— Я їй сьогодні ж скажу, — заявляє Віллі.— От буде реготати! На всіх регістрах!
Нарешті, ми з Георгом виходимо з кафе. Віллі стежить з другого поверху за майданом — він, як колишній солдат, гадає, що охоронці національного гімну влаштували десь засідку. Однак їх і близько немає. Ринковий майдан спокійно розкинувся під зоряним небом. Довкола вікна в пивницях відчинені навстіж. З кафе, де ми залишили Союз співаків, лине могутня пісня: «Хто тебе, чудовий лісе, насадив там на вершині?»
— Скажи-но, Георгу, — питаю я, коли ми завертаємо на Ґакенштрассе, — ти щасливий?
Георг Кроль знімає капелюха перед чимсь невидимим у темряві.
— Знову запитання! — каже він. — Скільки можна сидіти на вістрі голки?
З неба ллє дощ. А з саду пливе, клубочачись, туман. Літо захлинулось у потоках води, стало холодно, а долар коштує сто двадцять тисяч марок. З жахливим гуркотом одвалюється частина ринви на даху, і вода перед нашим вікном ллється прозорою стіною. Я продаю двох ангелів з фарфору і вінок із безсмертників якійсь тендітній жінці, в котрої від грипу померло двоє дітей. В сусідній кімнаті лежить Георг і кашляє. В нього теж грип, але я дав йому випити чашку глінтвейну. Довкола нього валяється з десяток журналів, і він користується нагодою, щоб довідатись про останні одруження, розлучення й скандали у великому світі — в Каннах, Берліні, Лондоні та Парижі. Заходить Генріх Кроль, як завжди, у смугастих штанях з велосипедними защіпками й у відповідно підібраному темному дощовикові.
— Вам не буде важко записати кілька замовлень? — питає він з незрівнянним сарказмом.
— Анітрохи. Давайте.
Він перераховує кілька надгробків з червоного сієніту, мармурову плиту, кілька огорож — нічого особливого, будні смерті. Потім якусь мить нерішуче переступає з ноги на ногу, гріє зад біля холодної грубки, роздивляється на взірці каменів, які вже двадцять років лежать на полицях у конторі, і нарешті випалює:
— Коли ви й далі будете перешкоджати мені, то я не здивуюсь, якщо ми швидко збанкрутуємо.
Я не відповідаю, щоб ще більше розсердити його.
— Саме так, збанкрутуємо! — пояснює Генріх. — Я знаю, що кажу!
— Справді? — Я лагідно дивлюсь на нього. — Чого ж ви виправдовуєтесь? Вам і так усі вірять.
— Виправдовуюсь? Мені не треба виправдовуватись! Але те, що трапилось у Вюстрінгені…
— А що, може, знайшли вбивців столяра?
— Убивців? А нам яке діло? І хто вважає це вбивством? Просто нещасний випадок. Той тип сам був*у всьому винен. Я маю на увазі те, як ви повелися із старостою Де-белінгом! А на додачу ще й безкоштовно запропонували вдові столяра надгробок!
Я обертаюсь до вікна й дивлюся на дощ. Генріх Кроль належить до тих людей, які ніколи не Мають сумніву, що їхні погляди правильні, — це робить їх не тільки нудними, але й небезпечними. Із них і складається та тупоголова маса нашої любої вітчизни, яку завжди можна знову й знову гнати на війну. їх ніщо не може навчити, вони народилися з витягненими по команді «струнко» руками і пишаються, коли можуть так померти. Я не знаю, чи в інших країнах є люди цього типу, однак коли й є, то, напевно, не стільки.
За хвилину я знову чую голос цього дурня. Виявляється, він довго розмовляв із старостою і все владнав. Ми маємо дякувати йому за це. Тепер ми знову можемо постачати надгробки у Вюстрінген.
— Що ви накажете тепер робити? — питаю я. — Молитися на вас?
Генріх люто позирає на мене.
— Бережіться, щоб ви не зайшли надто далеко!
— Аж куди?
— Надто далеко. Не забувайте, що ви тут тільки службовець.
— А я про це весь час забуваю Коли б не забував, то вам довелось би давати мечі потрійну платню: як художникові, як начальникові контори і як завідуючому рекламою. Крім того, шкода, що ми не на військовій службі, — ви б тоді змушені були стояти переді мною струнко. Зрештою, якщо хочете, я можу подзвонити вашим конкурентам— Гольман і Клоц відразу ж візьмуть мене до себе.
Двері відчиняються, і з’являється Георг у вогненно-червоній піжамі.
— Ти розповідаєш про Вюстрінген, Генріху?
— А про що ж іще?
— Тоді заткни свою пельку. Як тобі не соромно? У Вюстрінгені вбито людину! Урвалось людське життя! Для когось загинув весь світ. Кожне вбивство, кожний смертельний удар — це все одно, що перше вбивство на землі. Каїн і Авель, знову й знову! Якби ти й твої однодумці зрозуміли це колись, їс на нашій благословенній планеті не лунало б стільки закликів до війни!
— Тоді були б самі тільки раби й лакеї! Прислужники ганебної Версальської угоди!
— Версальської угоди! Ну звичайно! — Георг робить крок уперед. Од нього дуже пахне глінтвейном. — А якби війну виграли ми, то, безперечно, дуже любили б своїх противників і засипали б їх подарунками? Ти вже забув, як разом із такими, як ти, нахвалявся анексувати Україну, Бріє, Лонгві і весь рудний та вугільний басейни Франції? А в нас хіба забрали Рур? Ні, ми володіємо ним! Може, ти ще скажеш, що наша мирна угода не була б удесятеро жорстокішою, коли б тільки ми могли диктувати її? Хіба я не чув, як ти пащекував про це ще в сімнадцятому році? Франція повинна стати третьорядною державою, у Росії треба анексувати величезні території, хай усі противники платять контрибуцію і віддають реальні цінності до останнього! Це все казав ти, Генріху! А тепер горлаєш разом з усією бандою про несправедливість! Просто блювати хочеться від вашого скиглення й вереску про помсту! Завжди винен хтось інший! Од вас, фарисеїв, так і тхне самовпевненістю! Хіба ви не знаєте, яка перша ознака справжньої мужності: людина відповідає за свої вчинки! Однак ви завжди вважаєте, що з вами повелися вкрай несправедливо, і відрізняєтесь од бога тільки одним: бог знає все, а ви знаєте ще більше за нього.
Георг озирається, ніби щойно прокинувся. Обличчя в нього таке ж червоне, як піжама, і навіть лисина порожевіла. Генріх злякано задкує. Георг підступає до нього — він страшенно розлючений. Генріх задкує далі.
— Ти заразиш мене! — кричить він. — Не дихай мені в обличчя своїми бацилами! Ти розумієш, що буде, коли ми обидва захворіємо!
— Дивіться тільки, щоб не повмирали! І так уже досить покійників! — зауважую я.
Чудова картина — ця боротьба двох братів. Георг у сатиновій піжамі, спітнілий від люті, і Генріх у куцому святковому костюмі, страшенно стурбований одним— аби не заразитись грипом. Крім мене, за цією сценою стежить ще й Ліза. Вона в халаті з вітрильними суднами і, незважаючи на дощ, мало не вся вихиляється з вікна.
В будинку, де живе Кнопф, дрері відчинено навстіж. Перед ними повис дощ, ніби завіса із скляних перлин. Всередині так темно, що дівчата вже ввімкнули світло. Здається, що вони там плавають, як дочки Рейну у Вагнера. Подвір’ям під величезною парасолею суне трунар Вільке, мов чорний гриб.
Генріх Кроль зникає, буквально витіснений Георгом із контори.
— Полощіть горло соляною кислотою! — гукаю я йому вслід. — Для людей вашої комплекції грип смертельний!
Георг зупиняється й сміється.
— Який я ідіот! — каже він. — Нібито таких типів можна чогось навчити!
— Звідки в тебе ця піжама? — питаю я. — Ти що — вступив до компартії?
Знадвору чути оплески. Це Ліза виявляє Георгові своє схвалення — досить-таки нелояльний жест по відношенню до Вацека, переконаного нациста й майбутнього директора різниці. Георг вклоняється, притуливши руку до серця.
— Іди лягай, — кажу я. — Ти аж бризкаєш потом, як фонтан!
— Пітніти корисно! Поглянь на дощ! То пітніє небо! А он там — кусок життя в розхристаному халаті, з сліпучими зубами, сповнений сміху! Що ми тут робимо? Чому ми не спалахуємо, як фейєрверк? Коли б ми хоч раз по справжньому зрозуміли, що значать життя, то спалахнули б. Чому я торгую надгробками? Чому я не падуча зірка? Або не птах-гриф, щоб ширяти над Голівудом і викрадати з басейну найвродливіших жінок? Чому ми повинні жити у Верденбрюці і заводити сварки в «Кафе-Централь», замість того щоб лаштувати караран у Тімбукту і з носіями кольору чорного дерева вирушати на схід, у безкраї африканські простори? Чому ми не тримаємо бордель у Йокогамі? Відповідай! Мені необхідно знати про це зараз же! Чому ми не плаваємо рожевими вечорами наввипередки з пурпуровими рибками на Таїті? Відповідай!
Він бере пляшку хлібної горілки,
— Стривай, — кажу я. — Є ще вино. Я його вмить підігрію на спиртівці. Горілки тобі зараз не можна. У тебе гарячка! Треба пити підігріте червоне вино з прянощами Індії та Зондських островів.
— Гаразд! Грій. Але чому ми самі не на островах Надії і не спимо з жінками, які пахнуть корицею і очі в яких стають білими, коли ми їх запліднюємо під Південним хрестом, і вони кричать, мов папуги й тигри? Відповідай!
В темнуватій конторі синє полум'я спиртівки блимає, як голубий вогник пригод. Дощ шумить, як море.
— Ми пливемо, капітане, — кажу я і добре хиляю горілки, щоб наздогнати Георга. — Каравела пливе саме повз Санта-Крус, Ліссабон і Золотий Берег. Рабині араба Мухамеда бен Гассана бен Вацека визирають із своїх кают і махають нам руками. Ось ваш кальян!
Я даю Георгові сигару з коробки, яку ми тримаємо для своїх кращих агентів. Він запалює її і пускає в повітря бездоганно правильні кільця диму. На його піжамі з'являються темні плями від поту.