Тіло не слухалося, як чуже. Коли Смага ледве-ледве розплющив очі й, намагаючись зосередити погляд на найближчому камені, спробував було звестися, камінь чомусь мав фіолетовий колір.
«Напевне, шок... Контузія... — Він згадав, як куля збила шапку... — Невже?.. Той гад поливав від стегна... Друга куля зачепила потилицю... Кам'яні осколки — обличчя...»
Думки обривалися, і йому ніяк не вдавалося зосередитися.
«Я живий... А мав би бути мертвим... Але ж живий! Чому тихо? Вони ж мали добити мене... Може, я в полоні? Ні, я на льоду, а не в приміщенні. А може, залишили здихати на морозі, а самі стежать з горища?»
Він знову спробував задерти голову й роздивитися. Спробував проковтнути слину. Слини не було. Був великий, сухий і неповороткий язик.
«Я мушу звестися... Повинен. Хоч голову... Невже він бив розривними? Кров?.. Де кров?..»
Він прислухався до свого тіла. Важко скосив очі, намагаючись побачити кров на фіолетовому снігу. Але крові не було. Болю не було також.
«Напевне, вони шукали мене... Чому ж не знайшли? Невже я сам пішов?.. Далеко?.. Ага, треба підвестися. А вони стежать за мною і чекають», — раптом жахнувся він.
Перевернувся набік і спробував виповзти з-під снігового дашку, що навис над його сховком. Відчув автомат під ребрами.
— Я живий, живий, живий! — повторював собі, долаючи тупе відчуття відсутності власного тіла. — Я живий, а Чорний — мертвий... Іван теж. Він звалився з причалу...
Спробував звестися навколішки. Це йому стало великого труду. Повільно виповз з-під дашку, огинаючи замет, сів на сніг і роззирнувся.
Праворуч тяглося скельне пасмо, а з трьох боків — крига та сніг. Просто перед собою, але далеко насподі, він побачив метеостанцію. Спостерігаючи за метушнею маленьких постатей, що копирсалися навколо будинку, він здивувався, що зміг відійти непоміченим так далеко. Наче в тумані, він стежив за біганиною білих силуетів навколо підірваного дизеля, бачив, як німці готують нарти.
«Там тепер нема чого робити. Мені в інший бік, — долаючи слабкість, що насувалася з лункої тиші, твердо наказав собі. Він знав — відчаю не можна коритися. — Нехай вони там сидять напоготові, й мені нічого не світить, але все інше — дурниці».
Вигріб з-під пахви автомат, витяг магазин. Порожній. Намацав за спиною підсумок. Видобув новий магазин і вставив у автомат.
«Якщо вже так сталося, поспілкуємося востаннє, хоча й набоїв малувато. Боєць спецзагону Володимир Смага до бою готовий!»