Мотуз двічі вирвався з рук. Хоч Байда був насторожі, цей ривок заскочив його зненацька.
Лижі ковзали вперед з ледь чутним шурхотом. Мотуз на снігу був майже непомітний, ледь угадувався в мороці. На мить він відчув себе невагомим, відірваним від земної поверхні, він плив у тиші назустріч білому спалаху!
Німці відкрили вогонь раніше. Один із автоматників полоснув вогнем, і цей спалах допоміг Байді визначитися в просторі. Фашист бив наосліп, він не бачив ворога... Від переляку... «Лупить, щоб відчути себе живим...» Ще один поштовх палицями, і... перед очима Байди постали два велетенські монстри, петиметрові велетні... «Мати моя ріднесенька!..» Він чув про це — розсіяне світло, оптичні обмани, про те, що в «імлі» недокурок перетворюється на гарматне дуло, але щоб таке!..
... Один з них ще борсався, заплутавшись у лижах. Йому заважав баул, що збився зі спини на шию та праве плече, папери змістили центр ваги й скували праву руку... Німець скидався на верблюда з горбом і неприродно вигнутими ногами. Він не становив небезпеки. Але другий стояв лицем до Байди, просто навпроти, і чекав. Він був наче й поруч, на відстані випростаної руки, і водночас перебував на відстані метрів шести-семи, немов двоївся. А далі вгадувався ще один — цей світився в імлі, наче намащений фосфором велетенський людський контур... За ним — ще один, ще... Міраж... Дзеркало в дзеркалі...
Вони помітили один одного майже водночас. «Який же з вас, мерзотників, справжній?..»
Вагання тривало мить. На спуск натисли майже одночасно...
Ось вони — «папери», за які Ігнат віддав життя. Ось вони! Він добув їх, витрусив, видряпав, видер! Але радості не було, він занадто втомився. «Хлопці повинні зробити решту. А до «решти» ще дуже далеко. Зберися! І в тебе ще море роботи. Ти повинен допомогти групі, ну!..»
«Я готовий», — сказав він собі за хвилину і повільно випростався. Перевірив пістолет, автомати, пошкодував, що немає гранат.
До метеостанції було рукою докинути, якихось метрів із сімдесят.
Він натягнув мотуз і повільно рушив ламаною дугою до принишклої в білих вихорах станції. За тридцять кроків наштовхнувся на напівзасипану снігом вирву. Кілька секунд вдивлявся в купу напівобгорілих дошок і понівечених, вкритих памороззю листів металу, в яких насилу можна було розпізнати зруйнований вибухом дизель. «Наші, — здогадався він, — тут були наші... — Серце пройняло хвилею тепла, немов отримав звістку від рідних. — Не дали гансам розкошувати... Молодці! Тепер моя черга. Зараз...» — Тепло одразу зникло, натомість з'явилася холодна рішучість.
Обійшов вирву й після короткої боротьби з вітром тицьнувся плечем у скрижанілу стіну метеостанції. «От і причалив, слава тобі, Господи. Тепер треба акуратно попоратися всередині... — Відвернувся од вітру, переводячи дух. — Акуратно».
Торкаючись плечем крижаної стіни, рушив до входу.
Двері були замкнені, й він швидко й уривчасто почав стукати. Удари його були навмисне хаотичні й безсилі, немов у двері грюкала знесилена тривалим блуканням у хуртовині людина. Він знав, що в тамбурі неодмінно є вартовий, який чекає на двох посланців. Його повідомили про них телефоном. Устигли до того, як він перерізав телефонний дріт. І тепер він, Байда, повинен був зіграти замордованого хуртовиною... як його... Штоттеля?.. щоб йому відчинили.
— Відчиніть... це Штоттель, відчиніть... — застогнав він, притиснувшись до самої щілини.
Зсередини почувся приглушений голос:
— Хто тут? Пароль? — в голосі вартового була тривога, яка відчувалася навіть крізь двері.
«Ганси залякані. Погано...»
— Мерщій відчиняй, бовдуре, це я — Штоттель... Відчиніть... — Він і далі грюкав в тому ж хаотичному, послабленому ритмі, ігноруючи запитання вартового. — Швидше!
Радше відчув, ніж почув брязкіт засува, що його посунув вартовий. Двері прочинилися зовсім трохи, але він плечем розширив просвіт, і, низько нахиливши вкриту глибокою відлогою голову, ввалився до тамбура. Двері одразу зачинилися, відгородили його від снігової веремії.
«Спізнився, голубе...» — подумав Байда, переступаючи через німця. Витер ніж об задубілу штанину й відчув, що змерзле було тіло знову робиться слухняним, втома й біль притлумлюються.
Присмерк тамбура не могла розігнати одна карбідна лампа. «Хріново їм без дизеля, га?» Він машинально розминав поморожені пальці, що по черзі відлунювали болем, коли двері в тамбур різко прочинились, і в отворі з'явився чоловік.
Це був фельдшер Фріц Гаєвскі. Хвилини три тому він зайшов у ватерклозет, що був поряд з холодним тамбуром. Позаяк розділяла їх лише тонка перетинка, Гаєвскі чув якусь метушню і навіть чийсь придушений хрип. Це здалося йому підозрілим. Після того, як червоні головорізи поцупили його автомат і ледве не випустили дух з нього самого, він, лишившись без зброї, почував повсякчас занепокоєння й страх. Йому насилу вдалося випросити в кухаря мисливський карабін, який завжди і скрізь носив з собою. Хоча його запалені очі сльозилися, а голова була забинтована й у ній чулося болюче гудіння, він зняв карабін з плеча й поклав палець на спуск. Потім відчинив двері в тамбур.
Байда схопив карабін обома руками за дуло і різким ривком втягнув німця в тамбур. Ривок був такий дужий, що фельдшер полетів головою до дверей. Палець його при цьому мимоволі смикнувся, і присмерк тісного тамбура розпанахав яскравий спалах пострілу.
— Х-х-хай би тебе грець ухопив!
Байда всадив у фельдшера, який ще не встиг приземлитися, коротку чергу. «Інкогніто порушено. Прикро. Дуже прикро, — повторив він і, різко кинувши тіло в коридор, навмання й, радше за звичкою, дав віялом чергу, перекриваючи свинцем приступний простір. На протилежному кінці скрикнув хтось темний і невиразний. — Це вже третій...»
Прислухався і, здивований тишею, метнувся впоперек коридора до протилежної стіни. «Не може бути... Нагорі ніхто не гупав... — притулився вухом до дверей поруч, — теж тихо. — Не може бути». Всадив чергу, ударом ноги розчахнув двері і кинувся до кімнати.
У кімнаті нікого не було. На столі — розкидані фотокартки, якісь склянки. На стіні — барометр, праворуч, на стелажі — рулони карт. «Синоптики», — здогадався Байда. Кинувся назад.
«Зачаїлися, покидьки. Це найгірше, що може бути. Проте виходить, що їх небагато...»
Наступні двері. Черга. Дим, тріски, темрява, гуркіт алюмінієвих мисок, ледь вловимий запах хліба. Сухого, черствого, солдатського, але чужого. Він радше вгадувався, цей аромат хліба, крізь пороховий чад: «Хліб, він і в них хліб...»
І тут порожньо... Хотів податися назад, але чутливе вухо вловило в кінці коридора важкий скрип, який змусив притиснутися спиною до внутрішньої стіни. «Стій, де стояв. Там хтось причаївся за рогом... В кінці коридора обов'язково повинен бути ріг...» Він не встиг додумати цю думку, як поряд ударила густа черга. Кулі з виляском впаялися в дерево, з виском рикошетили у вузьку проломину коридора. Байда почув тупотіння принаймні ще двох німців, що поспішали на допомогу своєму камрадові. — «Вони по діагоналі від мене, — намагався за звуком виявити їхнє розташування Байда. — Зараз гранату підкинуть і... кінець. Треба вибиратися звідси. Куди? Вони втрьох так коридор нафарширують... Треба під їхню стіну перекинутися, тоді ще повоюємо...»
«Хоча б невеликий розгін! Відразу вибити протилежні двері». В тому, що вони замкнені, він не сумнівався. Двері були просто навпроти, за якихось три метри.
Згруповане тіло майнуло в повітрі, пружним вихором перетнуло неширокий простір коридора... Обома ногами — під замкову шпару!..
Удар був страшний. Язик замка вирвало з гнізда разом зі скобою. Двері затріщали й розчахнулися. Однак перешкода частково погасила інерцію стрибка, і Байда впав на порозі, до поясу висунувшись із кімнати. Він устиг дати коротку чергу вздовж стіни й відкотився всередину кімнати. «А вони проспали мій кидок, проспали, пташенята... Зараз гранатою...»
Якимось шостим чуттям Байда розгадав небезпеку, що нараз виникла за спиною. Він різко відсахнувся вбік, водночас перекотився на спину. Спалах на кінці дула, спрямованого майже в його обличчя, різонув по очах. Кулі вдарили в підлогу там, де щойно була його голова. Коротким змахом ноги Байда підтяв темну, майже чорну після яскравого спалаху постать. Німець повалився горілиць.
Тоді різко звів правицю й коротко і жорстко, неначе сокирою, вдарив німця ребром долоні по переніссю. Цей удар викликав шок і надовго відключав свідомість.
Німці чомусь забарилися. Це було незрозуміло. До Байди долетів глухий гамір колотнечі, і він збагнув, що саме зараз настав його момент, час зустрічного удару. Знову кинув тіло зі сховища під протилежну стіну, розстріляв на ходу здоровезного чолов'ягу, одягненого в сірий светр з розтягнутим коміром. Автомат здавався іграшкою в його червоних ручиськах. Двоє інших тільки-но випросталися, полишивши на підлозі чиєсь розтерзане, в брудних пацьорках бинтів, тіло. Вони не встигли переключити увагу на Байду, і він не пошкодував набоїв. Один з них пробіг за інерцією ще п'ять метрів, перш ніж грюкнутися лицем об підлогу.
Запала тиша. Крізь присмерк та пороховий дим, що заповнив коридор, Байда силкувався розгледіти того, хто своїм раптовим вторгненням загасив наступальний порив фашистів і тим врятував його.
Знову прислухався. Потім повільно й сторожко звівся на ноги. Не відриваючи очей від протилежного кінця коридора, перевірив пульс у двох німців, переконався, що з їхнього боку йому вже не загрожує небезпека, й лише після цього метнувся до розчавленого тіла того, котрий лежав біля напівпрочинених дверей з написом «Амбуланц». Ще не дійшовши до тіла, потовченого в сутичці, Байда впізнав у ньому Щербаня.
Його обличчя було розбите, а сам він, весь у закривавлених бинтах, скидався на розпотрошену ляльку.
— Як же ти опинився тут, рідний? — запитав себе Байда, не в змозі відірвати очей від тіла товариша. Зняв шапку й на секунду завмер під стіною... Хто тебе так? Він потяг тіло Щербаня в куток. «Спасибі за допомогу, Гришо, за все. Пробач... І прощавай. Чоловіча в нас справа, і ти виконав її гідно. А тепер... Нема в тебе більше вже справ на землі... Ми тут за тебе. Спи...»
Коли Байда обережно зійшов на останній щабель стрімко вигнутих східців, перед очима постав порожній коридор. Перші двері праворуч були відчинені, і стовп полярного світла тяг по підлозі сірий розмитий чотирикутник. Байда принишк, прислухаючись до тиші. Він не вірив їй. Щось невиразне насторожувало, змушувало серце стискатися в очікуванні. Потягнув ніздрями повітря: гуталін! Так і є. Запах густий, отже, джерело його десь недалеко. Зробив безгучний крок, і вухо вловило чужий, ледь чутний скрип, наче хтось переступив з ноги на ногу... «Ага, голубе! Довго ж ти чекав...»
І одразу почув у присмерку за спиною важке сопіння. Готовий був заприсягтися, що там, за спиною, щойно нікого не було. Він же роззирався, був певен...
Та німець виник ніби нізвідки, з повітря.
Байда шугонув під ноги першому німцеві, який пустив коротку чергу навмання. Огрядний фашист повалився через Байду, він не встиг уникнути Байдиних «ножиць».
Невловимим рухом метнув ніж у другого. Почув хрипіння. Потім підняв автомат... Короткі сухі черги прикували до підлоги двох учасників цього останнього бою.
В роті відчувався присмак металу й пороху. Пройняло болем у грудях. «Невже зачепив-таки? Коли?!»
Зазирнув у кожен куток, переконався, що будинок порожній, тоді наблизився до німця, єдиного, що вцілів і досі лежав нерухомо. «А, може, дуба врізав ганс?» Присунув німця до стіни, сам сів навпроти: «Ні, живий...»
Німець прийшов до тями. Байда дивився, як він мляво ворушить язиком. Майнула думка: «На якого дідька я залишив його поганити цей світ, зайвий клопіт».
— Хто ти? І як тебе звати?
— Радіотелеграфіст першого класу Фріц Бегель. Щасливий здогад аж осяяв Байду.
— Сідай, Фріце, передавай, — підштовхнув він німця до рації.
— Але зараз це даремно, пане офіцере. У хуртовину навіть короткі хвилі не проходять, — заперечив «радіотелеграфіст першого класу», який враз став балакучим від усвідомлення того, що він єдиний тут вижив. Він з острахом зиркав на страхітливого слов'янина, який сам упорався в вісьмома його товаришами.
«Передусім — оцінка достеменності: наскільки відповідає дійсності те, про що прогугнявив у ефір німецький радист? П'ятеро червоних здалися. Брехня! Що завгодно могло статися: взяти в полон знесилених, поранених, можливо, беззбройних — це я ще припускаю, але щоб «здалися», даруйте!»
Він методично змахував палицями, щоразу під час поштовху відчуваючи ривок поясного мотуза. Другим ішов старшина. Довге ковзання не вдавалося — заважала страховка. Та інакше не можна було — хуртовина не вгамувалася.
«Може, німець з радості перебільшив? Тоді навпаки — «відважна вилазка в найскладніших метеоумовах, стрімка сутичка, героїзм особового складу!», а тут — прийшли і «здалися». Друге. Про які папери йшлося? За всіма законами радіозв'язку в мовному режимі необхідний кодовий сленг, і німці завжди ретельно його дотримувалися. Сказав би «вантаж» або якусь нісенітницю — «пугач прилетів»... Йдеться ж не про солоні огірки — про найважливіші речі, через які ми й подалися в таку далечінь, і вони це чудово розуміють. А тут відкритим текстом, на цілу Арктику — «техдокументація»! Друге непорозуміння... Може, вони зробили це зумисне і навіть демонстративно? Отже?! Під диктовку? Тоді хто на метеостанції? Загадка. Група Чорного? Більше немає кому».
«Отже, кінці не стикуються, два логічні проколи за такий малий проміжок. Перше твердження явно хибне. Друге? Припустимі різні тлумачення. Але форма повідомлення в ефірі явно неприйнятна. З якою метою? Навести на думку, що метеостанція в наших руках... Якщо друге твердження — правда, тоді «папери» теж наші. А якщо це «деза», розрахована саме на мене? Якого дідька їм знадобилося перетягувати це добро з місця на місце? Може, вони завчасно наклали в штани й готуються до евакуації? Тоді — ближче до фіорду. То що? Півсправи зроблено? Чи не надто просто? Бою однаково не уникнути. Машину брати треба, хоч круть-верть, хоч верть-круть. Гаразд, на місці з'ясуємо!»
Вони встигли досягти наміченого рубежу і роззосередитися раніше, ніж з барака почали вистрибувати білі фігури. Німці на ходу вдягали лижі і намагалися витримувати якусь подобу лави.
Хуртовина ще не вгамувалася, але вітер відчутно послабшав. Покращилась видимість. Ще чверть години, і все мало влягтися. Саме на такий час і розраховував майор Гревер, посилаючи штурмову групу на пост.
Гревер не сумнівався, що пост захопили ворожі десантники.
Але він спізнився.
«Іх лише десятеро, можна спокійно прицілитися».
Ткачук бачив трохи ліворуч і позад себе Сиротіна. Той був напоготові. Занурив полоненого гауптмана обличчям у сніг, щоб не надумав голосити. Але німець був тихий і покірливий. Праворуч, невидимі звідси, зачаїлися Джафар та Гаральд.
Ось вона — мета! Скільки всього пережили на шляху до неї, треба ставити крапку. Ніякого хвилювання Ткачук не відчував, він був справжній солдат — спокій, уважність, розрахунок. Він знав, що перемога дістанеться дорогою ціною, та всі вони були готові платити найдорожчим, не відчувати втоми, не помічати смерті, боялися тільки одного — проґавити мить, коли треба врятувати товариша, підстрахувати, прикрити...
Останні секунди тиші. А за ними... Змах руки Щерба...
Оскаженіло заторохкотіли автомати.
В спину фашистам піддали Гаральд та Джафар.
Німці навіть не встигли спохопитися, залягти, — здивовані обличчя, передсмертні конвульсії, корчі.
Ткачук різко кинувся до дверей, перестрибнувши через кілька трупів. Стримувана лють переповнювала його по вінця. Якнайшвидше ступити з-під липкого снігового серпанку назустріч нестримній жорстокості рукопашного бою.
Він досяг східців, свідомо випередивши Щерба, намагаючись перехопити всі небезпечні несподіванки на себе, і вже подолав три з шести сходинок, що вели до дверей, як тонкий виляск автоматної черги нагло згойднув тишу.
За його спиною хтось із німців останнім передсмертним зусиллям звів автомат і натиснув на гашетку...
Щось тупе й крижане вдарило в спину, розпанахало груднину, забило подих. Чомусь надто швидко полетіли назустріч крижані східці...
Джафар і Гаральд намагалися продертися через «кухонні» двері. Тут вони наткнулися на несподівану відсіч. За їхніми пересуванням, напевне, стежили з котрогось із віконець-ілюмінаторів. Коли вони рвонули до дверей, звідти вдарили черги — просто крізь двері. Вони не стали витрачати час на подолання опору, відійшли до сліпого торця й спробували влізти в будинок через вікно на горищі з допомогою мотуза, як це намагався зробити Валєєв півдоби тому. На жаль, це вимагало часу.
Різкою автоматною чергою Щербо поклав на кригу вбивцю Ткачука. Другу чергу всадив у двері й кинувся до друга. Допомогти Ткачукові... Ні — миттєва смерть. Ударом ноги вибив двері й увірвався в коридор. Спиною відчував позаду присутність Сиротіна, тепер малий мав прикривати його зі спини.
У короткому апендиксі, де він опинився, нікого не було, окрім судомно скоцюрбленого під стіною німця. Щербо вгатив у конаючого ворога коротку чергу. Звівся майже на повен зріст, зазирнув за ріг. Пригнувся, послав уздовж коридора довгу чергу. Десь праворуч, зовсім близько, почув густу, безладну стрілянину. «Всередині хтось лупить. Хто? Байда?! Невже вдалося?.. Старшину затримав кулемет біля входу... А Джафар? Палять праворуч, але це не він... Треба туди, інакше вони встигнуть дати «sos»! І «машинка» може накритися... Удвох Байда з Валєєвим не впораються... А ми?.. Не встигаємо!»