— А ти, виходить, білий торговець ситцем, скляним намистом, бібліями й горілкою?
— Так, — здивовано відповідаю я. — Саме таким торговцем я завжди мріяв стати, коли мені було шістнадцять років.
— А пізніше ні?
— Пізніше ні.
Я лежу біля неї, тихий і розслаблений. У вікно під дахом заглядає голуба ніч. Я ні про що не думаю, нічого не хочу і намагаюсь ні про що не питати. Безмежний спокій, просте життя, плин часу зупинився. Ми ніби потрапили у володіння якогось бога. Лежимо і п’ємо холодне, запашне пиво.
Герда віддає мені кухоль.
— Як ти гадаєш, Рене справді одержить шубу? — ліниво питає вона.
— А чому ж ні? Віллі зараз мільярдер.
— Треба мені було спитати її, яку саме вона хоче. Мабуть, ондатрову чи боброву.
— Лисячу, — байдуже кажу я. — Або, про мене, хай навіть леопардову.
— Леопардова надто тонка на зиму. Котикова робить жінку старою. Шуба з чорнобурої лисиці — дуже товстою. Найкраща, звичайно, норкова
— Справді?
— Еге ж. Шуба на все життя. Але страшенно дорога. Безбожно дорога.
Я ставлю свою пляшку на підлогу. Розмова стає трохи неприємною.
— Все це мені не під силу. Я не можу купити навіть кролячого коміра.
— Ти? — здивовано питає Герда. — Хто ж про тебе каже?
— Я кажу. Кожен вразливий чоловік за такої ситуації прийняв би твої слова на свій рахунок. А я, як на теперішні часи, аж занадто вразливий.
Герда сміється.
— Ти вразливий, мій хлопчику? Однак я справді маю на увазі не тебе.
— А кого ж?
— Едуарда. Кого ж іще?
Я підводжуся.
— Ти хочеш примусити Едуарда подарувати тобі шубу?
— Звичайно, любий. Якщо мені тільки пощастить. Та може, коли Рене вже матиме… Чоловіки такі…
— І ти розповідаєш мені про це, лежачи зі мною у ліжку?
— А чому б ні? В такі хвилини мені спадають найкращі думки.
Я мовчу, зовсім приголомшений.
Герда повертає до мене голову.
— Ти образився?
— Принаймні, я спантеличений
— Чого? Тобі слід було б ображатись, якби я вимагала шубу від тебе.
— А так я повинен пишатися, що ти хочеш мати її від Едуарда?
— Звичайно! Це свідчить про те, що ти не фраєр.
Я зиркаю на неї. Такого слова я не знаю.
— А що таке — фраєр?
— Той, у кого є гроші. Хто їх може витрачати на інших. Едуард, наприклад.
— Віллі теж фраєр?
Герда сміється.
— Наполовину. Для Рене.
Я почуваю себе досить-таки безглуздо і тому мовчу.
— Хіба я не правду кажу? — питає Герда.
— Правду? При чому тут правда?
Герда знову сміється.
— Мені здається, що ти справді заплутався. Яка ти ще дитина!
— Якраз у цьому випадку я й хотів би бути дитиною, — кажу я, — інакше…
— Що інакше?
— Інакше… — я замислююсь. Мені й самому не зовсім зрозуміло, що я мав на думці, однак все-таки пробую висловити це: — Інакше я почував би себе напівсутенером.
Тепер Герда вже голосно регоче.
— Для цього тобі ще багато чого бракує, мій хлопчику.