«Нещодавно звалився в глибоку тріщину один із солдатів. Ми витягли бідолаху, але той уже не дихав. Я написав у рапорті все, як було, — нещасний випадок. Хоч, як на мене, краще б він загинув від кулі як солдат. Гинути від нещасного випадку, хоч би й «при виконанні бойового завдання» (намагався пом'якшити формулювання) тоді, коли тисячі гинуть від вогню та заліза, якось принизливо. Щось принизливе є в цьому для воїна, для нації, чорт забирай!»
Вітер нещадно рвав старі дошки їхнього випадкового притулку, від чого хатинка метеостанції, яку покинули німці, заледве не розвалювалася. Німці покинули острів, вочевидь, ще минулого літа, і, напевне, досить поквапливо. На це вказували безладно розкидані металеві столітрові діжки з-під соляри, що наполовину вмерзли в кригу, та клоччя якихось паперів і пожмаканої фольги на взятій памороззю дощаній підлозі; біля дверей горбилася купа вистріляних гільз, у кутку — проіржавіла ложка, уламок дзеркала...
Неабияких сил коштували їм ці п'ятсот метрів. За лічені секунди простір навколо них замкнула біла шаленіюча запона. Кожен ледве бачив спину переднього, а тому квапився ступити слід у слід, бо озвіріла хурделиця хутко замітала все. Рухалися назгинці, час від часу падали на відполіровану вітрюжищем холодну твердь. Якоїсь миті Щербові здалося, що вони схибили, проминули будівлю. Це було б зовсім не дивно, у такому сніговому непроглядді можна було проскочити ціль на відстані метра, не діткнувшись стін. Але, на щастя, Байда, який гайдарував, тримався напрямку на диво точно, й вони мало не лобами ввіткнулися в заледенілі дошки.
Відразу ж величезний і неквапливий Петро Чорний і розважливий норвежець Гаральд почали «пробуджувати» проіржавілу, в окалині, піч. Щербо помітив, як почали танути крижинки в намороженій бороді Гаральда, які досі сріблили й без того сиве волосся. А йому лише тридцять. Майже ровесники...
Після окупації Норвегії рибалка Турольф Кнутсен на власному боті приплив до Мурманська, бажаючи разом з росіянами битися з окупантами його країни. Народився він у провінції Фінмарк, і його знання місцевих умов було для групи надзвичайно корисним. Так він став «Гаральдом» і зараз терпляче й ретельно рубав дрова для розтопки.
Автомати винесли до тамбура. Кожен знав, що з холоду метал, якщо його внести до теплого приміщення, хутко запотіє, а опісля, лиш винеси зброю на мороз, вона так само швидко замерзне. Тільки Джафар, сидячи в кутку, акуратно обтирав приціл снайперки завчасно приготованою сухою фланеллю.
— Джафаре, а чи правда, що у вас, у киргизів, є страва під назвою «кавардак»? — нібито невинно запитав Назаров.
Акжолтой Ішенов, він-таки Джафар, мовчки кивнув і зосереджено продовжував робити своє.
— А ти казав, повітря мало... — замість Джафара відгукнувся Чорний, перевертаючи проіржавілі колосники.
— То Цвях, а не я... Так, нудна земелька нам попалася... — незвично тихо відреагував Назаров.
«Справді, перехід від задушливої тісноти підводного човна до крижаних вихорів був надто різким. Та й розлучення з «великою землею» ще не згасло в душах, тисячі миль та безкраї льодові поля відділяли нас від людей. Ніби на іншій планеті. А фашисти, можливо, вже малюють нас на своїх картах...»
Чергувати до холодного тамбура пішов Цвях, якого старший лейтенант Байда підловив на фразі, що її Цвях промовив при вході: «А що? Як на мене, то краще сидіти на замерзлій воді, ніж у Сахарі». Звичайно, вартового ставили більше «про всяк випадок», у таку завірюху не варто було чекати чиїхось відвідин, та якщо вже причвалає до їхнього прихистку якийсь чужинець-вояк, — гарненькі вони будуть, коли він увалиться до тамбура і відразу стане власником тринадцяти автоматів та снайперської гвинтівки. Ну, з одним, скажімо, можна впоратися й голіруч. Навіть із групою... Але навіщо гусей дражнити?
Єфрейтор Цвях мав бурхливе напівзлочинне минуле бувалого шоферюги. Дуже охочий до зміни місць, женихань, взагалі свіжих вражень, з якогось дива до нестями любить згущене молоко та свій кинджал. Кинджал трофейний. Цвях особисто зняв його з убитого в рукопашній фіна. Піхви з оленячої шкіри саамської роботи, по стінці леза карбування: «Мертвий ворог не перехитрить». Раз у раз Цвях, пестливо погладжуючи піхви, дивився на кинджал з теплим прищуром і примовляв: «А що? Головне — тихо, без гуркоту... Чвирк, і нема фашиста». Після чого його погляд ставав зосередженим, хижим.
Зараз Цвях без ентузіазму відповів: «Єсть!» — а до себе пробурмотів:
— Якщо відкину ратиці, прошу описати в некролозі всі мої видатні заслуги, а також вказати, що небіжчик був тихий, лагідний хлопець. — Похукав у рукавиці й вийшов до тамбура.
Під гудіння полум'я, яке нарешті розгорілося в плиті, почали влаштовуватися зручніше.
— Дивлюсь я, Васю, на твій рюкзак, і чого це він у тебе такий худий? — запитав Назаров підозріло невинно.
Власник велетенського рюкзака єфрейтор Крапович, не підводячи очей і не сприймаючи жарту, похмуро відповів:
— Тридцять кіл, як у всіх...
— Спочатку я гадав, що в тебе там однісінька ложка, а тепер зрозумів: його розперло від твого бажання заробити медаль «За відвагу», — нудним голосом закінчив Назаров, підсідаючи поближче до пічки.
Щербо знав, що в рюкзаку Крапович тягає намет.
— А от у Жори там, напевно, понабивано сподівань та героїзму, — не вгамовувався Назаров.
Сиротін ніяково посміхнувся, а потім без жодного пафосу тихо промовив кудись убік:
— Кожен солдат носить у своєму речмішку передовсім майбутнє Вітчизни й готовність загинути за неї.
Він сказав це стиха, але почули всі.
Скинув очима довготелесий киянин Смага, що мав університетський диплом і постійно здивований вираз обличчя.
— Піднесені почуття рвуться з мене, немов струмінь з вогнемета! Ти страшенно правий, малюк. Ти ще забув про маршальський жезл, який ми всі просто зобов'язані тягати з собою...
— А жезли нехай фріци в своїх ранцях тягають, — буркнув Сиротін, опускаючи голову.
— Тільки дуже тебе прошу, — провадив Смага, — заощадь пафос і, коли ми закінчимо протирати штани в цьому німецькому свинарнику й вийдемо на природу, не кидайся відразу щось нам доводити і втілювати в життя програму, що тільки-но виголосив. Не поспішай та краще подбай про те, як не поморозити шкуру, бо вона ще... Вітчизні дуже знадобиться.
Смага відкинувся на спину і, струшуючи крапельки води з відталих брів, проголосив, звертаючись до Валєєва:
— Особисто я згоден проміняти всю свою фронтову славу на твою трофейну запальничку, га, Ігнате?
В минулому оленяр, а нині сержант Ігнат Валєєв сидів навпроти і, скінчивши набивати тютюном невеличку ненецьку люлечку, саме збирався розпалити її з допомогою пласкої й вишуканої німецької запальнички. Він посміхнувся, зібравши лукаві зморшки біля очей, і щойно хотів відповісти, як його перебили.
— Прижиттєву чи посмертну? — з удаваною байдужістю запитав той-таки Назаров.
— Не зрозумів. Що?..
— Ну, я кажу, славу... прижиттєву чи?.. Як по мені, то краще посмертну...
— Щоб тобі поприщило, мухоморе! — обірвав його старшина.
— Я давно казав, що в Управлінні неправильно оцінили твою натуру, давши помилково псевдо — «Блондин». Я б назвав тебе: «Туберкульоз», це б дуже пасувало тобі. Одначе скажи, ти хоч знаєш, як німецькою буде «запальничка»? — не давши Назарову змоги відповісти, перевів розмову на інше Смага.
— Університетів не закінчував! — Назаров не звик за словом лізти в кишеню.
— То я тобі скажу, а ти постарайся запам'ятати:
«Дас Аутоматікцігареттенанцундунгсштрайххіцерерзатццойг». От!
— Не може бути, — здивувався Назаров.
— Точно. «Автоматичнацигаркозапалюючасірникозамінюючаштука». Непогано! — Щербо посміхнувся. Пікіруються хлопці. Нехай. За кілька годин почнеться робота. Хуртовина стихає.
— Чи далеко супротивник? — ця бентежна думка повсякчас стриміла в голові і відлунювала тривогою в грудях. А якщо ми на видноті? І тільки-но скінчиться снігова круговерть, як відразу опинимося під вогнем? Острівець невеликий... Вичікувати, поки нас приторохнуть у цій халупі? Але ж зараз хуртеча. І єдиний спосіб боротися з нею — відсидітися у сховищі. Нудно, зате надійно! І хоч немає ніяких гарантій, що нас уже не засікли, вважаю, що вони поводитимуться грамотно і не втраплять до елементарної полярної пастки. Під час завірюхи, коли не видно обрію й не прочитаєш рельєф, деформується просторове орієнтування, і люди блукають навмання. Найчастіше все те закінчується смертю. Гадаю, що вони так само досвідчені, як ми, відтак не дозволять собі необачних кроків. Отже, до кінця негоди можемо почуватися в безпеці.
Він подумав про те, що земля, на якій вони опинилися, непривітна, холодна, зловісна. Іхні ноги, наче ноги сліпців, шукатимуть хоч якогось опертя, обмацуючи кожен камінь, кожну крихітну фірну. Ця земля глуха до претензій та виправдовувань і відкидає будь-чиї вторгнення. І їхні сліди в крижаному безгомінні будуть слідами чужинців.
Після шестигодинного шаленства завірюха вгамувалася. Крізь окуляри бінокля Щербо бачив суворий, геть позбавлений життя пейзаж. Приголомшлива нескінченність, від якої очам було моторошно й холодно. В цьому непридатному до життя, чужому й гнітючому світі каменів і криги все видавалося величним і споконвічним.
Гаральд, якому Щербо передав бінокль, дивлячись на айсберги та вікову кригу, задумливо промовив:
— Стур іс, — і, повертаючи бінокль Щербові, переклав: — Велика крига. Ії виносить Льодовитий океан.
Картина й справді вражала. Суцільна кора синьо-зеленої криги блокувала гирло протоки та з гуркотом сунула на берегові скелі.
А вітер, здавалося, тут не вгавав ніколи.
Щербо вирішив відрядити розвідгрупу. Коли вони залишали хатину, помітили, що неподалік із пухкого снігу стирчать моржові кістки. Шестигодинна хуртеча не вкрила їх своїм саваном. Підсвічені сонцем, кістки справляли зловісне враження.
Пара від дихання миттєво кристалізувалася й осідала інеєм на вусах, бородах, бровах, підшоломниках, комірцях. П'ятеро бійців під командою старшого лейтенанта Байди стали на лижі, й за кілька хвилин їхні силуети розтанули й зникли в мертвому хаосі. Завдання — оглянути острівець з найвищої точки.
І тут ті, що залишилися, раптово почули потужний гуркіт. Враження таке, ніби на них накочувався танковий полк. Танки? Звідки тут танки?
Лукашевич і Чорний припали до вікон, однак їхні напружені очі не змогли вловити ані найменшого руху серед білого горбкуватого ландшафту. А вибух пролунав знову. Другий, третій... Уся група миттю вибігла з хатини, залягла в сніг, а прочинені двері гучно загрюкали на вітрі.
Та, пролежавши так кілька хвилин, нишпорячи тривожно очима в білому безмежному сніговинні, вони так і не змогли виявити джерело звуків.
Зрештою вийшли на узбережжя й зупинилися подивовані: всю акваторію, що прилягала до Ярд-фіорду, вкривала крига. За проминулу чверть доби вітри й течії прибили до острова велетенські крижані поля, і тепер весь прибережний припай під тиском неймовірної ваги приймав на себе удар крижаної стихії. Крига жила, ворушилася, зітхала. Смуга криги сунула й сунула, зіштовхувалася, кидалася нагору, з гуркотом тріскалася, ставала на ребро, здиблювалася, громадилася одна на одну. Невеликий майданчик, на якому група під час висадки залишила спорядження, от-от мав щезнути під шаром криги.
Знову пролунав вибух. Рівне крижане поле розміром із півкілометра, що застрягло між двох торосів, з гуркотом розломилося. Потужні невидимі сили волочили, крутили поставлені на ребро крижини, немов ті були з крихкого скла.
Старшина Лукашевич скинув з плечей рюкзак та автомат і, перш ніж хтось устиг його перепинити, кинувся до саней.
— Назад! — радше інстинктивно крикнув Щербо. Але його голос загубився в гримотінні. Він зреагував пізно, бо порив старшини був несподіваний для нього: адже Щербо передусім прорахував можливі варіанти дій групи. Висмикнути вісімдесятикілограмові сани, що, напевне, встигли за чверть доби добряче вмерзнути в кригу, навіть фізично дужому старшині було непосильно. Важити життям своїх бійців за таких умов Щербо просто не мав права.
На очах у всієї групи крижини постали на ребро, мов стіни триповерхових будинків, розвалилися на десятки важких брил і нависли над крихітним майданчиком.
Старшина не гаяв і миті. Секунда — розрізані мотузки, ще секунда — відкинуто брезент. Він схопив перше, що трапилося під руку, — те, що лежало згори, і жбурнув за спину, не дивлячись, куди воно впаде. На допомогу метнувся Смага. Він опинився вже майже за спиною старшини й намагався впіймати те велике, чорне й важке, що летіло з-під його миготливих рук, як ближня до майданчика брила, озвавшися чимось схожим на стогін, почала осідати, дедалі більше похиляючись багатопудовою верхівкою в бік двох людей. Навряд чи вони бачили навислу над ними смертельну небезпеку. Щось інше за зір та мозок, якийсь внутрішній датчик, шалено переробляючи інформацію про ступінь ризику, зашкалив десь усередині, й усі клітини, завібрувавши на гранично можливій частоті, злилися в несамовитому резонансі, за частку секунди кинувши вбік жадібну до життя плоть з-під сліпого громаддя.
Раптом старшина якось незграбно послизнувся й важко повалився на лід. Це було так несхоже на старшину, що всі, хто був поруч, у єдиному пориванні подалися вперед, а Ткачук примружився, з трепетом очікуючи сухого тріску криги та кісток. Але, вочевидь, цього разу доля пощадила старшину. Величезний крижаний моноліт висотою метрів із дванадцять рухався праворуч, де тороси вже витяглися у єдине суцільне пасмо, і враз зачепив загрозливо нахилену крижину, збив її, перекинув набік, а з нею зрізав і майданчик з похиленими саньми. Але Смага мертвою хваткою вчепився у маскхалат старшини й ривком встиг вихопити товариша з-під багатотонного крижаного катка, що зі скрипом і шипінням перемелював сани разом із поклажею.
А потім, важко переводячи дух, довго стояли на березі і скрушно дивилися, як то ліворуч, то праворуч ростуть тороси й витягуються вздовж берега в суцільний фортечний мур з баштами та бійницями. Крига рухалася не за вітром. Дув чистий норд, а крига рухалася з норд-осту. Напевно, величезна сила, що штовхала її, чаїлася десь далеко в морі. Вся прибережна крига суцільною масою сунула в південно-західному напрямку.
«Принаймні з цього боку небезпека нам не загрожує», — філософічно підсумував Щербо. Потім докірливо подивився на старшину:
— А ти казав — танки...