Георг шкрябає свій лисий череп — атавістичний рух, який йому зовсім ні до чого. Потім простягає мені третій пакет.
— Слава богу, що завтра неділя, — каже він. — Курс долара не підніметься. Єдиний день на тиждень інфляція стоїть на місці. Напевно, богові й на думку таке не спадало, коли він створював неділю
— А в якому, власне, ми становищі? — питаю я. — Чи ми збанкрутували чи справи наші йдуть блискуче?
Георг глибоко затягується сигарою.
— Я гадаю, що сьогодні в Німеччині ніхто не знає, в якому він становищі. Навіть всемогутній Стіннес не знає. Ті, що збирали гроші, звичайно, збанкрутували. Робітники й службовці теж. Серед дрібних торговців — більшість, хоч вони про це ще самі не знають. Блискуче справи йдуть лиш у тих, хто має валюту, акції та реальні цінності. Отже, і в нас також. Ну як, просвітив я тебе?
— Реальні цінності! — Я виглядаю в садок, де міститься наш склад. — Насправді їх у нас не дуже багато. Переважно пісковик і литво, а мармуру й граніту зовсім мало. Та й це твій брат продає із збитком для себе. Найкраще було б зовсім нічого не продавати, чи не так?
Георгу немає потреби відповідати. Знадвору долинає дзвінок велосипеда, і за мить хтось уже піднімається старими сходами. Чути покашлювання людини, яка не терпить заперечень. Це — дитя сім’ї, яке завдає їй чимало клопоту, Генріх Кроль молодший, другий власник фірми.
Генріх Кроль — низенький, огрядний, з жовтими, як солома, вусами, в запорошених смугастих штанах. Холоші в нього защеплені, щоб зручно було їздити на велосипеді. Він з осудом міряє поглядом Георга й мене. Для нього ми — канцелярські щурі, що цілими днями б’ють байдики, тоді як він, людина діла, влаштовує всі справи за межами міста. Його ніщо не бере. Щодня на світанку він поспішає на станцію, їде поїздом, а потім на велосипеді добирається у найвіддаленіші села, звідки наші агенти — грабарі або вчителі — повідомили про чиюсь смерть.
Генріха не можна назвати невправним. Його огрядність викликає довіру, тому він вранці й увечері не забуває заглянути в кухоль з пивом, щоб бути у формі. Селянам більше подобаються низенькі товстуни, ніж худі здоровила, що, здається, от-от помруть з голоду. Костюм теж стає йому в пригоді. Генріх Кроль не носить ні чорного сюртука, як наші конкуренти з фірми Штайнмайєра, ні синього святкового костюма, як комівояжери Гольмана й Клоца, — перший занадто красномовний, а другий — занадто байдужий. Він носить скромний візитний костюм — штани в смужку й маренговий піджак, а крім того — старомодний стоячий комірець з прямими ріжечками і краватку приглушених тонів. Два роки тому Генріх Кроль на мить завагався, коли замовляв костюм: чи не краще личитиме йому фрак, однак потім, зваживши на свій малий зріст, відмовився від цієї думки. Це було щасливе вирішення — навіть Наполеон був би смішний у фраці. В теперішньому ж своєму одязі Генріх Кроль справляє враження посланця самого господа бога — а це якраз те, що треба. Защіпки ж на холошах додають йому ще одну рисочку, просту й водночас витончену, — віриться, що в людей, які носять такі защіпки у вік автомобілів, можна купити дешевше.
Генріх знімає капелюха і витирає хусточкою чоло. Надворі досить-таки холодно, і він зовсім не спітнів; Генріх просто хоче показати, який він трудівник у порівнянні з нами, конторськими неробами.
— Я продав надгробок з хрестом, — каже він з нещирою скромністю.
— Який? Маленький, мармуровий? — з надією питаю я.
— Ні, великий, — відповідає Генріх, втупившись у мене очима.
— Що? Той із шведського граніту, з подвійним цоколем і бронзовим ланцюгом?
— Авжеж той. Чи в нас, може, є ще якийсь?
Генріх втішається своїм запитанням, ніби це вершина дотепності.
— Ні,— відповідаю я, — іншого в нас немає. В тім-то й наше лихо. Це був останній. Гібралтарська скеля.
— За скільки ж ти його продав? — не витримує Георг.
Генріх потягується.
— За три чверті мільйона — без напису, без огорожі й перевозу. За все це вони ще доплатять.
— О боже! — вигукуємо ми з Георгом в один голос.
Генріх кидає на нас погляд, повний зневаги. Такий вираз часом буває в дохлої риби.
— Це була важка боротьба, — пояснює він і чомусь знов одягає капелюха.
— Краще, якби ви були зазнали в ній поразки, — кажу я.
— Що?
— Якби зазнали поразки. В тій боротьбі.
— Що? — роздратовано перепитує Генріх. Я завжди збиваю його з пантелику.
— Він хоче сказати, що краще б ти не продавав його, — пояснює Георг.
— Що? Що все це має означати? Хай йому чорт! Мучся з ранку до вечора, продавай якнайкраще, а тут тобі ще й дорікають… їдьте самі на село та й спробуйте…
— Генріху, — лагідно перебиває його Георг, — ми знаємо, що ти себе не шкодуєш за роботою. Але ж ми живемо в такий час, коли чим більше продаєш, тим біднішаєш. Уже кілька років у нас інфляція. Від самої війни, Генріху. Цього року інфляція набрала темпів скорстечних сухот. Ось чому цифри зараз нічого не значать.
— Я й сам це знаю. Я не ідіот.
Нам нічого відповісти на це. Тільки ідіоти завжди таке твердять. А їм перечити — безглуздо. Я знаю це із своїх недільних відвідин будинку для божевільних.
Генріх витягає блокнот.
— Ми купили цей надгробок за п'ятдесят тисяч. Як тобі здається, три чверті мільйона — не пристойний зиск?
Генріх знов купається в хвилях сарказму. Він гадає, що повинен при мені завжди вдаватися до нього, тому що я колись був учителем. Це було зразу після війни. Я працював у глухому селі дев’ять місяців, поки не втік, переслідуваний зимовою самотністю, що, як злий собака, хапала мене за п'яти.
— Був би ще більший зиск, коли б замість чудового хреста продати отой проклятий обеліск, що стовбичить перед вікном, — не витримую я. — Кажуть, що ваш покійний батько шістдесят років тому, коли засновував фірму, купив його ще дешевше — за якихось там п’ятдесят марок.
— Обеліск? При чому тут обеліск? Його ніхто не купить. Це знає навіть мала дитина.
— Саме тому його й не шкода було б, — пояснюю я, — а хреста жаль. За інший такий тепер нам доведеться заплатити великі гроші.
Генріх тільки сопе. У нього в носі поліпи, і тому йому завжди важко дихати.
— Ви, може, хочете сказати, що цей хрест зараз нам коштував би три чверті мільйона?
— Про це ми скоро дізнаємось, — каже Георг Кроль. — Завтра тут буде Різенфельд. Нам треба зробити нове замовлення Оденвальдському гранітному заводові, бо на складі вже мало товару.
— У нас є ще обеліск, — лукаво зауважую я.
— Чому ви не продасте його самі? — спалахує Генріх. — Значить, завтра приїздить сюди Різенфельд? Гаразд, у такому разі я залишусь тут і сам поговорю з ним. Побачимо, які тепер ціни!
Ми з Георгом перезираємось. Ми знаєм, що Генріха треба тримати від Різенфельда якнайдалі, навіть коли б довелось напоїти його чи підлити йому в кухоль із пивом касторки. Чесний старомодний комерсант нагнав би на Різенфельда смертельну нудьгу своїми воєнними спогадами і розповідями про добрі часи, коли ще гроші були грошима, а вірність — душею честі, як влучнр сказав наш любий фельдмаршал. Генріх дуже високої думки про такі банальності. А Різенфельд — ні. Для нього вірність — це те, чого треба вимагати від інших, коли їм це не вигідно, і від себе самого, коли тобі з цього є якийсь зиск.
— Ціни міняються щодня, — каже Георг. — Про це нічого й говорити.
— Он як? То ти, може, вважаєш, що я продав задешево?
— Побачимо. Ти привіз гроші?
Генріх витріщує на Георга очі.
— Гроші? Що ви ще вигадаєте? Як я міг привезти гроші, коли товар ще не доставлено? Це ж неможливо!