Я повертаюсь до Едуарда, щоб линути соусу сарказму на зарозумілого кухаря сонетів, але в цьому вже немає потреби. В Едуарда раптом з'являється такий вираз, ніби він уздрів перед собою змію. До нього підходить стрункий чоловік і плеще його по плечу,
— Едуарде, друже! — приязно каже він. — Як справи? Радієш, що ще живий?
Едуард витріщає на нього очі.
— У такий час? — видушує він із себе.
Він зблід. Його плечі раптом опали, жирні щоки, губи, пасма волосся і навіть живіт обвисли. В одну мить він обернувся на товсту плакучу вербу.
Чоловіка, який спричинився до всього цього, звати Валентін Вуш. Після мене й Георга він — третя чума в Едуардовому житті, і не лише чума, а чума, холера й тиф разом узяті.
— У тебе чудовий вигляд, синку, — сердечно зауважує Валентін Буш.
Едуард глухо сміється.
— Вигляд нічого не каже. Людину з'їдають податки, злодії…
Він бреше. Податки в часи інфляції—ніщо: їх платять один раз, після закінчення року, тобто все одно що зовсім нічого не платять. На той час вони вже давно втрачають вартість. А єдиний злодій, якого Едуард знає,—це він сам.
— В тобі принаймні є що їсти, — посміхаючись, безжально заявляє Валентін. — Черви у Фландрії теж буди такої думки, коли виповзали з землі, щоб узятись за тебе.
Едуард намагається відбутись якнайдешевше.
— Що тобі дати, Валентіне? — питає він. — Пива? Пиво в спеку найкраще.
— Мені не жарко. Але ти кажеш правду — треба взяти найкраще, щоб відсвяткувати те, що ти ще живий. Дай пляшку йоганісберзького.
— Його розпродано.
— Ні, не розпродано. Я питав доглядача пивного льоху. Ти ще маєш його понад сто пляшок. Яке щастя, що це моє улюблене вино!
Я сміюсь.
— Чого ти регочеш? — розлючено кричить Едуард. — Тобі якраз нічого сміятися. П'явко! Всі ви п'явки! Висмоктуєте з мене кров! Ти, отой твій бонвіван, що торгує надгробками, і ти, Валентіне! П'єте з мене кров! Трійця паразитів!
Валентін моргає мені, але залишається серйозним.
— Оце така твоя подяка, Едуарде! Так ти дотримуєш свого слова! Якби я знав це тоді…
Він закочує рукав і оглядає довгий рваний шрам. 1917 року Валентін урятував Едуардові життя. Едуарда, який тоді був унтер-офіцером на кухні, раптом чомусь замінили і послали на фронт. Першого ж дня, потрапивши в дозор, цей слон дістав кулю в ногу, а потім і другу, втративши багато крові. Валентін знайшов його і приволік назад в окоп. При цьому йому самому влучило осколком у руку. Але він урятував Едуардові життя. Сповнений подяки, Едуард дар слово, що Валентін усе життя зможе їсти й пити у «Валгалі». Ми з Ґеоргом буди свідками.
1917 року все це здавалось зовсім невинним, Верденбрюк був далеко, війна поруч, і хто тоді взагалі знав, чи Валентін та Едуард повернуться ще колись у «Валгалу». Однак вони повернулись: Валентін — після того як його ще раз поранило, а Едуард — жирний та круглий, відгодований на кухні, куди він знову потрапив з окопів. Спочатку Едуард справді відчував вдячність і, коли приходив Валентін, пригощав його інколи навіть поганеньким німецьким шампанським. Однак роки йшли. Валентін почав торгувати у Верденбрюці. Раніше він жив у якомусь іншому місті, а тепер перебрався із своєю крамничкою ближче до «Валгали» і пунктуально з’являвся на сніданок, на обід і на вечерю до Едуарда, який уже гірко каявся, що дав таку легковажну обіцянку. Валентін любив добре попоїсти, особливо тепер, коли в нього не було жодних турбот. Їжі Едуардові ще б, може, й не було жалко, але Валентін любив також випити, і поступово в нього розвинувся смак до вин. Раніше він задовольнявся пивом, а тепер став пити тільки витримані вина і, звичайно, завдавав цим Едуардові далеко більшого горя, ніж ми своїми жалюгідними абонементами.
— Ну гаразд, — сумно каже Едуард, дивлячись на Валентінів шрам. — Але їсти й пити — це значить пити за їжею, а не коли завгодно. Такого я не обіцяв.
— Глянь на цього жалюгідного крамаря! — каже Валентін, штовхаючи мене в бік. — У сімнадцятому році він так не думав. Тоді це звучало так: «Валентіне, любий Валентіне, урятуй мене, я віддам тобі все, що маю!»
— Це неправда! Я так не казав! — фальцетом кричить Едуард.
— Звідки тобі це відомо? Ти ж тоді, коли я волік тебе до окопів, був напівбожевільний від страху і стікав кров’ю?
— Я не міг такого сказати! Не міг! Навіть якби мене спіткала раптова смерть! Не таку маю вдачу!
— Справді,— кажу я, — такий скупердяга швидше здох би.
— Я це й маю на увазі,— заявляє Едуард, полегшено зітхаючи, — навіть мої слова здались йому допомогою. У нього аж волосся змокріло від поту, так налякав його Валентін. Він уже бачив, як суд забирає в нього «Валгалу». — Ну добре, хай уже цього разу буде так, — швидко каже він, щоб запобігти новій вимозі. — Кельнере, півпляшки мозельського!
— Йоганісберзького, цілу пляшку, — поправляє Валентін і, обернувшись до мене, питає:—Вип'єш зі мною чарку?
— Ще б пак! — відповідаю я.
— Стривайте! — гукає Едуард. — Цього в угоді вже аж ніяк не було! Вона стосувалась тільки Валентіна! Людвіг і так дорого мені обходиться, цей кровопивця з триклятими абонементами!
— Заспокойся, отруйнику, — кажу я. — Тут є прямий зв'язок. Ти вистрілив у мене своїми сонетами, а я за це обмию рану твоїм вином. Чи ти, може, хочеш, щоб я послав одній дамі вірш у стилі Аретіно, в якому б змалював цей випадок, ти, визискувачу свого рятівника?
Едуард захлинається.
— Мені треба свіжого повітря, — люто бурмоче він. — Шантажисти! Сутенери! І вам не соромно?
— Є страшніші речі, яких треба соромитись, ти, лантуху з грошима!
Ми з Валентіном цокаємося. Вино чудове.
— Ну, то як з відвідинами гріховного дому? — несміливо питає Отто Бамбус.
— Обов'язково підемо, Отто. Ми повинні зробити це заради мистецтва.
— Чому ми найбільше любимо пити в дощ? — питає Валентін, наливаючи знову чарки. — Повинно б бути навпаки.
— Ти хочеш завжди маги на все відповідь?
— Звичайно, ні. Інакше про що б ми тоді розмовляли? Просто це мені спало на думку.
— Можливо, їх тягне одну до одної, Валентіне. Рідину до рідини.
— Може. Але я й мочуся частіше, коли йде дощ. От що дивно.
— Ти мочишся тоді частіше тому, що більше п'єш. Що ж тут дивного?
— Ай справді, — Валентін з полегшанням киває головою. — Про це я не подумав. Значить, воєн зараз більше тому, що більше народжується людей?
Бодендік крокує в тумані, мов величезна ворона.
— Ну як, — весело питає він, — все ще поліпшуєте світ?
— Приглядаюсь до нього, — відповідаю я.