Дивовижно пустельним видався старшині цей льодовик і той кілометр, що його вони десятки разів промацали, проміряли очима... Такою настороженою й пустельною буває лише нейтральна смуга, що розділяє дві ворожі сили, де все пристріляно, де скрізь за тобою стежать чужі очі й ловлять тебе чужі наведені дула. І ти йдеш до цієї пастки, стримуючи тремтіння і відганяючи геть гарячкові думки про розчинену в повітрі небезпеку, наче тягне тебе туди якась незбагненна сила.
— Тьху, чортівня... Жижки тремтять, Ромо?.. Це від того, що ганси дула наставили, — заспокоїв він себе. — Саме час нашому гауптманові голос подати, — і він швидко скоротив відстань до полоненого.
Загрозу від кулемета своїх гауптман Айхлер відчував на відстані. Невиразна тривога, яка охопила, коли він побачив реакцію товаришів по зброї на їхню появу в зоні видимості, посилилася, щойно з барака вийшов офіцер. Айхлер легко впізнав у ньому Гревера. Потім побачив, як Гревер, потверджуючи його підозри, які він відштовхував зараз від себе, боячись їм вірити, відірвався від бінокля й притьмом побіг до кулемета, відштовхнув стрільця й сам припав до прицілу.
«Він помітив мене... Він упізнав... — Жаска думка ошпарила його: ось зручний момент для розправи! Фельдфебелеві Рану не вдалося, то що може завадити зараз?..» — Айхлер здригнувся, холодні мурахи полізли спиною, а в грудях заколотилося щось нудотне, що полізло бридким запамороченням у голову.
Айхлер відчув, що ладен був з ревом кинутися на свого ворога у вермахтівському мундирі. Але... обставини працювали не на нього. Шансу на порятунок — жодного. Він це зрозумів, щойно Гревер кинувся до кулемета. Враз Айхлер, непохитний, жорстокий, відчув себе жалюгідним, беззахисним і маленьким у цьому холодному й нескінченному сніговому безгомінні. Дуло було націлене прошити його гарячим свинцем, тільки так. Айхлер здригнувся. Треба щось зробити, попередити, зупинити...
Він рвонувся вперед. Та його крик застряг у горлянці...
Густе морозне повітря розітнула кулеметна черга. Свинцевий струмінь розрубав простір ліворуч від головної групи і вдарив по гауптману, старшині й Сиротіну. Хвиля оглушливих звуків кинула людей на кригу.
Вогняні траси низько стелилися над льодовиком. Але незабаром крізь клубочінь снігової порохняви страхітливі вогняні траси потяглися просто до них.
«Зірвалося? Чому? Невже німець здогадався?..»
Щербо падав у сніг, перевертався, плазував, а довбешку роздирало запитання: «Чому? Що не спрацювало?!»
Кулі вдарили поряд, розбризкуючи крижані скалки. За спиною хтось оскаженіло виматюкався.
Все вкрила снігова коловерть. Хурделиця — на щастя чи...
Починати атаку за таких умов було божевіллям. Вони прирекли себе на безглузду загибель. Або від куль, або від хуртовини.
Тому вони зробили єдино можливе, що можна було встигнути до того, як хуртовина набере сили, — спробували повернутися туди, звідки почали свій останній, як здавалося, кидок — на пост.
Німці припинили стрілянину — снігова завіса розвела ворогів. Поклали на лижі пораненого в ногу Назарова та й накивали п'ятами, поки хуртеча не розійшлася так, що руки не видно. Щербо трохи затримався, час від часу пускаючи верхом короткі траси. Трасуючими кулями він давав напрямок старшині.
Швидше, швидше! Лють на себе й на фашистів вихоплювалася назовні, але Щербо чавив емоції і продовжував плавно та обачно натискати на спуск.