— Дивно!
Я не відповідаю, бо приблизно знаю, що він має на увазі, і не хочу знову пережовувати все це.
— Ви думаєте, що розум належить до душі? — питає натомість Верніке.
— Цього я не знаю. Але невже ви вірите, що оті примітивні тварини, які копошаться у власному бруді в загратованих приміщеннях, теж мають душу?
Верніке бере свою чарку.
— Для мене все це просто, — каже він. — Я людина науки. Я нічому не вірю, лиш спостерігаю. Бодендік же, навпаки, вірить апріорі. А ви десь невпевнено пурхаєте посередині. Бачите он того жука?
Жук уже вп’яте штурмує лампочку. Він буде робити це, аж поки не загине. Верніке вимикає світло.
— Ну, от, ми йому допомогли.
Крізь відчинене вікно вривається велична голуба ніч, ніч з мерехтливими зірками й п’янким запахом землі та квітів. Все, що я говорив, здається мені відразу ж страшенно смішним. Жук ще якусь мить гуде в кімнаті, потім упевнено прямує до вікна.
— Хаос, — каже Верніке. — А чи це справді хаос? Чи, може, нам тільки так здається? Ви не думали про те, яким би здавався нам світ, коли б ми мали на одне чуття більше?
— Ні.
— А на одне чуття менше?
Я на мить задумуюсь.
— Ми тоді були б сліпі, або глухі, або не відчували б смаку. Звичайно, все б здавалось нам не таким, як тепер:
— А якби ми мали на одне чуття більше? Чому ми завжди повинні бути обмежені тільки пятьма чуттями? А може, в нас одного чудового дня розвинеться ще й шосте! Або їх стане аж вісім! Чи дванадцять! Хіба тоді світ не стане зовсім іншим? Можливо, вже при шостому чутті зникне поняття часу. Або простору. Або смерті. Або болю. Або моралі. І вже напевно — сьогоднішнє поняття життя. Ми мандруємо через буття з досить-таки обмеженими органами. Собака чує краще за будь-яку людину. Кажан наосліп обминає всі перешкоди на своєму шляху. Метелик має в собі радіоприймач і летить за кілька кілометрів прямо до своєї подруги. Перелітні птахи орієнтуються в просторі набагато краще за нас. Змії чують шкірою. Науці про природу відомо сотні таких прикладів. Як же тоді ми можемо щось знати напевно? Вдосконалюється якийсь орган чуття чи розвивається новий — і світ міняється, і уявлення про бога теж міняються. За ваше здоров’я!
Я піднімаю свою чарку й п’ю. Вино терпке і пахне землею.
— Отже, краще чекати, поки в нас розвинеться шосте чуття, чи не так? — кажу я.
— Не обов’язково. Робіть, що хочете. Але корисно знати, що якби в нас з’явилось ще одне чуття, всі наші уявлення розсипалися б ущент. І зникли б усі наші страхи. Нуг яке вино?
— Добре. А як справи з фрейлейн Терговен? Краще?
— Гірше. Приїжджала її мати, і дівчина не впізнала її.
— Може, не хотіла впізнати?
— Це майже те саме: вона не впізнала матері. Почала кричати, проганяти її. Типовий випадок.
— Чому?
— Хочете послухати довгу лекцію про шизофренію, батьківський комплекс, утечу від самої себе й дію шоку?
— Так, — кажу я, — сьогодні хочу.
— Цілу лекцію я вам не прочитаю. Тільки найнеобхідніше. Роздвоєння особистості — це звичайна втеча від самого себе.
— А що таке «сам»?
Верніке дивиться на мене.
— Облиште це сьогодні. Втеча в якусь іншу особистість.
Або навіть у кілька. Здебільшого хворий періодично на той чи інший час знову стає самим собою. А Женев’єва ні.
І вже давно. Ви, наприклад, зовсім не знаєте її такою, якою вона є насправді.
— Вона здається зовсім розумною отака, як зараз, — невпевнено кажу я.
Верніке сміється.
— А що таке розум? Логічне мислення?
Я саме думаю про два майбутні нові чуття і тому не відповідаю йому.
— Вона дуже хвора? — нарешті питаю я.
— В нашому розумінні дуже. Але бувають випадки, коли такі хворі швидко і часто зовсім несподівано видужують.
— Видужують від чого?
— Від своєї хвороби. — Верніке запалює сигарету.
— Фрейлейн Терговен часто почуває себе зовсім щасливою. Чому ви не залишите її такою, як вона є?
— Бо її мати платить за лікування, — сухо відповідає Верніке. — Крім того, вона не щаслива.
— Ви думаєте, що вона стане щасливішою, коли ви її вилікуєте?
— Очевидно, ні. Вона вразлива, розумна і, мабуть, з багатою фантазією і поганою спадковістю. Властивості, які не обов’язково дають щастя. Коли б вона була щасливою, то навряд чи захворіла б.
— Чому ж тоді ви не залишите її в спокої?
— Так, чому? — каже Верніке. — Я сам себе питаю про це. Чому ми оперуємо хворого, коли відомо, що операція йому не допоможе? Можна скласти цілий список цих, «чому». Він вийде довгий. І одне з цих «чому» буде таке: чому ви не п’єте свого вина і не прикусите нарешті язика? Чому ви не милуєтесь ніччю, а своїми плутаними думками? Чому ви розмовляєте про життя, замість того, щоб його відчувати?
Він встає і потягується.
— Я ще мушу обійти замкнених. Хочете піти зі мною?
— Хочу.
— Накиньте білий халат. Я поведу вас у особливі палати. Після цього ви або почнете блювати або будете втішатися вином з глибокою вдячністю.