— Волосся пофарбоване, — каже вона.
В душу закрадається огидне почуття, що Герда хоче мене втішити.
Я киваю головою і помічаю, що вже досить-таки п'яний. Нарешті Різенфельд кличе кельнера- Ліза пішла, тому він теж не хоче тут більше залишатися.
Минає ще деякий час, поки ми розраховуємось. Різенфельд справді платить за шампанське: я думав, що він залишить нас тут із тими чотирма пляшками, які замовив сам. Ми прощаємося з Віллі, Рене де ля Тур і Гердою Шнайдер. Уже все одно кінець: навіть музиканти лаштуються йти. Всі збиваються біля виходу і гардеробу.
Я раптом опиняюсь поруч з Ерною. Її кавалер розмахує своїми довгими руками, добуваючи їй пальто. Ерна міряє мене крижаним поглядом.
— Ось де я тебе спіймала! Ти, мабуть, не сподівався?
— Ти мене спіймала? — спантеличено питаю я. — Навпаки, я тебе!
— Із ким! — веде вона далі, ніби не чуючи моєї відповіді. — 3 дівками з кафешантану! Не торкайся до мене! Хтозна, чого ти вже від них набрався!
Ніхто й не думав доторкатися до неї.
— Я тут у справах, — кажу. — А ти? Як ти потрапила сюди?
— У справах! — глузливо сміється вона. — У справах! Хто ж помер?
— Опора держави, дрібний вкладник, — відповідаю я, гадаючи, що сказав дуже дотепно. — Його ховають тут щодня, але за надгробок йому править не хрест, а мавзолей, що зветься біржею.
— І такому марнотратникові ще довіряють! — невгаває Ерна. Моїх слів вона знову ніби й не чула. — Між нами все скінчено, пане Бодмер!
Георг і Різенфельд проштовхуються до гардеробу, щоб одержати свої капелюхи. Я помічаю, що в захисті мені не щастить, і переходжу до нападу.
— Слухай! — кажу. — Хто мені ще сьогодні після обіду брехав, що не може виходити з дому, бо страшенно болить голова? І хто ж відразу опинився тут з товстим спекулянтом?
Ерна аж полотніє.
— Осоружний віршомазе! — шипить вона, ніби бризкає отрутою. — Ти, мабуть, думаєш, що коли вмієш списувати вірші в померлих, то й сам чогось вартий? Навчись спочатку заробляти доволі грошей, щоб міг вивести на люди свою даму! А то вже остогид з своїми прогулянками на лоно природи! «До шовкових стягів травня!» Ой держіть мене, а то впаду!
«Шовкові стяги»— це цитата з вірша, якого я послав їй сьогодні після обіду. У мене все аж кипить усередині, але я посміхаюсь:
— Не викручуйся, — кажу їй. — Хто йде звідси додому з двома солідними комерсантами? А хто з кавалером?
Ерна вражено дивиться на мене.
— То я повинна вночі сама йти вулицею, як проститутка? За кого ти мене вважаєш? Думаєш, мені хочеться вислухувати кожного йолопа? Так ти гадаєш?
— Тобі взагалі не треба було приходити сюди.
— Так! Гляньте на нього! Він ще й наказуватиме мені! Забороняє виходити з дому, а сам вештається всюди! А ще чого бажаєш? Щоб я тобі штопала шкарпетки? — Вона в'їдливо сміється. — Сам п’є собі шампанське, а для мене вистачить і зельтерської води та пива чи дешевого молодого вина!
— Шампанське замовляв не я, а Різенфельд.
— Ну звичайно! Ти завжди невинний! Невдалий класний наставнику! Чого ти ще тут стовбичиш? Між нами все скінчено! Не набридай мені більше!
Я такий розлючений, що ледве можу говорити. Підходить Георг і подає мені капелюха. Ернин спекулянт теж з'являється біля неї, і вони виходять.
— Ти чув? — питаю Георга.
— Дещо чув. Навіщо сперечатися з жінкою?
— Я не хотів сперечатися.
Георг сміється. Він ніколи не буває п'яний, скільки б не випив.
— Не доводь себе до такого. Завжди програєш. Навіщо ти хочеш бути правим?
— Справді,— кажу я, — навіщо? Певно, тому, що я син німецької землі. Ти ніколи не пробував переконувати жінку?
— Звичайно, пробував. Однак це не заважає мені давати іншим добрі поради.
Прохолодне повітря діє на Різенфельда так, наче його хтось злегка стукнув по голові.
— Переходьмо на «ти»— пропонує він мені.— Ми ж брати. Нахлібники смерті. — Він заливчасто сміється. — Мене звуть Алекс.
— Рольф, — відповідаю я, не маючи наміру називати своє справжнє ім'я для цього п'яного брудершафту. Для Алекса цілком досить і Рольфа.
— Рольф? — перепитує Різенфельд. — Яке бридке імя! Тебе завжди так звуть?
— Я маю право зватись так у високосні роки і після роботи. Алекс теж не дуже гарно.
Різенфельд похитується.
— Ну, нічого, не велике горе, — великодушно каже він. — Хлопці, давно я не почував себе так добре. У вас є ще кава?
— Звичайно, — відповідає Георг. — Рольф уміє готувати її, як ніхто.
Похитуючись, ми проходимо у затінку церкви божої матері по Гакенштрассе. Спереду дибає, як лелека, самотня постать і завертає в наші ворота. Це фельдфебель Кнопф, що повертається з свого рейду по міських пивницях. Ми йдемо слідом за ним і наздоганяємо його аж біля чорного обеліска, де він, як завжди, зупиняється в своїх справах.
— Пане Кнопф, так не годиться! — кажу я.
— Вільно! — не обертаючись, командує він.
— Пане фельдфебель, так не годиться! — повторюю я. — Це свинство! Чому ви не робите цього у себе в квартирі?
Він швидко повертає голову.
— Щоб я в своїй кімнаті мочився? Ви збожеволіли?
— Не в кімнаті. У вас у квартирі є чудовий туалет. Користуйтесь ним. Невже ви не можете пройти ще якихось десять метрів?
— Дурниці!