— Вухо? — Отто зупиняється.
— Звичайно, є такі дами, що не відривають, — кажу я. — Але ти ж не з ними хочеш познайомитися. Тобі ж потрібна первісна жінка в усій своїй принадності.
Отто пітніє ще дужче.
— Вухо — досить-таки велика жертва, — заявляє він, витираючи скельця пенсне.
— Поезія вимагає жертв. З одірваним вухом ти будеш справжнім ліриком. Ходімо!
— Так, але ж вухо! Саме те, що відразу помітно!
— Якби мені довелось вибирати, — заявляє Ганс Гунгерман, — я, щиро кажучи, краще дав би відірвати вухо, ніж залишитись кастрованим.
— Що? — Отто знову зупиняється. — Ви жартуєте! Та-кого не буває!
— Буває,— каже Гунгерман. — Пристрасть здатна на все. Але не хвилюйся, Отто: кастрація карається законом. Даму за це щонайменше посадять на кілька місяців у тюрму— отже, ти будеш віддячений.
— Дурниці! — белькоче Бамбус, вимушено посміхаючись. — Це все просто безглузді жарти!
— Чого б ми жартували? — кажу я. — Це було б підло. Я саме тому й раджу тобі Фріцці. Вона страшенно любить, вуха.
— Це все вигадки, — з відчаєм у голосі каже Отто. — Не морочте мені голови.
— Послухай, — кажу, — я не хочу, щоб тебе було скалічено. Емоційно ти виграв би від цього, але психічно дуже багато втратив би, та й твоя лірика постраждала б. Ось тут у мене кишенькова пилочка до нігтів, маленька, зручна, призначена для тих чистеньких дженджиків, котрі завжди хочуть бути елегантними. Візьми її і тримай у долоні або застроми заздалегідь у матрац. Коли помітиш, що стає небезпечно, то досить буде легенько вколоти Фріцці в стегно, і вона відпустить тебе. Не треба колоти так, щоб ішла кров. Кожна людина, навіть якщо її вкусить комар, хапається за місце, де болить. Це основний закон життя. А тим часом ти втечеш.
Я витягаю червоний гаманець, у якому тримаю гребінець і пилочку. Це ще подарунок зрадниці Ерни. Гребінець зроблено під черепаховий. Від погляду на нього мене заливає хвиля запізнілої люті.
— Дай мені й гребінець, — просить Отто.
— Гребінцем ти її не вколеш, цнотливий сатире, — каже Гунгерман. — Це не зброя для боротьби статей. Він зламається на напруженому тілі вакханки.
— А я не для того прошу, щоб колоти ним. Я хочу після всього причесатися.
Ми з Гунгерманом перезираємось. Здається, Бамбус уже не вірить нам.
— Ти захопив з собою бинти? — питає мене Гунгерман.
— Нащо? В хазяйки їх повна аптечка.
Бамбус знову зупиняється.
— Все це дурниці! А от як там з венеричними хворобами?
— Сьогодні субота. Всіх дам щосуботи оглядає лікар. Небезпеки немає, Отто.
— Ви що, геть усе знаєте?
— Ми знаємо те, що необхідно в житті,— відповідає Гунгерман. — Це здебільшого зовсім не те, чого навчають у школі та різних учбово-виховних закладах. Тому ти такий унікум, Отто.
— Мене виховували надто побожним, — зітхає Бамбус. — Я ріс під страхом пекла і сифілісу. Де тут узятись земній ліриці?
— Ти можеш одружитися.
— Страх перед одруженням — моя третя вада. Моя мати звела в могилу батька. І знаєте чим? Слізьми. Правда ж, дивно?
— Ні,— кажемо ми з Гунгерманом і потискуєм один одному руку, в знак того, що вирішуємо ще на сім років зберегти собі життя. Погане чи добре, а життя завжди є життям — людина помічає це аж тоді, коли її змушують ним ризикувати.
Перш ніж зайти в оточений тополями затишний будиночок з червоним ліхтарем біля воріт і квітучою геранню у вікнах, ми підкріплюємось кількома ковтками горілки. Ми взяли з собою пляшку і пустили її по колу. Навіть Едуард, який приїхав опелем раніш і чекав на нас, п’є разом з усіма: йому рідко трапляється одержувати щось задарма, і тепер він утішається цим. Горілка, яка нам зараз коштує десь біля десяти тисяч марок чарка, у публічному домі коштуватиме сорок тисяч — тому ми й узяли з собою пляшку. Перед дверима ми ще заощаджуємо — а там потрапимо до рук мадам.
Спочатку Отто дуже розчаровується. Він сподівався побачити пишні декорації в східному стилі, з леопардовими шкурами, з люстрами, як у мечетях, і з важким запахом духів, а натомість потрапив у звичайну залу для гостей. Жінки теж, хоч вони й легковажне одягнені, більше скидаються на служниць.
Отто пошепки питає мене, чи немає тут негритянок або креолок. Я показую на худу жінку з чорним волоссям.
— Он у тієї в жилах тече кров креолки. Вона щойно вийшла з каторжної тюрми. Убила свого чоловіка.
Отто не вірить. Він підбадьорюється аж тоді, коли до зали входить Залізна Кобила. Вона справляє неабияке враження — у високих шнурованих черевиках, чорному трико, схожому на костюм приборкувачки левів, у шапці з сивого смушку і з повним ротом золотих зубів. Цілі покоління молодих ліриків та редакторів складали в неї екзамен життя; її ж ми домовили й для Отто. Ми поставили вимогу, щоб Залізна Кобила вийшла в найкращому вбранні, і вона не підвела нас.
Ми знайомимо її з Отто. Вона страшенно здивована — певно, сподівалась, що їй підкинуть щось свіже, молоде. А Бамбусові двадцять шість років, він блідий, ніби з паперу зліплений, худючий, прищавий, з ріденькими вусиками. Крім того, він змокрів, як посолена редька. Залізна Кобила розтуляє золоту пащу в добродушній посмішці, штовхає переляканого Бамбуса в бік і лагідно каже:
— Почастуй коньяком.
— Скільки коштує коньяк? — питає Отто в офіціантки.
— Шістдесят тисяч.
— Що? — стривожено вигукує Гунгерман. — Сорок тисяч, і ні на пфеніг більше!
— Пфеніг! — повторює хазяйка. — Давно вже я не чула цього слова!
— Сорок тисяч коньяк коштував учора, любий, — пояснює Залізна Кобила.
— Не вчора, а сьогодні вранці. Я приходив сюди за дорученням комітету.
— Якого комітету?
— Комітету оновлення лірики з допомогою безпосереднього досвіду.
— Любий, — каже Залізна Косила. — Це було до підвищення курсу долара.
— Ні, після оголошення нового курсу об одинадцятій годині.
— Але до післяобіднього підвищення, — заявляє хазяйка. — Не будьте такі скупі.
— Шістдесят тисяч — це вже ціна за післязавтрашнім курсом, — кажу я.
— За завтрашнім. З кожною годиною ти наближаєшся до нього. Заспокойся! Курс долара — все одно, що смерть. Його не минути. Тебе не Людвіг звати?