в спрагле серце спокій свій…
Ми підходимо до вікна. На вулиці стоїть Союз співаків Бодо Ледергозе.
— Що це означає? — питаю я. — Ввімкни світло, Георгу.
У тьмяному світлі, що падає на вулицю з нашого вікна, ми помічаємо Бодо.
— Це для тебе, — каже Георг. — Союз прийшов попрощатися з тобою. Не забувай, що ти його член.
Могутній спів лунає далі:
Скинь із тіла і душі
Тягар болю і страждань…
Відчиняються вікна.
— Тихо! — верещить стара Конерсман. — Уже за північ, п'яна сволото!
В тихій далекій блакиті Яснії зіроньки сяють…
Ліза з'являється в своєму вікні і вклоняється. Вона думає, що співають для неї.
Невдовзі прибуває й поліція.
— Розійдись! — гримить владний голос.
Відколи скінчилась інфляція, поліцію не впізнати. Вона стала енергійна й рішуча, до неї знову повернувся колишній прусський дух. Кожний цивільний для неї — вічний новобранець.
— Це порушення нічного спокою! — реве байдужий до музики телепень у мундирі.
— Арештуйте їх! — верещить удова Конерсман.
У Союзі Бодо двадцятеро кремезних співаків. Проти них двоє поліцаїв.
— Бодо! — стурбовано гукаю я. — Не чіпайте їх! Не чиніть опору! А то вони запроторять вас у тюрму!
Бодо робить знак, що хвилюватись нічого, і співає далі на повні груди:
Як би хотів полетіти я
Ген аж до них…
— Тихо, ми хочемо спати! — кричить удова Конерсман.
— Гей, ви! — гукає Ліза поліцаям. — Облиште співаків! Чом вас немає там, де крадуть?
Поліцаї розгубились. Вони ще кілька разів командують: «Ану всі до поліцейської дільниці!», однак ніхто не рушає з місця. Бодо починає другий куплет. Врешті поліцаї роблять єдине, що можуть зробити, — кожен з них заарештовує по одному співакові.
— Не пручайтесь! — гукаю я. — А то вони пришиють вам опір державній владі!
Співаки спокійно дозволяють одвести себе.
Ті, що залишилися, співають далі, ніби нічого й не трапилось. Дільниця близько, поліцаї бігом повертаються і беруть ще двох співаків. Інші не перестають співати, але перших тенорів уже майже не чути: поліцаї хапають співаків з правого боку. За третім разом вони заберуть Віллі, і тоді перших тенорів не буде зовсім. Ми подаємо їм з вікна пляшки з пивом.
— Тримайся, Бодо! — кажу я.
— Не бійся! Будемо триматись до останнього!
Поліція з’являється знову і заарештовує ще двох тенорів. У нас більше немає пива, і ми частуємо співаків горілкою. Через десять хвилин уже співають самі тільки баси. Вони стоять, навіть не дивлячись на поліцаїв. Колись я читав, що такими ж байдужими залишаються тюлені, коли мисливці ходять поміж них і палицями вбивають їхніх сусідів, — і бачив, що цілі народи під час війни поводяться так само.
Минає ще чверть години, і Бодо Ледергозе залишається сам. Розлючені, спітнілі поліцаї роблять останній захід і забирають його. Ми йдемо слідом за ними до дільниці. Бодо не перестає співати.
— Бетховен, — коротко пояснює він і наспівує далі.
Але раптом нам здається, ніби звідкись з безмежної далечини йому акомпанують еолові арфи. Ми дослухаємось. Це скидається на якесь диво, однак враження справді таке, начебто Бодо підспівують ангели: першим та другим тенором і обома басами. Вони прилучаються до голосу Бодо, зливаються з ним, стають дедалі голоснішими, а коли ми повертаємо за церкву, то можемо вже навіть розрізнити слова. Співають «Ніч священна, перелий…», а за наступним рогом ми дізнаємось, звідки долинають голоси, — з поліцейської дільниці, де заарештовані товариші Бодо мужньо співають далі, ні на що незважаючи. Бодо, як диригент, прилучається до них, ніби це найзвичайніша в світі справа, і пісня лунає далі:
Скинь із тіла і душі…
— Пане Кроль, що це все означає? — питає спантеличений начальник дільниці.
— Влада музики! — відповідає Георг. — Прощальна пісня другові, котрий вирушає в світ. Невинний вчинок, який, власне, заслуговує на підтримку.
— І це все?
— Все.
— Це порушення нічного спокою, — заявляє один із тих, що водили арештованих.
— А якби вони співали «Deutchalnd? Deutchland uber alles», то це теж було б порушення нічного спокою? — питаю я.
— Це зовсім інша справа!
— Той, хто співає, не краде, не вбиває і не пробує повалити уряд, — каже Георг начальникові дільниці.— Невже ви хочете ув’язнити весь хор за те, що він цього не робить?
— Женіть їх геть! — кричить начальник дільниці.—Тільки нехай більше не співають.
— Вони більше не співатимуть. Ви не пруссак, еге ж?
— Франконець.
— Я так і думав, — каже Георг.
Ми стоїмо на вокзалі. Ніч вітряна, і, крім нас, на пероні немає нікого.
— Ти приїдеш до мене, Георгу, — кажу я. — Я зроблю все, щоб познайомитись з жінками твоїх мрій. Коли ти приїдеш, дві-три вже чекатимуть на тебе.