Ізабела сміється.
— Нічого. Навіщо тобі завжди щось казати? Не будь таким боягузом!
Я відчуваю в роті теплу кров. Носовичок тут не допоможе — рана повинна закритися сама по собі. Женев’єва стоїть переді мною. Вона раптом стала Женні. Рот у неї тепер маленький і негарний, посмішка хитра і зла.
Починають дзвонити на травневу відправу. Стежкою йде котрась із санітарок. Її халат невиразно біліє в мороці.
Поки йшла відправа, рана моя засохла, я одержав свою тисячу марок і тепер сиджу за столом з вікарієм Бодендіком. Шовкову ризу він залишив у маленькій ризниці. Чверть години тому Бодендік був ще міфічною постаттю. Одягнений у парчу, овіяний ладаном, осяяний свічками, він стояв, піднявши золоту дароносницю з тілом Хреста над головами побожних сестер і хворих, котрим дозволено відвідувати відправу, — а тепер, у чорній поношеній сутані, з мокрим від поту білим комірцем, застебнутим не спереду, а ззаду, він став звичайним слугою божим, спокійним, огрядним, з червоним носом і червоними щоками, на яких набрякли жилки, що свідчать про його любов до вина.
Бодендік і сам не знає, що перед війною кілька років був моїм сповідником, коли нам, учням, згідно шкільного розпорядку доводилось щомісяця сповідатися і причащатися. Хто був не зовсім дурний, той ішов до Бодендіка. Він недочував і, оскільки сповідаються пошепки, не міг зрозуміти, в яких гріхах йому признавались. Тому він накладав найлегші покути. Прокажеш було кілька отченашів, і всі гріхи тобі відпущено. Можна знову грати в футбол чи пробувати дістати в міській бібліотеці заборонені книжки. Зовсім інакше було в соборного пастора, до якого я потрапив одного разу, коли біля сповідальні Бодендіка стояла велика черга. Соборний пастор наклав на мене підступну покуту: звелів прийти до сповіді наступного тижня, а коли я це зробив, він спитав, чому я прийшов. Оскільки на сповіді брехати не можна, я сказав правду. Він наклав на мене покуту — кілька десятків разів помолитись на чотках і звелів наступного тижня знову прийти до нього на сповідь. Так тривало далі, і я був майже у відчаї, бо вірив уже, що на все життя приречений на щотижневі сповіді в соборного пастора. На щастя, четвертого тижня святий отець захворів на кір і мусив лягти в ліжко. Коли настав день чергової сповіді, я пішов до Бодендіка і голосно розповів йому, в яке становище потрапив: соборний пастор велів мені сьогодні прийти до сповіді, а сам захворів. Що мені робити? Додому до нього я не міг піти, щоб не заразитись. Бодендік вирішив, що я можу не гірше висповідались і в нього: сповідь завжди є сповіддю, а священик священиком. Я висповідався і дістав волю. Відтоді я обминав соборного пастора десятою дорогою.
Ми сидимо в маленькій кімнаті поблизу просторої зали для хворих, яким дозволено вільно гуляти. Тут стоять полиці з книгами, горщик з геранню, кілька стільців, крісел та круглий стіл. Начальниця прислала нам пляшку вина, і ми чекаємо на вечерю. Десять років тому я б ніколи не повірив, що питиму вино із своїм сповідником — але я тоді також не повірив би, що вбиватиму колись людей і за це мене не повісять, а навпаки, нагородять орденом, — однак таке сталося.
Бодендік пробує вино.
— Рейнгардське, — урочисто проголошує він. — Чудова річ. Ви розумієтесь на винах_?
— Мало, — відповідаю я.
— Треба навчитись. їжа й напої— то дар божий. Ними треба втішатись і на них треба розумітись.
— Смерть, безперечно, теж дар божий, — відповідаю я, дивлячись крізь вікно в темний сад. Здійнявся вітер, і крони дерев заколихалися. — Нею теж треба втішатися й розумітись на ній?
Бодендік насмішкувато позирає на мене поверх своєї чарки.
— Для християнина смерть — не проблема. Втішатися нею йому не треба, але зрозуміти її він може дуже легко. Смерть — це шлях до вічного життя. Її нічого боятися А для багатьох людей вона ще й порятунок.
— Від чого?
— Порятунок від хвороби, болю, самотності й злиднів.
Бодендік з насолодою бере в рот ковток вина і смакує
його.
— Знаю, — кажу я. — Порятунок од земних скорбот. А навіщо, власне, бог сотворив їх?
По Бодендікові не видно, що він страждає від земних скорбот. Круглий, гладкий, він закинув полу сутани на спинку стільця, щоб не зім’ялася під вагою його масивного заду. Ось він сидить, міцно тримаючи в руках чарку, цей знавець потойбічного життя й вина.
— Навіщо, власне, бог сотворив земні скорботи? — повторюю я. — Не міг відразу пустити нас у вічне життя?
Бодендік знизує плечима.
— Про читайте про це в біблії. Людина, рай, гріхопадіння…
— Гріхопадіння, вигнання з раю, первородний гріх, а з ним прокляття на сотні тисяч поколінь. Бог найдовгочаснішої помсти.
— Бог прощення, — заперечує Бодендік, дивлячись проти світла на вино. — Бог любові й справедливості, завжди готовий простити. Бог, який для спасіння людства віддав у жертву свого власного сина.
— Пане вікарій, — кажу я з раптовою люттю, — навіщо бог любові й справедливості створив людей такими не однаковими? Одного — бідним і хворим, а іншого — здоровим і підлим?
— Хто принижений тут, той звеличиться в царстві небеснім. Божа справедливість зрівноважує.
— Я не дуже в цьому впевнений, — заперечую. — Я знав одну жінку, яку десять років мучив рак, яка витримала шість страшних операцій, яку ніколи не покидав біль і яка, врешті, зневірилась у богові, коли поховала двох своїх дітей. Вона перестала ходити до церкви, перестала сповідатися і причащатися і, згідно з правилами церкви, померла в смертельних гріхах. Згідно з цими самими правилами, вона тепер горить і вічно горітиме в пеклі, яке теж сотворив бог любові. Це справедливо, чи не так?
Якусь мить Бодендік мовчки дивиться на вино.
— Це ваша мати? — питає він нарешті.
Я здивовано переводжу на нього погляд.
— Яке це має значення?
— Це ваша мати, правда ж?
Я ковтаю вина.
— Хай навіть моя мати.
Бодендік мовчить.
— Вистачить одної секунди, щоб примиритись з богом, — нарешті обережно каже він. — Одної секунди перед смертю. Єдиної думки. Не обов’язково навіть, щоб її було вимовлено.
— Кілька днів тому я теж так говорив одній жінці, що впала у відчай. Однак якщо такої думки не було?
Бодендік дивиться на мене.
— Церква має свої правила. Правила, які б запобігали людським гріхам і виховували. У бога їх немає. Бог — це любов. Хто з нас може знати, як він судить?
— А він судить?
— Ми так це знаємо. Насправді це любов.
— Любов, — гірко кажу я. — Любов, сповнена садизму. Любов, яка несе муки й злидні, яка страхітливу несправедливість на світі хоче виправдати обіцянкою вигаданого неба.
Бодендік посміхається.
— Вам не здається, що до вас інші люди уже думали про це?
— Безліч людей. І розумніших за мене.
— Я теж так вважаю, — лагідно каже Бодендік.
— Це ще не значить, що я також не можу думати про це.
— Безперечно ні.— Бодендік наливає собі чарку. — Тільки робіть це грунтовно. Сумнів — це зворотний бік віри.