— А де?
— На полях боїв у Росії та Франції. Вони лежать разом у братніх могилах, католики, євреї і протестанти, і мені здається, що богові це байдуже.
— То зовсім інше. Вони загинули на війні. А мій чоловік…
Жінка вже не стримує плачу. В нашій роботі сльози — звичайна річ, але ці сльози не такі, як завжди. До того ж ця жінка — як пучок соломи: здається, вітер може дмухнути і понести її.
— Може, він в останню мить ще покаявся? — кажу я, аби не мовчати. — І за це йому буде все прощено.
Жінка дивиться на мене. Бідоласі так хочеться, щоб хтось хоч трохи розрадив її!
— Ви справді так думаєте?
— Авжеж. Священик, звичайно, про це не знає. Це знає тільки ваш чоловік. І не може вже про це сказати.
— Пастор запевняє, що гріх самогубства…
— Шановна пані! — перебиваю я її.— Бог набагато милостивіший за священиків, повірте мені.
Тепер я знаю, що її мучить: не так неосвячена могила, як думка про те, що її чоловік приречений за самогубство вічно горіти в пеклі і що він, може, був би врятований і відправлений тільки на кількасот тисяч років у чистилище, якби його поховали на католицькому кладовищі.
— Це сталося через гроші, — каже жінка. — їх було покладено в ощадну касу строком на п’ять років, тому чоловік не міг їх забрати. Це посаг моєї дочки від першого шлюбу. Він був опікуном. Коли ж два тижні тому гроші, нарешті, забрали, вони виявилися нічого не вартими, і наречений відмовився од весілля. Він сподівався, що в нас є за що купити добрий посаг. Два роки тому ми справді могли б його купити, але зараз гроші вже нічого не варті. Дочка дуже плакала… Чоловік не витримав. Він вважав, що це його вина: йому треба було бути обережнішим. Але ж гроші було внесено на певний термін, бо так процент вищий, і ми не могли забрати їх раніше.
— Як він міг бути обережнішим? Таке зараз трапляється на кожному кроці. Він же був не банкір.
— Ні, бухгалтер. Сусіди…
— Хай вас не турбує, що кажуть сусіди. Це завжди злісні плітки. А в усьому іншому покладіться на бога.
Я відчуваю, що мої слова не дуже переконливі, але що можна сказати жінці за таких обставин? У всякому разі не те, що я думаю насправді.
Вона витирає очі.
— Я не повинна була вам розповідати цього. Що вам до нього? Вибачте мені. Але часом не знаєш, куди…
— Нічого, — втішаю я її,— ми до такого звикли. Сюди приходять лише люди, котрі втратили своїх близьких.
— Звичайно, але не так..
— І так теж. В ці сумні часи таке трапляється частіше, ніж ви думаєте. Тільки за останній місяць сім випадків. Завжди є люди, які потрапляють у безвихідь. Значить, порядні люди. Непорядні викручуються.
Жінка не зводить з мене погляду.
— Ви вважаєте, що можна буде поставити надгробок, коли його поховають не в освяченій землі?
— Якщо у вас є дозвіл на могилу, то можна. А на міському кладовищі — без сумніву. Якщо хочете, можете вибрати пам’ятник зараз, а коли все буде в порядку, вам залишиться тільки забрати його.
Вона оглядає надгробки, потім показує на третій за розміром серед найменших і питає:
— Скільки коштує отакий?
Завжди те саме. Бідні ніколи не питають відразу, скільки коштує найменший, вони не роблять цього ніби з якоїсь дивної поваги до смерті і до мертвих. Вони не хочуть відразу ж питати про найменший, а що потім доведеться брати саме його, то вже інша річ.
Я нічим не можу їй допомогти: цей камінь коштує сто тисяч марок. її стомлені очі злякано дивляться на мене.
— Ми не можемо стільки заплатити. Це набагато більше, ніж…
Я й сам розумію, що це набагато більше, ніж у них залишилось від спадщини.
— Візьміть тоді оцей маленький, — пропоную я. — Або просто плиту, а не пам'ятник Ось цю, дивіться, вона дуже гарна. Плита коштує всього тридцять тисяч марок. Адже вам тільки хочеться, щоб було відомо, де похований ваш чоловік, а на це плита так само годиться, як і пам'ятник.
Жінка оглядає плиту з пісковика.
— Так, але…
У неї мабуть ледве вистачить грошей, щоб заплатити наступного місяця за квартиру, однак вона все-таки не хоче купувати найдешевший надгробок — наче бідоласі тепер не все одно. Якби вона замість цього краще розуміла його раніше і менше рюмсала з дочкою, він, напевне, був би ще живий.
— Ми можемо позолотити напис, — кажу я. — Тоді плита матиме цілком пристойний, благородний вигляд.
— За напис платити окремо?
— Ні, його ціна входить у загальну суму.
Це неправда, але я нічого не можу з собою подіяти: жінка така безпорадна в своєму чорному одязі. Якщо вона зараз захоче довгої цитати з біблії, то я пропав: напис коштуватиме більше, як сама плита. Але жінка просить поставити лиш прізвище і дати: 1875–1923.
Вона витягає з кишені купу пом'ятих, але старанно розправлених і перев'язаних пачками асигнацій. У мене аж подих перехоплює — розрахунок наперед! Такого вже давно не траплялось. Жінка сумлінно відраховує три пачки. В неї майже нічого не залишається.
— Тридцять тисяч. Перевірите?
— Немає потреби. Пораховано вірно.
Мусить бути вірно. Вона, напевно, не раз рахувала їх.
— Я хочу вам щось сказати — не витримую я. — Ми дамо вам ще цементоване обрамлення на могилу. Так вона матиме дуже пристойний вигляд.
Жінка злякано дивиться на мене,
— Безкоштовно, — додаю я.
Її обличчя на мить освітлює ледь помітна посмішка, сумна посмішка.
— Це вперше, відколи сталося лихо, я бачу ласку від людей. Навіть моя дочка… Бона каже, що ганьба…
Жінка витирає сльози.
Я дуже збентежений: мені здається, ніби я поводжусь, як артист Гастон Мюнх із міського театру, коли він грає графа Таста в «Честі» Зудермана. Щоб заспокоїтись, я наливаю собі, коли жінка виходить, чарку горілки. Потім згадую, що Георг ще не повернувся з переговорів із Різенфельдом, і відчуваю недовір’я до самого себе: може, я все це зробив для жінки, щоб підкупити бога? Один добрий вчинок за інший — обрамлення на могилу і напис за те, що Різенфельд прийме вексель строком на три місяці і дасть добру партію граніту. Ця думка так витвережує мене, що я випиваю ще одну чарку. Потім, виглянувши у вікно, помічаю на чорному обеліску сліди фельдфебеля Кнопфа і, голосно лаючись, набираю відро води, щоб змити їх. А Кнопф тим часом спить у себе в кімнаті сном праведника.