Я знаю, що він ніколи не приїде.
— Ти мусиш приїхати хоч би задля свого смокінга, — кажу я. — Де ще ти зможеш його одягнути?
— Це правда.
Вогненні очі поїзда пронизують темряву.
— Вище голову, Георгу, — кажу я. — Ти ж знаєш, що ми безсмертні!
— Так, ми безсмертні. А ти теж не давай здолати себе. Ти стільки разів рятувався від загибелі, що просто зобов'язаний вистояти й надалі.
— Звичайно, — кажу я. — Хоч би задля тих, хто не врятувався. Задля Валентіна.
— Дурниці. Просто тому, що ти живий.
Поїзд вривається під дах вокзалу, ніби на нього чекає п’ятсот чоловік. Однак чекаю тільки я. Я знаходжу своє купе і займаю місце. В купе пахне сном і людьми. Я відчиняю вікно в проході і висовуюся з нього.
— Коли людина відмовляється від чогось, то їй не обов’язково бути в програші, — каже Георг. — Тільки в ідіотів так виходить.
Поїзд рушає з місця.
— Хто ж про це каже. Але оскільки ми врешті все одно програємо, то можемо перед цим дозволити собі перемагати, як плямисті лісові мавпи.
— А вони завжди перемагають?
— Авжеж — бо не знають, що таке перемога.
Поїзд уже їде. Я відчуваю Георгову руку в своїй — надто маленьку й надто м'яку. На ній ще й досі не загоїлись рани, одержані під час бійки в нужнику. Поїзд набирає швидкість, і Георг залишається позаду. Я раптом помічаю, що він старіший і блідіший, ніж мені здавалося. Ось я вже бачу тільки його бліду руку і бліде обличчя, потім усе зникає і залишається лиш темрява. Я заходжу в купе. В одному кутку сопе пасажир в окулярах, в другому — лісничий, в третьому хропе жирний вусатий чоловік. В четвертому кутку тоненько висвистує носом жінка з обвислими щоками. Її капелюшок зсунувся вбік.
Я раптом відчуваю, що страшенно голодний, як завжди, коли мені важко на серці, і відчиняю свій чемодан, котрий лежить у багажній сітці. Фрау Кроль забезпечила мене бутербродами до самого Берліна. Я пробую намацати їх рукою, але ніяк не можу, і тому витягую чемодан із сітки. Жінка в капелюшку прокидається, гнівно лупає на мене очима і відразу ж засинає знову, виводячи й далі свої трелі.
Тепер я бачу, чому не міг намацати бутербродів. На них лежить Георгів смокінг. Він, певно, всунув його в чемодан, коли я бігав продавати обеліск. Якусь мить я дивлюсь на чорне сукно, потім дістаю бутерброди й заходжуюсь їсти. Це першокласні бутерброди. На хвилину все купе прокидається від запаху хліба і чудової ліверної ковбаси. Однак я не звертаю ні на кого уваги і їм собі далі. Потім умощуюсь зручніше і втуплююсь поглядом у темряву, крізь яку час од часу пробігають ліхтарі. Я думаю про Георга, про смокінг, потім про Ізабелу, Германа Лоца і про обеліск, який фельдфебель так опоганював і який врешті врятував фірму, аж поки не засинаю.
Більше я не бачив нікого з них. Я не раз збирався поїхати у Верденбрюк, але завжди щось ставало на перешкоді: я гадав, що ще встигну, але раптом вийшло, що не встиг. Німеччину огорнула темна ніч, я залишив її, а коли знову повернувся, вона лежала в руїнах. Георг Кроль помер. Вдова Конерсман шпигувала й далі за всіма і дізналася про зв'язок Георга з Лізою — через десять років, 1933 року, вона розповіла про це Вацекові, котрий був тоді штурмфюрером нацистської партії. Вацек запроторив Георга до концентраційного табору, хоч минуло вже п'ять років, як він розлучився з Лізою. Через кілька місяців Георг там помер.
Ганс Гунгерман став референтом у справах культури і оберштурмфюрером нової партії. Він оспівував її в палких віршах, тому після 1945 року йому довелося трохи скрутно, коли він позбувся посади директора школи. Але після того держава давно вже визнала його право на пенсію, і Гунгерман, як і багато інших нацистів, розкошує собі і навіть не думає працювати.
Скульптор Курт Бах сім років провів у концентраційному таборі і повернувся звідти непрацездатним калікою. Зараз він, як і інші незчисленні жертви нацистського режиму, добивається мізерної пенсії. Він сподівається, що йому нарешті пощастить, і він буде одержувати сімдесят марок на місяць — приблизно десяту частину суми, яку вже кілька років держава виплачує першому шефові гестапо, людині, яка заснувала концентраційний табір, де Курт Бах став калікою, не кажучи вже про ще більші пенсії і відшкодування, які одержують генерали, воєнні злочинці і колишні провідні діячі нацистської партії.
Генріх Кроль прожив ці роки непогано і дуже пишається цим, бо вважає це доказом непохитності правопорядку нашої улюбленої батьківщини.
Майор Волькенштейн зробив блискучу кар'єру. Він став членом націонал-соціалістської партії, брав участь у розробці антисемітських законів, після війни на кілька років затих, а тепер разом з багатьма іншими своїми друзями по партії працює в міністерстві закордонних справ.
Бодендік і Верніке довгий час переховували в божевільні кількох євреїв. Вони помістили їх у палати для невиліковних хворих, постригли й навчили, як треба поводитись. Згодом Бодендіка перевели в маленьке село за те, що він дозволив собі обуритись, коли його епіскоп прийняв титул державного радника від уряду, який оголосив убивство священний обов'язком. Верніке вигнали з роботи, коли він відмовився давати своїм хворим смертельні уколи. Перш ніж піти звідти, він зумів переправити євреїв, які переховувались у закладі, в інше місце. Його послали на фронт, і 1944 року він загинув. Віллі загинув 1942 року, Отто Бамбус —1945, Фрідріх Кроль— 1944. Ліза загинула під час повітряного нальоту, стара фрау Кроль — теж.
Едуард Кноблох пережив усе: він так само добре обслуговував і правих і винуватих. Готель Едуарда було зруйновано, але потім він відбудував його. З Гердою він не одружився, і ніхто не знає, що з нею сталося. Про Женев’єву Терговен я теж нічого більше не чув.
Цікаву кар’єру зробив Плаксивий Оскар. Він солдатом потрапив у Росію і знову став комендантом кладовища.
1945 року він був перекладачем при окупаційних військах і, нарешті, кілька місяців — бургомістром Верденбрюка. Потім, разом з Генріхом Кролем, знову почав торгувати надгробками. Вони заснували нову фірму і досягли великих успіхів — у ті часи попит на надгробки був майже такий самий, як на хліб.
Старий Кнопф помер через три місяці після того, як я виїхав з Верденбрюка. Він потрапив уночі під машину. А через рік його дружина вийшла заміж за трунаря Вільке. Цього ніхто не спбдівався. Їхній шлюб був щасливим.
Верденбрюк під час війни так було зруйновано бомбами, що в ньому не залишилося майже жодного цілого будинку. Він був важливим залізничним вузлом, тому його так часто бомбили. Через рік після закінчення війни я по дорозі заїхав якось туди на кілька годин. Шукав знайомих вулиць, але заблудив у місті, де колись так довго прожив. Навкруги були самі руїни, із знайомих я теж нікого не знайшов. В маленькій крамничці, що розташувалась у сяк-так збитій з дощок буді біля вокзалу, я купив кілька довоєнних поштових карток з краєвидами міста. Це все, що залишилось. Раніше, якщо людині хотілося згадати свою юність, вона поверталася в ті місця, де провела її. Зараз у Німеччині це вже навряд чи можливо. Все було зруйноване, потім відбудоване наново і стало зовсім чуже. Залишились тільки поштові картки.
Лиш дві будівлі вціліли: божевільня і родильний будинок — головним чином тому, що розташовані вони за містом. Вони відразу виявились заповненими, заповнені вони й зараз. їх навіть довелось значно розширити.
У селі Вюстрінген, на заході Німеччини, відбулось урочисте відкриття пам’ятника солдатам, що загинули у світовій війні. Якийсь відставний майор — керівник «Спілки ветеранів», стоячи на трибуні в повній формі і при всіх орденах та регаліях, виголосив нахабну реваншистську промову. Хоча внаслідок воєнної поразки в країні створилася «демократична республіка», вулиці Вюстрінгена були прикрашені прапорами колишнього рейху. Правда, всі старі знаки і символи заборонені законом, оголошені злочинними, але солдати, чию пам’ять вшановували в цей день у Вюстрінгені, билися ще під старими прапорами! — заявив майор… і кожний, хто підніме прапор нової республіки, — додав він, — є зрадник. Так місцевий столяр — людина, яка провела всю війну на фронті й повернулася з нього тяжко скаліченою, — виявився зрадником: він вивісив прапор республіки. Розлючений натовп, підігрітий демагогією майора, увірвався в будинок столяра. Помешкання було розгромлене, господаря побито на смерть. Майор, переодягнувшись у цивільне, поспішив зникнути, а власті постаралися не знайти вбивцю…
Що це? Газетне повідомлення про чергову провокацію націстів, які розгулялися нині на всій території Федеративної Республіки Німеччини? Ні, цього разу — один з епізодів роману Еріха Марії Ремарка «Чорний обеліск». Дія книги розгортається у 1923—24 рр., тобто у ті часи, коли багато німців ще вірили, що одна світова війна — достатній урок для одного покоління.
Але як скидається життя перших років Веймарської республіки на західнонімецьку дійсність 50-х років. Цю подібність помітив сам письменник. Власне, з тяжких роздумів і песимістичних висновків, на які наштовхували Ремарка такі історичні аналогії, і народилася ідея «Чорного обеліска» — твору, часом надривного, похмуро-гротескного, але разом з тим різко викривального і — що не менш важливо — сповненого бентежних пошуків, поривань до переосмислення і переоцінки пройденого шляху.
Залишаючись громадянином США, Ремарк, проте, з 1954 р постійно живе в Європі, в Швейцарії, у своїй старій віллі поблизу Лаго-Маджіоре, яку він купив ще 1932 р., коли захворів на туберкульоз і йому так необхідне було прозоре й свіже повітря високогірних курортів. Але багато часу проводить тепер письменник на своїй батьківщині, у Федеративній Республіці Німеччини, допитливо й жадібно спостерігаючи життя країни. Востаннє він був у Німеччині понад двадцять років тому. Старі друзі або вмерли (і як мало з них природною смертю!), або змінились до невпізнання: з ними важко знайти спільну мову. Про ті нескінченно довгі дванадцять років, коли туї правили люди у коричневих сорочках і чорних мундирах, коли тут влаштовувались моторошні факельні процесії й гриміли військові оркестри, а потім споруджувалися плахи, сипалися бомби й палали, задихались в руїнах будинків жінки й діти, — про все це він знає тільки з книг, газет, розповідей очевидців Але ні, він пізнає ці дні і в панорамі міських руїн, і в попелі на душах людей. Він вже не молодий; у нього великий життєвий досвід, багатий запас спогадів, який дозволяє порівнювати, аналізувати, підсумовувати. Він добре пам’ятає, як це булр тоді, — в 1918, 20, 22; він написав про це книжки, що принесли йому світову славу. Вони — двадцятирічні юнаки, з обпаленими, постарілими серцями поверталися тоді з полів Фландрії й Польщі, з-під Вердена і з-під Риги. Стомленою ходою переможених йшли вони по землі, так рясно і так безглуздо политій їхньою кров’ю, повз колючий дріт, на якому висіли клапті їх шинелей, повз хрести, під якими гнили останки їх товаришів. Вони несли в собі невиразну, але гостру ненависть до війни й ниючий біль розбитих надій і запльованих ідеалів. І вони прийшли в світ, який здався їм ще страшнішим, ніж війна, бо вони тепер краще навчилися відрізняти його брехливість і підлість, але так і не зрозуміли їх причин. Цей світ скиґлив про зрадництво, що відібрало у нього перемогу, про жорстокість і несправедливість переможців, в той же час поволі готуючись до реваншу, до нового «розбігу». Цей світ проголошував пишні і сльозливі промови на могилах ним же вбитих юнаків, але з холодною байдужістю відштовхував тих, хто залишився живий. Вони бачили все це: були свідками того, як соціал-демократ Носке розстріляв німецьку революцію, як створювався Чорний рейхсвер, а потім і нацистські СА, як рурські магнати з допомогою своїх недавніх «смертельних ворогів» з Парижа, Нью-Йорка і Лондона починали відроджувати воєнну промисловість. Вони бачили все це, але не бажали усвідомлювати розмірів небезпеки. їм здавалося, що вони все одно безповоротно загинули, що страшніше минулого, яке й досі ще жило у нічних кошмарах, нічого бути не може. Вони хизувалися своїм удаваним цинізмом (нехай все йде до біса! яке мені діло до цього?), заколисували себе культом ефемерного «фронтового товаришування», тішилися безглуздістю свого «жертовного подвигу», трагізмом своє! «солдатської доблесті» і не заважали своїм ворогам кроїти нові мундири для них і для тих, хто прийшов у світ після них…
А час минав, життя продовжувалося. Ті, хто не залишився лежати у чужій землі і не пустив собі кулю в лоб у пориві відчаю, примушені були якось влаштовуватись, боролись за існування. Але вони це робили поодинці або маленькими жалюгідними групками, і тому то була не боротьба, а лише пристосування до світу післявоєнних хижаків і спекулянтів. Воно відбирало всі сили, всю увагу, всю волю, і вони не помітили, що за ці важкі й голодні роки поруч з ними виросло нове покоління, якому вони так і не встигли по-справ-жньому розтлумачити, наскільки жахлива, злочинна і безглузда війна. А коли навіть і розповідали про це, то так уривчасто, нерівно і туманно, що післявоєнні хлопчаки, з властивою цьому племені жадобою романтики, більше спалахували любов’ю до їхньої холодної мужності і «солдатського братерства», ніж довір’ям до їхньої ненависті.
Зате ті — другі, — які занапастили їх власну юність, не дрімали. Старі самозакохані генерали диктували мемуари, бадьорі літні офіцери вчили хлопчаків марширувати і співати «Wacht am Rhein», а респектабельні державні радники і генеральні директори допомагали збивати докупи «партію пана Гітлера». Так створювались умови для фашизму й нової війни. І вона вибухнула, ще страшніша й кривавіша, ніж її попередниця, і закінчилася — як і слід було чекати — катастрофою, ще жахливішою і трагічнішою… І… все почалося тепер спочатку в Західній Німеччині: генерали знову пишуть мемуари, офіцери муштрують хлопчаків, а державні радники і генеральні директори допомагають відродженню реваншизму.
Правда, нема ще нового Гітлера, але він з'явиться, обов’язково з’явиться, якщо не перешкодити цьому, не зупинити, не запобігти…
Але як? І чи можливо взагалі чомусь перешкодити, щось розумно спрямувати в цьому «збожеволілому світі», який мчить з усе зростаючою швидкістю від катастрофи до катастрофи? Чи не є така алогічна, протиприродна і безглузда повторюваність подій наслідком дії якихось невмолимих законів природи, невідомих нашому слабкому розуму? Що взагалі являє собою навколишній світ? Чи просто хаос, чи точку застосування якихось недоступних для пізнання об’єктивних сил?..
Звичайно, вже самі ці питання свідчать про, так би мовити, «первозданну» філософську наївність Ремарка, про значний вплив на систему його поглядів сучасного ідеалізму і сучасної агностики. Все те, над чим він болісно б’ється, так і не приходячи (як ми побачимо далі) до якогось певного рішення, давно вже з’ясовано марксизмом-ленінізмом. Світові війни, кризи, фашизм — це, безумовно, породження певних закономірностей, в даному випадку — органічних суперечностей капіталістичного загнивання в епоху імперіалізму. Але це не фатальні закони природи, а закони людського суспільства, які втрачають свою силу після усунення певної форми соціальних відносин. Уже зараз вони перестали діяти в межах соціалістичного табору. А щодо світових воєн, то в результаті нового співвідношення сил вони не такі вже абсолютно неминучі й на всьому земному просторі. Але Ремарк цього не бачить і не розуміє — тому такий чорний колір його «Обеліска», така трагічно-гротескна часом атмосфера роману. Але Ремарк хоче, нарешті, побачити й зрозуміти…
Раніше письменник уникав політики і теорії, прагнув залишатися на рівні кругозору свого героя — середнього німця. В «Трьох товаришах», наприклад, він разом з Роббі Локампом усвідомлює світ як ірраціональний хаос («Я підводжу очі до неба бевумного бога, який вигадав життя і смерть, щоб розігнати свою нудьгу») і ставить на цьому крапку. Правда, Равік у «Тріумфальній арці» або Гребер у романі «Час жити і час помирати» роздумують над тим, що їх оточує, значно інтенсивніше, ніж старі ремарківські герої. Проте їхня філософія швидше просто «життєва», їх роздуми — спроба встановити і закріпити моральні норми людської поведінки; у Гребера, до речі, спроба більш чи менш вдала. Але ніколи ще персонажі Ремарка не прагнули з такою наполегливістю пробитись до пізнання основних пружин і важелів буття, як це робить Людвіг Бодмер у «Чорному обеліску».
Коли письменник починає філософствувати, — добре це чи погано, — таке запитання, поставлене безвідносно до чогось, наївне і пусте. Художник не зобов’язаний безпосередньо виступати як професійний мислитель. З другого боку, навіть відмовляючись стати на будь-яку філософську позицію (як той же Ремарк у «Трьох товаришах»), письменник все одно сповідує чиюсь віру — в даному разі, віру агностиків, а частково ірраціоналістів і фаталістів.
Але підійдемо до питання конкретно, і виявиться, що воно аж ніяк не пусте. Ми бачили, як роздуми над історичною долею батьківщини, над об'єктивними шляхами людей свого покоління закономірно й логічно привели Ремарка до спроби з'ясувати собі центральні гносеологічні й сенсуалістські проблеми: усвідомлення необхідності активного втручання в життя примусило замислитись над законами самого життя. Таким чином, філософська насиченість «Чорного обеліска» не є результатом авторського капризу, а наслідком логічного розвитку ідейного задуму роману. Проте, можливо й сам того не помічаючи, Ремарк по суті справи здійснив карколомний стрибок: він перескочив через проблему «людина і суспільство», звернувшись безпосередньо до питання «людина і світ, людина і всесвіт» (постійна помилка всіх ідеалістів і стихійних матеріалістів, якими б щирими вони не були у своїх шуканнях!).
Це надало деяким епізодам роману рис крайньої метафізичної абстрактності (адже безпосередній зв’язок між конкретними спостереженнями й узагальнюючими міркуваннями був втрачений!), це штовхнуло автора до ряду реакційних теоретичних побудов, питома вага яких надзвичайно зросла навіть у порівнянні з колишніми його творами.
Отже, перед нами складна, химерна і суперечлива художня тканина. Надзвичайна для Ремарка політична зіркість, смілива і нещадна тенденційність в оцінці давніх своїх ворогів — мілітаризму й фашизму — сполучається з дивовижним теоретичним безсиллям; жадоба активного діяння наштовхується на опір філософських перепон; щире усвідомлення колишніх помилок поглиблює відчай. Але крізь все це пробивається реалістична правда, і ідейно-естетичні перемоги врешті-решт компенсують гіркоту втрат.
Політична злободенність «Чорного обеліска», роману, який розповідає про минуле, але повернутий в сучасне, лежить, так би мовити, на поверхні. Автор не тільки не приховує, але всіляко підкреслює її.
Так, епілог роману розповідає про долю героїв книги, головним чином, уже після другої світової війни. І це не випадкової письменник відкрито перекидає місток від 1923 до 1933 року. Всі ті, хто процвітав під час інфляції, хто так чи інакше сприяв підготовці реваншу, допомагав утвердженню націзму, і нині стоїть біля керма. Нова республіка забезпечила їм високі оклади і пенсії, щоб вони спокійно могли працювати над її умертвленням.
Такої виразності й чіткості ідейної мети не було в попередніх книгах Ремарка, якщо не рахувати роману «Час жити і час помирати».
Соковитими сатиричними мазками, які нагадують нам про традиції Гейне, Веєрта, Генріха Манна, змальовує Ремарк в «Чорному обеліску» картини розгулу реваншистських пристрастей, показує, як в піни похмурих післявоєнних часів виростав гітлерівський фашизм, батогом і пряником вербуючи собі прихильників.
Він накреслює карикатурні портрети тих «справжніх германців», які нічого не забули і нічого не навчилися: шкуродера Вацека, що сліпо вірить розгнузданій націстській демагогії, тупоголового Генріха Кроля, який народився «стоячи струнко», фельдфебеля Кнопфа, алкоголіка, ката своєї сім’ї.
«Із них, — говорить Ремарк, — і складається та тупоголова маса нашої любої вітчизни, яку завжди можна знову й знову гнати на війну».