— Ідіть додому і вмийтесь як слід, ви, помийнице життя!
Шімель хапає ротом повітря.
— Поліція! — видавлює пін із себе. — Така страшна образа! Я вам покажу…
— Нічого ви нам не покажете, — перебиває його Віллі.— Ви й досі думаєте, що ми ваші раби. Єдине, що ви зробите, це відповісте на страшному суді за те, що викликали в серцях незчисленних поколінь юнаків ненависть до бога і до всього доброго й прекрасного! Я не хотів би бути на вашому місці, Шімель, коли настане воскресіння мертвих. Скільки вам дістанеться від самого тільки нашого класу! А потім, звичайно, ще й смола та вогонь у пеклі!
Шімель захлинається від люті.
— Ви ще почуєте про мене! — вигукує він і повертається, як корвет у бурю.
— Шімель! — гримить позад нього могутній голос.
Рене справляє враження, як завжди. Шімель вмить обертається на любий його серцю звук команди.
— Що? Прошу? Хто?.. — його погляд блукає по столиках.
— Ви не родич самовбивця Шімеля? — щебече Рене.
— Самовбивця? Що це має означатиі Хто мене кликав?
— Ваше сумління, Шімель, — кажу я.
— Це ж просто…
Я вже чекаю, що на губах у Шімеля виступить піна. Справжня насолода бачити, як цьому майстрові писати доноси відібрало, нарешті, мову.
Віллі наливає чарку і киває Шімелеві:
— За ваше здоров’я, хоробра кафедральна гієно! І не суньте більше свого носа до столика, де сидять чужі люди, та ще й дами.
Шімель зникає з якимось дивним звуком, ніби в ньому хтось відкупорив пляшку, але не з шампанським, а з зельтерською водою.
— Я знав, що він причепиться до нас, — заявляє Віллі, страшенно задоволений.
— Ти був неперевершений! — кажу я. — Звідки це раптом у тебе взялась така дотепність?
Віллі посміхається.
— Цю промову я вже виголошував щонайменше сто разів! На жаль, завжди сам, без Шімеля. Тому я й знаю її напам’ять. За ваше здоров'я, дітки!
Едуард трясеться від сміху.
— Я не можу! Помийниця життя! Страшний образ! Я почув його — і шампанське стало бридке, як помиї!
— Воно й раніше було таке, — зауважую я.
— Які ж ви ще діти! — хитає головою Рене.
— Ми б хотіли ними й залишитись. Постаріти дуже просто, — сміється Віллі.— Едуарде, рахунок!
Едуард приносить рахунки: один Віллі, другий нам.
Обличчя в Герди напружене. Вона чекає ще одного вибуху. Ми з Георгом витягуємо свої талони і кладемо на стіл. Але Едуард не вибухає — він сміється.
— Нічого! — каже він. — Маючи такий виторг од вина, можна втратити на обіді.
Ми розчаровано перезираємось. Дами підводяться і обтрушуються, як курки, що встали з піску.
Віллі поплескує Едуарда по плечі.
— Ти джентльмен. Інший зчинив би галас, що від нього прогнали клієнта.
Едуард посміхається.
— Нічого, цей тип з тростинкою ще ніколи не залишав тут порядної суми. Завжди чекає, щоб його хтось запросив.
— Ходімо, — шепоче мені Герда
Сукня тютюнового кольору лежить десь біля ліжка. Черевички з коричневої замші стоять під стільцем. Один навіть перевернувся. Вікно відчинене. Крізь нього в кімнату заглядає листя дикого винограду. Знизу, з «Альтштедтер Гоф», долинають приглушені звуки електричного піаніно. Грають вальс «Ковзанярі». Крізь музику час від часу чути глухі удари — це тренуються жінки-борці.
Біля ліжка стоять дві пляшки холодного, як крига, пива. Я відкупорюю їх і даю одну Герді.
— Де ти так засмагла? — питаю я.
— На сонці. Воно пече вже кілька місяців. Ти не помічав?
— Помічав. Але в конторі не засмагнеш.
Герда сміється.
— Коли працюєш у нічному клубі, то це простіше. Цілий день вільний. Де ти був увесь час?
— Ніде, — кажу я і раптом згадую, що Ізабела теж завжди так питає мене. — Я думав, що ти була з Едуардом.
— І це причина, щоб не приходити?
— А хіба ні?
— Звичайно, ні, дурненький. Це зовсім різні речі.
— Мені важко це зрозуміти, — кажу я.
Герда не відповідає. Вона потягується й ковтає пива.
Я оглядаю кімнатку.