Він дивився на скляну балабушку, що тьмяно поблискувала. Його спільник. Ціанистий калій. Він допоможе зневажити ворогів. Майор Гревер був вояком і відтак завжди був готовий до того, що ампула йому придасться. Ця дрімотна смерть у скляній оболонці обіцяла свободу вибору.
Він повернувся спиною до вікна, і сонячні промені, що раптово пробилися крізь хмари, зігріли спину. Не помічаючи їхнього лагідного дотику, він перебирав у пам'яті своє життя. Тепер «парадокси Гревера» набули іншого забарвлення. Абстрактна гра розуму набула матеріальної форми й утілилась у його долі. І якщо вже вмирати, то краще розлучатися з життям у хвилину, яку обереш сам.
«Хто знає, як скоро всі ми станемо перед очима Бога... — він провів тремткими пальцями по волоссю, по обличчю, по очах, відганяючи тяжкі думки. — Хто знає?..»
На зміну хаосу почуттів повільно приходив жаданий спокій. «Сплатити борги! Ось що найголовніше! Як там «місія Рана»? Час уже йому подати звістку. Довго затягувати з радіограмою Айхлера не можна. Невже я дам дозвіл на передачу? Сам собі підпишу вирок? Спокійно! Спокійно. Зараз не можна форсувати події. Подивимось!..»