Покласти на могилу. Нічого собі жарт! Яка ганьба! Мене заливає хвиля сорому й люті. Я кидаю записку в холодну грубку. Потім сідаю на стілець і обдумую помсту. Лють переважає над соромом, як завжди, коли ти справді осоромлений і знаєш, що заслуговуєш на це. Я пишу ще одного листа, беру троянди і вирушаю до «Червоного млина».
— Віддайте, будь ласка, цей букет фройляйн Герді Шнайдер, — кажу я швейцарові.— Акробатці.
Весь обшитий галунами чоловік дивиться на мене так, ніби я запропонував йому щось непристойне. Потім велично показує пальцем через плече:
— Пошукайте собі для цього посильного.
Я знаходжу посильного і кажу йому:
— Передайте букет під час її виступу.
Він обіцяє виконати моє доручення. «Може, Ерна там і побачить букет», — думаю я. Потім довго блукаю по місту. Повертаюсь додому геть стомлений.
Мене зустрічає мелодійне дзюрчання. Кнопф саме стоїть перед обеліском і робить своє діло. Я мовчу: мені не хочеться більше сперечатись. Я беру відро, набираю води і виливаю її перед Кнопфом. Фельдфебель витріщує очі.
— Повідь, — бурмоче він. — А я й не знав, що йшов дощ.
І, похитуючись, рушає до своїх дверей.
Над лісом висить багряний місяць. В парку душно і незвичайно тихо. Повз нас безшумно проходить скляний чоловік. Тепер він не боїться бути тут: сонце більше не робить з його голови запалювального скла. Однак для перестороги він усе-таки надів калоші. Може знятися буря, а вона для нього ще небезпечніша, ніж сонце. Ізабела сидить біля мене на лавці, перед корпусом для невиліковних хворих. На ній вузька льняна сукня чорного кольору і золоті черевички на босу ногу.
— Рудольфе, — каже вона, — ти знову покидав мене. Останнього разу ти обіцяв залишитись тут. Де ж ти був?
Рудольф, думаю я, слава богу! Сьогодні ввечері я не витримав би, якщо б вона назвала мене Рольфом. Я мав важкий день і тепер почуваю себе так, ніби хтось вистрілив по мені з дробовика сіллю.
— Я не кидав тебе, — відповідаю. — Мене тут не було, але це не означає, що я тебе покидав.
— Де ж ти був?
— Гам, за муром…
«Там, серед божевільних», — ледве не сказав я, але вчасно стримався.
— Чому?
— Ох, Ізабело, я й сам не знаю чому. Людина багато чого робить, не знаючи чому і навіщо…
— Цієї ночі я тебе шукала. Тоді місяць був не такий, як тепер, — багряний, неспокійний, облудний. Ні, тоді він був інший — холодний, ясний, хоч випий його.
— Мабуть, краще було 6 мені бути тут, — кажу я і відчуваю, що її спокій переливається в мене. — Але як же можна випити місяць, Ізабело?
— З водою. Дуже просто. На смак він як опал. У роті не дуже чути — лиш згодом ти його відчуєш, коли він почне мерехтіти в тобі і знову засяє з твоїх очей. Однак тоді не можна вмикати світла. При світлі він згасне.
Я беру її руку і притуляю собі до скроні. Рука суха й холодна.
— Як можна випити його з водою? — питаю.
Ізабела забирає руку.
— Виставляєш уночі за вікно склянку з водою — отак. — Вона простягає руку. — І він там. Це відразу видно, склянка починає світитися.
— Ти хочеш сказати, ще там видно його віддзеркалення.
— Не віддзеркалення, а сам місяць. — Ізабела дивиться на мене. — Віддзеркалення… а що це таке?
— Відбиток у дзеркалі. Віддзеркалюватись можна у всьому з гладенькою поверхнею. У воді теж. Однак не бути в ній.
— У всьому з гладенькою поверхнею! — Ізабела ввічливо й недовірливо посміхається. — Справді? Ти глянь!
— Звичайно. Коли ти стоїш перед дзеркалом, то бачиш там себе.
Ізабела скидає черевик і оглядає ногу — вузеньку, довгу, не спотворену тісним взуттям.
— Що ж, можливо, — каже вона так само ввічливо і байдуже.
— Не можливо, а напевно. Те, що ти бачиш, — не ти, а твоє зображення в дзеркалі.
— Ні, не я. Але де ж тоді я, коли там тільки зображення?
— Ти стоїш перед дзеркалом. Інакше воно не могло б тебе віддзеркалити.
Ізабела знову взуває черевик і поглядає на мене.
— Ти впевнений у цьому, Рудольфе?
— Цілком упевнений.
— А я ні. Що ж роблять дзеркала, коли вони самі?
— Вони віддзеркалюють те, що є біля них.
— А якщо біля них нічого немає?
— Такого не буває. Що-небудь завжди є.
— А вночі? Коли немає місяця і зовсім темно, що вони тоді віддзеркалюють?
— Темряву, — кажу я, сам уже не дуже переконаний у цьому, бо ж як можна віддзеркалювати темряву? Для віддзеркалення завжди треба трохи світла.
— Виходить, вони мертві, коли зовсім темно?
— Може, вони тоді сплять, а коли знову з’являється світло — прокидаються.
Ізабела задумливо киває і щільніше закутує сукнею ноги.
— А коли вони сплять, — питає раптом вона, — то що їм сниться?