— Ти боїшся мене? — шепоче Ізабела.
Ні, думаю я і хитаю головою. Ти єдина людина, якої я не боюсь. І не боюся слів, коли я з тобою. Вони ніколи не здадуться тобі ні занадто гучними, ні смішними. Ти їх завжди розумієш, тому що живеш ще у світі, де слова й почуття — одне й те саме, і брехня та видіння — теж.
— Чому ти нічого не кажеш? — знову питає вона.
Я знизую плечима.
— Часом буває важко щось сказати, Ізабело. І важко дати волю.
— Кому дати волю?
— Самому собі. Багато що заважає це зробити.
— Ніж не може сам себе різати, Рудольфе. Чого ти боїшся?
— Не знаю, Ізабело.
— Не чекай так довго, коханий. А то буде пізно. Людині треба слів, — бурмоче вона.
Я не відповідаю.
— Треба слів, щоб перемогти страх, Рудольфе, — каже Ізабела. — Слова, як лампи. Вони допомагають. Поглянь, яке все стало сіре. Навіть кров зараз не червона. Чому ти не допоможеш мені?
Я нарешті даю собі волю.
— Ти солодке, чуже, кохане серце, — кажу. — Якби я міг допомогти тобі!
Вона нахиляється і обнімає мене за плечі.
— Ходи зі мною! Допоможи мені! Вони кличуть!
— Хто кличе?
— Хіба ти не чуєш? Голоси. Вони весь час кличуть!
— Ніхто тебе не кличе, Ізабело, лиш твоє серце. Але чого воно хоче?
Я відчуваю в себе на обличчі її подих.
— Кохай мене, і вони більше не кликатимуть, — каже вона.
— Я кохаю тебе.
Вона опускається біля мене на лавку. Очі в неї заплющені. Стало темніше. Повз нас поволі проходить, ступаючи, ніби на ходулях, скляний чоловік. Сестра забирає кількох хворих похилого віку, що, згорблені, нерухомо сиділи на лавках, наче темні пучки скорботи.
— Час уже йти, — каже вона в наш бік.
Я киваю головою, але залишаюсь сидіти.
— Вони кличуть, — шепоче Ізабела. — їх ніколи не можна знайти. Хто має так багато сліз?
— Ніхто, — кажу я. — Ніхто в цілому світі, люба.
Ізабела не відповідає. Вона дихає біля мене, як стомлена дитина. Тоді я підводжусь і несу її алеєю до корпусу, де вона живе.
Коли я опускаю її, вона спотикається і міцно хапається за мене. Вона бурмоче щось незрозуміле і покірно йде за мною всередину. Коридор яскраво освітлений матовими лампочками без абажурів. Я садовлю її у плетене крісло в приймальні. Вона лежить із заплющеними очима, ніби знята з якогось невидимого хреста. Повз нас проходять дві сестри в чорному одязі. Вони прямують до каплиці. На мить мені здається, що вони хочуть віднести Ізабелу і поховати. Та ось виходить чергова сестра в білому халаті й забирає її з собою.
Начальниця прислала нам другу пляшку мозельського. Незважаючи на це, Бодендік, на мій подив, відразу ж після вечері зник. Верніке залишився за столом. Погода сьогодні не міняється, і хворі такі спокійні, якими вони тільки можуть бути.
— Чому ви не умертвляєте тих, хто вже цілком безнадійний? — питаю я.
— А ви б умертвили? — питає в свою чергу Верніке.
— Не знаю. Це те саме, що у випадку з безнадійним, приреченим на повільну смерть хворим, коли знаєш, що йому залишилось терпіти тільки біль. Чи ви дали б йому укол, щоб він на кілька днів менше страждав?
Верніке мовчить.
— На щастя, тут немає Бодендіка, — веду я далі.— Отже, можемо не обговорювати цього з морального і релігійного боку. Я мав друга, якому розірвало живіт так, що видно були всі нутрощі. Він просив нас пристрелити його, однак ми віднесли його до лазарету. Там він кричав ще три дні, а потім помер. Три дні — це великий строк для того, хто божеволіє з болю. Я бачив, як конало багато людей. Не вмирало, — конало. Усім їм можна було допомогти шприцом. Моїй матері теж.
Верніке мовчить.
— Гаразд, — кажу. — Я знаю: позбавити якусь істоту життя — це завжди вбивство. Я навіть муху не люблю вбивати, відколи побував на війні. Однак сьогодні ввечері я ласував телятиною, а теля ж убито нам на їжу. Це вічний парадокс і не доведені до кінця висновки. Життя — це чудо, навіть у теляті чи мусі. Особливо в мусі — цій акробатці з очима, що складаються з тисячі фацеток. Воно завждй чудо. Але воно завжди має кінець. Чому ми спокійно вбиваємо хворого собаку, а не робимо цього, коли мучиться людина? Однак у безглуздих війнах ми вбиваємо мільйони.
Верніке все ще нічого не відповідає. Довкола лампочки гуде великий жук. Він б’ється об скло, падає, повзе, знову здіймається вгору і знову кружляє навколо світла. Досвід нічого не навчив його.
— Бодендік, слуга церкви, звичайно, на все має відповідь, — веду я далі.— Тварини не мають душі, а людина має її. А де ж дівається частина душі, коли в людини пошкоджена якась звивина мозку? Де частина душі божевільного? Уже на небі? Чи, може, десь чекає на спотворену решту душі, яка ще дає можливість людському тілові пускати слину, їсти і виділяти нечистоти? Я бачив кількох із тих ваших хворих, що сидять у закритих приміщеннях. У порівнянні з ними навіть тварини — боги. Де ділись душі ідіотів? Поділились? Чи, може, висять, як невидимі повітряні кулі, над убогими черепами нещасних?
Верніке робить такий жест, ніби відгонить комара.
— Гаразд, — кажу я. — Це питання для Бодендіка, який легко вирішує його. Бодендік все може вирішити за допомогою великого невідомого бога, неба і пекла, нагороди для тих, хто страждає, і кари для злих. Ніхто ніколи не мав доказів того, що бог і небо справді існують, — тільки віра робить людину щасливою, каже Бодендік. Навіщо ж тоді нам дано розум, здатність до критики і жадобу доказів?
Щоб ними не користуватись? Дивна примха великого невідомого бога! І що таке благоговіння перед життям? Страх перед смертю? Страх, завжди страх! А чому? І чому ми в змозі ставити запитання, коли на них немає відповіді?
— Усе? — питав Верніке.
— Ні, але далі я вас не питатиму.
— Гаразд. Я теж не можу вам відповісти. Ви, принаймні, хоч це знаєте чи ні?
— Звичайно. Чому б саме ви мали відповісти мені, коли всі бібліотеки світу ухиляються од відповіді?
Жук упав удруге. Він знову зіп'явся на ноги і втретє почав свій політ. Крильця в нього — ніби з полірованої голубої криці. Сам він — красивий механізм, зразок доцільності, але світло для нього, як пляшка горілки для п'яниці.
Верніке виливає решту мозельського в чарки.
— Скільки ви були на війні?