— Ти коли-небудь їв гусячу печінку?
— Едуарде, — відповідаю, — я стільки з’їв гусячої печінки, що навіть блював нею.
Едуард сміється в ніс.
— Де? — зневажливо питає він.
— У Франції, під час наступу, коли з мене робили солдата. Тоді ми захопили цілу крамницю, повну паштету з гусячої печінки. Страсбурзького паштету у формах, із чорними перігорськими трюфелями, яких у тебе немає. Ти тоді чистив на кухні картоплю.
Я не кажу йому про те, що мені стало тоді нудно, бо ми знайшли й власницю крамниці — стару жінку, яку снарядом роздерло на шматки і приліпило до розвалених стін, а голову з сивим волоссям відірвало й настромило на гачок від полиці, як настромлюють на списи своїх ворогів варварські племена.
— А вам подобається? — питає Едуард Герду ніжним голосом жаби, що весело плаває у темному вирі світової скорботи.
— Дуже, — відповідає Герда, налягаючи на їжу.
Едуард кланяється, як людина з вищого світу, і відходить, ніби слон, що пускається в танок.
— Бачиш, — радіє Герда. — Він зовсім не такий скупий.
Я відкладаю виделку.
— Слухай, ти, занесене сюди вітром циркове чудо, — кажу я їй. — Ти бачиш перед собою чоловіка, чия гордість, говорячи жаргоном Едуарда, тяжко поранена, бо його дама знехтувала ним заради багатого спекулянта. І ти хочеш, знову ж таки висловлюючись Едуардовою прозою в стилі барокко, линути на свіжу рану окропу — так само знехтувати мною?
Герда сміється, не перестаючи їсти.
— Не мели дурниць, любий, — каже вона з повним ротом, — і не вдавай із себе ображеної цяці. Стань ще багатшим за інших, коли це тебе так сердить.
— Чудова порада! Як же мені це зробити? Чарами?
— Так, як інші. Вони ж якось зробили.
— Едуард дістав цей готель у спадок, — кажу я.
— А Віллі?
— Віллі спекулянт.
— А що це таке?
— Це людина, яка використовує збіг обставин. Торгує всім — від оселедців до акцій сталевих заводів. Торгує, де тільки можна, аби лиш не попасти в тюрму.
— От бачиш! — каже Герда, доїдаючи паштет.
— Ти вважаєш, що я теж повинен стати таким?
Герда з хрускотом розкусує булочку своїми міцними зубами.
— Як хочеш. Однак якщо ти не бажаєш стати таким, то не сердься на інших. Лаятись кожен може, любий.
— Справді,—кажу я, приголомшений її словами. Я раптом ніби тверезішаю. Мої романтичні уявлення лопаються, як мильні бульбашки. Герда дивиться на все надзвичайно реалістично. Я зиркаю на неї.— Ти таки маєш рацію.
— Звичайно. Однак глянь, що там несуть! Як ти гадаєш, це теж нам?
Так, це нам. Смажена курка із спаржею. Блюдо фабрикантів зброї. Едуард сам слідкує за всім. Він наказує Фрайданкові розрізати курку.
— Грудинку мадам, — командує Едуард.
— Я б краще хотіла ніжку, — каже Герда.
— Ніжку і шматок грудинки мадам, — галантно виголошує він.
— О, ви люб’язні, як завжди, — зауважує Герда. — Ви кавалер, пане Кноблох! Я так і знала!
Едуард самовдоволено посміхається. Я ніяк не збагну, навіщо він влаштовує цю комедію. Не може бути, щоб Герда йому вмить так сподобалась, що він пішов на ці збитки; очевидно, він хоче відбити її в мене, аби помститися за абонементи.
— Фрайданк, — кажу я, — заберіть з моєї тарілки цей скелет. Я не їм кісток. Дайте мені натомість другу ніжку. Чи, може, ваша курка — ампутована жертва війни?
Фрайданк дивиться на свого хазяїна, як вівчарка.
— Це — найласіший шматочок, — заявляє Едуард. — Ті, хто любить гризти кістки, вважають їх делікатесом.
— Я приходжу сюди не кістки гризти, а їсти.
Едуард здвигає плечима і неохоче дає мені другу ніжку.
— Може, ти краще з’їси трохи салату? — питає він. — П'яницям спаржа дуже шкодить.
— Давай спаржу. Я сучасна людина і маю великий нахил до самокатування.
Едуард суне від нас, як гумовий носорог. Раптом мені спадає на думку блискуча ідея.
— Кноблох! — гукаю я йому вслід генеральським басом Рене де ля Тур.
Едуард вмить обертається, ніби йому хто влучив списом у спину.
— Що це означає? — розлючено питає він.
— Що саме?
— Оцей рев.
— Рев? Хто тут реве, крім тебе? Чи тобі шкода для міс Герди трохи салату? Навіщо ж тоді було пропонувати його?
В Едуарда очі лізуть на лоба. Видно, що в нього виникає наймовірна підозра, яка переходить у впевненість.
— Ви… — питає він Герду, — це ви мене кликали?