— Можу собі уявити. То так і було чи ні?
Робітник мовчить.
— Ну, вам же самим відомо… — каже нарешті він.
— Треба докладно вияснити, як усе трапилось. Вбивство— кримінальна справа. І підбурювання до вбивства теж.
Робітник злякано дивиться на нас.
— Це мене зовсім не стосується. Я нічого не знаю.
— Ви знаєте дуже багато. І, крім вас, ще чимало людей знає, як це сталося.
Робітник допиває своє пиво.
— Я нічого не казав, — рішуче заявляє він. — І нічого не знаю. Ви думаєте, мене погладять по голові, коли я не буду тримати язика за зубами? Ні, пане, я не згоден. У мене жінка й дитина, і мені треба якось жити. Чи ви гадаєте, що я знайду роботу, коли почну базікати? Ні, пане, пошукайте когось іншого. Я не згоден.
Він зникає.
— Так відмовлятимуться всі,— похмуро зауважує Георг.
Ми чекаємо. Повз вікна проходить Волькенштейн. Він уже не в мундирі, в руках у нього коричневий чемодан.
— Куди він іде? — питаю я.
— На станцію. Він більше не живе у Вюстрінгені. Перебрався у Верденбрюк, як окружний голова Союзу ветеранів. Сюди він приїздив лиш на освячення пам’ятника, а в чемодані в нього мундир.
З’являється Курт Бах із своєю красунею. Вони нарвали в полі квітів. Почувши, що сталось, дівчина дуже засмучується.
— Тепер балу, напевно, не буде,
— Не думаю, — кажу я.
— Ні, не буде. Адже вбитого ще не поховано. Яке нещастя!
Георг підводиться.
— Ходімо, — звертається він до мене. — Нічого не вдієш. Доведеться ще раз завітати до Дебелінга.
В селі раптом западає тиша. Сонце кидає навскіс проміння на пам'ятник полеглим. Кам’яний лев Курта Баха виблискує в його світлі. Дебелінг тепер уже виступає тільки як офіційна особа.
— Сподіваюсь, що перед лицем смерті ви не станете заводити розмову про гроші,— відразу заявляє він.
— Станемо, — каже Георг. — Це наше ремесло. Ми завжди стоїмо перед лицем смерті.
— Доведеться вам потерпіти. Зараз я не маю часу. Ви знаєте, що трапилось.
— Знаємо. Ми тим часом довідались і про все інше. Можете записати нас у свідки, пане Дебелінг, Ми сидітимемо тут, поки не одержимо грошей, отже, з завтрашнього ранку будемо цілком до послуг кримінальної поліції.
— У свідки? Які ж ви свідки? Ви ж не були присутні там.
— У свідки. Це вже наша справа. Ви ж повинні бути зацікавлені в тому, щоб вияснити все, що стосується вбивства столяра Бесте. Вбивства і підбурювання до вбивства.
Дебелінг довго не зводить з Георга погляду. Потім спроквола питає:
— Це що — шантаж?
Георг підводиться:
— Будь ласка, поясніть, що ви маєте на увазі?
Дебелінг мовчить, все ще не зводячи з нього очей. Георг витримує його погляд. Тоді Дебелінг підходить до сейфа, відмикає його і кладе на стіл кілька пачок.
— Полічіть і видайте квитанцію.
Гроші лежать на червоній картатій скатертині, серед порожніх чарок і чашок з-під кави. Георг перелічує їх і виписує квитанцію. Я виглядаю у вікно. Поля все ще виблискують золотистими й зеленими барвами, однак у них уже не гармонія буття — щось і менше й більше.
Дебелінг бере в Георга квитанцію.
— Ви, звичайно, розумієте, що на нашому цвинтарі пам’ятників більше не ставитимете, — каже він.
Георг хитає головою:
— Помиляєтесь. Поставимо, і навіть дуже швидко. Столярові Бесте. Безкоштовно. І це зовсім не стосується політики. А якщо ви захочете написати прізвище Бесте на пам’ятнику полеглим, ми теж зробимо це без грошей.
— Мабуть, до такого не дійде.
— Я так і думав.
Ми вирушаємо на станцію.
— Значить, у цього негідника вже були гроші,—кажу я.
— Звичайно. Я знав, що вони були в нього. І вже цілих два місяці, але він спекулював ними. Добре заробляв на цьому і хотів ще прибрати до кишені кількасот тисяч. Ми б не видерли їх у нього й наступного тижня.
На станції на нас чекають Генріх Кроль і Курт Бах.
— Гроші одержали? — питає Генріх.
— Одержали.
— Я був упевнений в цьому. Тут дуже порядні люди. Надійні.
— Так. Надійні.
— Балу не буде, — заявляє Курт Бах, дитя природи.