Генріх спантеличено підходить до столу, хапає одну з асигнацій і крутить її на всі боки, перевіряючи, чи вона, бува, не фальшива.
— Просто удача, — бурмоче він, — сліпа удача!
— Ця удача нам зараз дуже до речі, Генріху, — каже Георг. — Без цих грошей ми не змогли б оплатити вексель, на який завтра кінчається строк. Я б на твоєму місці щиро подякував Людвігові. Це наші перші справжні гроші. І вони нам конче потрібні.
— Дякувати? І не подумаю!
Генріх виходить, грюкнувши дверима, — справжній німець, котрий ніколи нікому не дякує.
— Нам дійсно треба завтра оплачувати вексель? — питаю я.
— Дійсно, — каже Георг. — А тепер розрахуємось. Скільки в тебе грошей?
— Вистачить з мене. Я одержав з Берліна на квиток у третьому класі, а поїду в четвертому і заощаджу таким чином дванадцять марок. Крім того, я продав своє піаніно — не тягти ж його з собою. Мені дали за цю стару скриню сто марок. Отже, я маю сто дванадцять марок. На них я зможу прожити до першої платні.
Георг бере тридцять голландських гульденів і простягав їх мені.
— Ти був спеціальним агентом і маєш право на комісійні, як і Плаксивий Оскар. А за особливі заслуги — п'ять процентів надбавки.
Ми ще трохи сперечаємось, потім я беру гроші на той випадок, якщо вилечу з свого нового місця першого ж місяця.
— Ти вже знаєш, що робитимеш у Берліні? — питає Георг.
Я киваю.
— Складатиму звіти про пожежі і крадіжки, писатиму рецензії на маленькі книжки, бігатиму по пиво редакторам, застругуватиму олівці, читатиму коректуру і намагатимусь вийти в люди.
Хтось ударом ноги відчиняв двері. На порозі з'являється, як примара, фельдфебель Кнопф.
— Давай мені вісім більйонів! — хрипить він.
— Пане Кнопф, — кажу я, — ви ще не зовсім розбуркались після довгого сну. Інфляція скінчилась. Два тижні тому ви могли одержати вісім більйонів за надгробок, куплений за вісім мільярдів. Сьогодні ж він коштує лиш вісім марок.
— Негідники! Ви навмисне зробили це!
— Що?
— Припинили інфляцію! Щоб пограбувати мене! Однак я не продам надгробка! Дочекаюсь наступної!
— Чого?
— Наступної інфляції!
— Гаразд, — каже Георг. — Вип'ємо за це.
Кнопф перший хапає пляшку.
— Закладемось? — питає він.
— На що?
— Що я вгадаю на смак, звідки взято пляшку.
Він витягає пробку й нюхає.
— Не можете ви цього вгадати, — кажу я. — Якби це була горілка з бочки, то, може б, і вгадали. Нам відомо, що ви найкращий знавець на всю провінцію, але по горілці з пляшки не вгадаєте!
— Наскільки ви закладаєтесь? На вартість надгробка?
— Ми зараз збідніли, — каже Георг, — але трьома марками можемо ризикнути. Тільки задля вас.
— Гаразд. Налийте мені чарку.
Кнопф нюхає горілку, випиває її, потім вимагає другу чарку, а далі й третю.
— Здавайтесь, — кажу я. — Це неможливо. Ми не візьмемо з вас грошей.
— Це горілка з крамниці делікатесів Брокмана, Марієнштрассе, — заявляє Кнопф.
Ми вражено дивимось на старого. Він вгадав.
— Гроші на стіл! — хрипить він.
Георг відраховує три марки, і фельдфебель зникає.
— Як так можна вгадати? — дивуюсь я. — Невже в старого п'яниці справді якийсь надприродний нюх?
Раптом Георг вибухає реготом.
— Він нас обдурив!
— Як?
Георг піднімає пляшку. На дні її приклеєна маленька етикетка: «Й. Брокман, Делікатеси, Марієнштрассе, 18».
— От пройдисвіт, — задоволено каже Георг. — А які ще має очі!
— Післязавтра він їм не повірить, коли прийде додому і не побачить обеліска, — зауважую я. — Для нього весь світ перевернеться.
— А для тебе він не перевертається? — питає Георг.
— Щодня перевертається, — відповідаю я. — Інакше як би я міг жити?
За дві години до відходу поїзда ми раптом чуємо тупіт і чиїсь голоси.
Одразу ж після цього на вулиці розлягається пісня. Співають її на чотири голоси: