— Почув у коридорі, коли заходив сюди. Ви розмовляєте досить-таки голосно. Мабуть, багато вже випили. Однак я від щирого серця бажаю Едуардові герцогині. Як добре, що саме я урятував його для такого життя.
— То було давно, ще перед війною, — спішить пояснити Едуард, відчуваючи, що на його вино готується новий напад.
— Хай буде так, — примирливо каже Валентін. — Але після війни ти теж не осоромився і втішався, як хотів.
— У такі часи?
— Саме в такі! Коли людині доводиться скрутно, вона, як ніколи, схильна до пригод. А якраз герцогиням, принцесам і графиням зараз доводиться вельми скрутно. Інфляція, республіка, кайзерівської армії вже немає — де тут не надломитися аристократичному серцю! Ну, як там з пляшкою доброго вина, Едуарде?
— Нема часу, — не розгублюється Едуард. — Даруй, Валентіне, але сьогодні нічого не вийде. Ми всім клубом вирушаємо на екскурсію.
— Ти хіба теж ідеш? — питаю я.
— Звичайно! Мушу йти — адже я скарбник клубу! Тільки зараз згадав про це. Обов'язок є обов’язком.
Я сміюсь. Валентін підморгує мені. Він не каже, що теж іде з нами. Едуард радіє, гадаючи, що заощадив пляшку вина. Отже, всі задоволені.
Ми виходимо надвір. Вечір сьогодні чудовий. Ми вирушаємо на Банштрассе 12. У місті є два будинки розпусти, але цей, що на Банштрассе, трохи елегантніший. Він міститься на околиці, у маленькому будиночку, обсадженому тополями. Мені він добре відомий, я провів там частину своєї юності, не здогадуючись, що в ньому відбувається. Ми любили у вільний від уроків час ловити в струмочках і ставках за містом саламандр та рибу, а на луках — метеликів і жуків. Якось, коли спека особливо давалася взнаки, ми, шукаючи, де б напитися лимонаду, потрапили на Банштрассе 12. Простора зала для відвідувачів була схожа на зали в усіх готелях. Там було прохолодно, і коли ми попросили зельтерської води, нам її подали. За хвилину до зали зайшло кілька жінок у халатах і квітчастих сукнях. Вони спитали, що ми тут робимо і в якому класі вчимося. Ми заплатили за воду, а наступного жаркого дня прийшли знову, цього разу з книжками, які взяли з собою, щоб готувати уроки на вільному повітрі. Привітні жінки й тепер з’явилися в залі і були з нами по-материнському ласкаві. В будинку було прохолодно й затишно, а що в післяобідній час ніхто, крім нас, туди не заходив, то ми залишились у залі й почали готувати уроки. Жінки заглядали нам через плечі і допомагали, наче були нашими вчителями. Вони слідкували, як ми виконуємо письмові завдання, перевіряли табелі, вислуховували те, що нам було задано вивчити напам’ять, і давали шоколад, коли ми готували уроки як слід, а часом і легенького ляпаса, коли ми лінувались. Ми ні про що не мали уяви, бо були ще в тому щасливому віці, коли жінки нічого не значать. Невдовзі дами, що пахли фіалками й трояндами, замінили нам матерів і виховательок: вони знали про всі наші справи, і як тільки ми з’являлись на дверях, нас уже зустрічали кілька богинь у шовкових сукнях та лакованих черевичках і схвильовано питали: «Ну, як там класна робота з географії? Добре чи погано?» Моя мати тоді вже майже весь час лежала в лікарні, тому вийшло так, що частково своє виховання я дістав у верденбрюкському будинку розпусти; можу лиш сказати, що воно було суворіше, ніж те, яке дістав би дома. Ми ходили туди два літа, потім у нас почались екскурсії і стало менше вільного часу; крім того, наша родина переїхала в інший район міста.
Ще раз я відвідав Банштрассе аж у війну — напередодні нашого від'їзду на фронт. Нам ледве минув вісімнадцятий рік, деяким не було й повних вісімнадцяти, і більшість із нас ще не знали, що таке жінка. Однак ми не хотіли загинути, так і не взнавши цього, тому п ятеро з нас вирушили на Банштрассе, відому нам з дитинства. Цього разу там було чимало гостей. Ми замовили собі горілки й пива і, добре випивши для хоробрості, вирішили спробувати щастя. Почав Віллі — найнахабніший серед нас. Він зупинив Фріцці, найпринаднішу з дам.
— Люба, чи не піти б нам?
— А чого ж, — відповіла Фріцці, в диму не розглядівши його як слід. — А гроші в тебе є?
— Більше ніж досить. — Віллі показав свою платню і ті гроші, які мати дала йому, щоб він замовив месу за щасливе повернення з війни.
— Ну добре! Хай живе батьківщина! — досить байдуже сказала Фріцці і глянула в напрямку буфету, де продавалось пиво. — Ходи нагору!
Віллі встав і зняв шапку. Фріцці зупинилась і вражено втупилась у його вогненно-руду чуприну. Волосся було незвичайне — таке руде, що аж пломеніло, і Фріцці навіть після семи років упізнала його.
— Хвилиночку, — сказала вона. — Вас часом не Віллі звати?
— Точно! — засяяв Віллі.
— А це не ти колись готував тут уроки?
— Авжеж я!
— Так… і зараз хочеш іти зі мною в номер?
Віллі весь розцвів у посмішці. В наступну мить він одержав добрячого ляпаса.
— Ох ти ж, порося! — вигукнула Фріцці.— Ти хочеш зі мною спати? Це ж небачене нахабство!
— Чому? — пробелькотів Віллі.— Всі ж інші тут…
— Усі інші? А яке мені діло до інших? Хіба я перевіряла, як вони вивчали катехізис? Чи писала за них письмові роботи? Чи стежила, щоб вони не застудилися, мерзенний шмаркачу?
— Але ж мені вже сімнадцять з половиною…
— Заткни пельку! Це все одно, якби ти, йолопе, хотів згвалтувати свою матір! Геть звідси, недоростку!
— Він завтра йде на війну, — втрутився я. — Хіба у вас немає патріотичного почуття?
Тепер Фріцці помітила й мене:
— А ти не той, що напустив колись тут змій? Нам довелось закрити на три дні заклад, поки ми не познаходили всіх тих тварюк.
— Я не випускав їх, — почав я захищатися. — Вони самі повтікали.
Не встиг я ще щось сказати на своє виправдання, як Фріцці й мені дала ляпаса.
— Молокососи! Геть звідси!
На галас з'явилася хазяйка публічного дому. Обурена Фріцці розповіла їй, у чім річ. Хазяйка теж відразу впізнала Віллі.
— Рудий! — ледь переводячи подих, мовила вона. Хазяйка важила сто двадцять кілограмів і від сміху дрижала, мов гора желе від землетрусу. — А ти? Тебе часом не Людвіг звати?
— Так, — мовив Віллі.— Але тепер ми солдати і маємо право на задоволення своїх чоловічих потреб.
— Он як, ви маєте право! — Хазяйка знову затряслася від сміху. — Ти ще не забула, Фріцці, як рудий боявся, щоб батько не дізнався про те, що він на уроці закону божого кидав смердючі бомби? А тепер він має право на задоволення чоловічих потреб! Ха-ха-ха!
Однак Фріцці це не здавалось смішним. Вона була по-справжньому розлючена й ображена.
— Наче мій власний син…
Два чоловіки підхопили хазяйку під руки — вона від реготу не могла встояти на ногах. По обличчі в неї котились сльози. В куточках рота виступили пухирці слини. Живіт ходив ходором, і вона підтримувала його руками.
— Лимонад… хіба не, лимонад з маренки… — ледве видавила вона з себе, захлинаючись сміхом, — був вашим улюбленим напоєм?
— Тепер ми п'ємо горілку й пиво, — заперечив я. — Кожен стає колись дорослим.
— Дорослим! — Хазяйка знову зайшлася реготом. Два її доги, вирішивши, що ми хочемо напасти на неї, люто загарчали. Ми обережно відступили назад.
Фріцці була невблаганна.
— Геть звідси! Невдячні свині! — кричала вона.
— Гаразд, — сказав Віллі уже на дверях, — тоді ми підемо на Рольштрассе.
Ми стояли надворі в мундирах, із зброєю і слідами від ляпасів на щоках. На Рольштрассе, до другого міського дому розпусти, ми не пішли. Туди було дуже далеко йти — цілих дві години, через весь Верденбрюк, і ми вирішили краще поголитися. Це ми теж робили вперше в житті, а оскільки ніхто з нас іще не знав, що таке жінка, то ми й не бачили між цим такої великої різниці, як згодом, тим більше, що перукар теж нас образив, порекомендувавши витирати бороди шкільними гумками. Потім ми ще зустріли своїх знайомих і невдовзі так напились, що забули про все. Отже, вийшло так, що ми поїхали на фронт невинними, і сімнадцятеро з нас загинуло, так і не взнавши, що таке жінка. Віллі і я втратили потім свою невинність в Гоутгоульсті, у Фландрії, в якомусь кафе. Віллі при цьому дістав трипер, потрапив до лазарету і, таким чином, не брав участі у фландрському бою, в якому й загинуло сімнадцять невинних. З цього ми вже тоді зробили висновок, що доброчесність не завжди винагороджується.
Ніч по-літньому тепла. Ми йдемо містом. Отто Бамбус тримається біля мене — єдиного, хто не відпирається, що знає дім розпусти. Інші теж знають його, але вдають із себе невинних, а єдиний, хто твердить, що відвідує його майже щодня, — драматург і творець епопеї «Адам» Пауль Шнеевайс — бреше: він ніколи не був там.
Долоні Отто мокрі від поту. Він сподівається зустріти там жриць хіті та демонічних хижачок і не зовсім упевнений, що його не одвезуть звідти в Едуардовому опелі з видертою печінкою або, принаймні, кастрованого. Я втішаю його: