажав повторювати пересувань своїх підлеглих, він проїхав уперед і ліворуч, метрів на п'ятдесят скоротивши відстань до хатини. Тепер усі завмерли, приготувавшися до вирішального стрибка.
«Ну, Іване, готуйся до зустрічі з Богом!»
Німець під стіною, підкоряючись жесту фельдфебеля, ударом ноги розчахнув двері навстіж.