— Не псуй нам вечора. Де твоя машина? Плодить десь тобі інші машини, як твої акції — мільйони?
— Вона в Рене. Стоїть перед «Червоним млином». В антрактах Рене катає своїх подруг. Вони аж лопають від заздрощів.
— Ти одружуєшся з нею?
— Ми заручені,— пояснює Віллі.— Коли ти знаєш, що це таке…
— Уявляю собі.
— Смішно! — каже Віллі.— Вона й зараз часто нагадує мені вночі старшого лейтенанта Гслле, того мерзотника, що отруював нам життя, поки нас не послали на героїчну смерть. Саме так. Моторошна, але чудова втіха — хапати Гелле в обійми. Ніколи не думав, що матиму від цього задоволення, повір мені.
— Вірю.
Ми йдемо темним квітучим садом. В повітрі стоїть запах невідомих квітів.
— Горби купаються у місячному сріблі,— виголошує хтось перед нами, підводячись, як примара, з землі.
Це Гунгерман. Він мокрий, як і Матіас Грунд.
— Що трапилось? — питаю я. — У нас дощу не було.
— Едуард висадив нас з машини. Ми для нього надто голосно співали. Аякже! Респектабельний хазяїн готелю! А потім я хотів трохи освіжити Отто, і ми обидва впали в струмок.
— Ви теж? А де Отто? Шукає Матіаса Грунда?
— Ловить рибу.
— Що?
— От чорт! — похоплюється раптом Гунгерман. — Хоч би не втонув! Він же не вміє плавати.
— Дурниці. Струмок не більше метра завглибшки.
— Бамбус може і в калюжі втопитися. З любові до батьківщини.
Ми знаходимо Бамбуса біля струмка. Він міцно тримається за місток і виголошує рибам промову.
— Тобі погано, святий Франціску? — питає Гунгерман.
— Авжеж, — відповідає Бамбус ї хихотить, ніби сказав щось страшенно смішне. Потім белькоче, цокаючи зубами — Холодно. Я не звик гуляти на свіжому повітрі.
Віллі витягає з кишені пляшку горілки.
— А хто тебе знову врятує? Передбачливий дядечко Віллі. Врятує від запалення легень і від холодної смерті.
— Шкода, що тут немає Едуарда, — каже Гунгерман. — Ви б могли його теж врятувати і заснували б з паном Валентіном Бушем Товариство Едуардових рятівників. Це б його доконало.
— Облиште недоречні жарти, — озивається Валентін, який стоїть позад нього. — Хіба для вас капітал не священна річ? Чи ви, може, комуніст? Я ні з ким не ділюсь ним. Едуард належить мені.
Ми п'ємо. В місячному світлі горілка мерехтить, як жовтий самоцвіт.
— Ти ще кудись хочеш іти? — питаю я Віллі.
— Піду в Союз співаків Бодо Ледергозе. Ходімо зі мною. Там ви зможете обсохнути.
— Чудово, — каже Гунгерман.
Нікому не спадає на думку, що простіше було б піти додому. Нікому, навіть поетові смерті.
Ми крокуємо далі вздовж струмка. У воді віддзеркалюється місяць. Його можна випити — хто це колись так
сказав?
Над містом стоїть пізнє задушливе літо, курс долара піднявся ще на двісті тисяч марок, голод збільшився, ціни виросли. Все дуже просто: ціни ростуть швидше за платню, отже, частина населення, яка живе на заробітки, оклади й пенсії, дедалі більше тоне в безпросвітних злиднях, а інша частина купається в ненадійному багатстві. Уряд споглядає. Завдяки інфляції він позбувся своїх боргів, а те, що він одночасно втрачає народ, ніхто не бачить.
Склеп для фрау Нібур готовий. Це бридка кам'яна коробка з кольоровим склом, бронзовими) ланцюгами і посипаними жорствою доріжками, хоч і без скульптурних прикрас, які я пропонував їй; однак тепер фрау Нібур раптом відмовляється від нього. Вона стоїть на подвір’ї з строкатою парасолькою, в солом’яному капелюсі, прикрашеному лакованими вишнями, і з разком штучних перлів на шиї. Поруч з нею — якийсь тип у тісному картатому костюмі і в гетрах поверх черевиків. Грім одгримів, трауру як і не було, фрау Нібур уже заручена. Вона враз стала байдужа до пам’яті Нібура. Ім’я того типа, що прийшов з нею, — Ральф Леман, він відрекомендувався технічним консультантом. Костюм у нього, як на таке вишукане ім’я і професію, надто поношений. Зате краватка нова і оранжові панчохи теж — мабуть, то перші подарунки щасливої нареченої.
Бій ведеться з перемінним успіхом. Спочатку фрау Нібур заявляє, що взагалі не замовляла склепу.
— У вас є письмовий доказ? — з тріумфом питає вона.
Георг поблажливо пояснює їй, що в нашій роботі
письмові докази не потрібні. У справах, пов’язаних зі смертю, ще цінується вірність і довіра. Крім того, в нас є понад десяток свідків. Фрау Нібур уже в печінках сидить у наших каменярів, у нашого скульптора і в нас самих із своїми претензіями. До того ж, вона дала завдаток.
— Саме так, — з неперезершеною логікою заявляє фрау Нібур. — Завдаток ми хочемо взяти назад.
— Отже, ви замовляли склеп?
— Я не замовляла, а тільки дала завдаток.
— Що ви скажете на таке пояснення, пане Леман? — питаю я. — 3 точки зору технічного консультанта?
— Таке буває.— Як кавалер, він підтримує фрау Нібур і починає пояснювати, коли таке буває. Але Георг перебиває його. Він заявляє, що про завдаток теж немає письмових доказів.
— Що? — Ральф обертається де фрау Нібур — Емілі, в тебе немає квитанції?
— Я не знаю, — белькоче фрау Нібур. — Хто ж міг сподіватись, що вони казатимуть, ніби я не платила грошей! Шахраї!
— Зробити таку дурницю!
Фрау Нібур знічується під лютим поглядом Ральфа. Він раптом перестає бути кавалером. Боже, думаю я, раніше в неї був кит — тепер вона спіймала собі акулу.
— Ніхто не каже, що ви не давали грошей, — пояснює Георг. — Ми тільки говоримо, що про це так само немає письмових доказів, як і про замовлення.
Ральф підбадьорюється.