Герда повертає до мене обличчя. Запітнілий кухоль вона тримає в себе на грудях, втішаючись його прохолодою.
— Бідний мій хлопчику, — каже вона, все ще сміючись, з неприємним напівматеринським співчуттям. — Тебе ще не раз обдурюватимуть!
От чорт, думаю я, куди подівся спокій тропічного острога? Тепер я раптом почуваю себе так, наче я голий, і мавпи кидають у мене колючими кактусами. Кому приємно чути, що в майбутньому йому доведеться бути рогоносцем?
— Це ми ще побачимо, — кажу я.
— Ти думаєш, що бути сутенером так просто?
— Не знаю. Однак, безумовно, не дуже почесно.
Герда глузливо пирхає.
— Почесно! Що ти ще вигадаєш? Ми ж говоримо не про солдатів, а про жінок. А для жінок честь дуже нудна, бідний мій хлопчику.
Вона знову ковтає пива. Я дивлюсь, як воно тече їй у рот. Якщо вона ще раз назве мене бідним хлопчиком, я мовчки виллю своє пиво їй на голову, аби показати, що я теж можу поводитись, як сутенер, чи, принаймні, так, як вони, на мою думку, мають поводитись.
— Гарна розмова, — кажу я, — особливо зараз.
Здається, я володію талантом, про який і сам не здогадувався, — смішити інших. Герда знову регоче.
— Розмова, як розмова, — каже вона. — Коли отак лежиш поряд, то все одно, про що розмовляти. Кажеш те, що спадає на думку. Чи тут теж є якісь закони, мій…
Я хапаю пляшку з пивом і чекаю слів «бідний хлопчику», однак у Герди є якесь шосте чуття — вона знову ковтає пива і замовкає.
— Може, не варто саме зараз розмовляти про шуби, сутенерів і рогоносців, — кажу я. — Для таких хвилин є й інші теми.
— Звичайно, — погоджується Герда. — Але ж ми й не розмовляємо про це.
— Про що?
— Про шуби, сутенерів і рогоносців.
— Ні? А про що ж?
Герда знову починає сміятись.
_ Про кохання, солодкий мій. Але так, як про це говорять розумні люди. А ти б чого хотів? Декламувати вірші?
Тяжко ображений, я знову хапаюсь за пляшку. Та не встигаю підняти її, як Герда цілує мене. Губи в неї мокрі від пива, але поцілунок такий міцний і щирий, що я в одну мить знову опиняюсь на тропічному острові. Адже туземки теж п’ють пиво.
— А знаєш, що мені в тобі подобається? — заявляє Герда. — Те, що ти таке старомодне ягня! І де ти тільки навчився всіх оцих дурниць? Ти ставишся до кохання, як студент-корпорант, котрий озброївся шпагою і удає, що він на дуелі, а не на танцях. — Герда тіпається від сміху. — Ох ти ж мій надутий німцю, — ніжно додає вона.
— Це знову образа? — питаю я.
— Ні, просто факт. Тільки ідіоти думають, що бувають нації кращі й гірші.
— А ти не надута німкеня?
— У мене мати чешка: це трохи полегшує мою долю.
Я дивлюсь на голе безтурботне створіння, що лежить
поруч, і раптом у мене виникає бажання мати дві або, принаймні, одну бабусю чешку.
— Любий, — каже Герда. — Кохання не має гідності. Але я боюсь, що ти навіть помочитись не можеш без певного світогляду.
Я беру сигарету і думаю: як жінка може таке казати?
Герда стежить за мною.
— Як жінка може таке казати, правда ж? — посміхається вона.
Я знизую плечима. Вона потягується і підморгує мені. Потім поволі заплющує одне око, а другим пильно дивиться на мене. І під цим поглядом я раптом здаюсь собі якимось провінціальним учителем. Вона каже правду — навіщо завжди до всього тулити принципи? Чом не сприймати все таким, яким воно є? Яке мені діло до Едуарда? Що таке слово? І що таке норкова шуба? І хто кого обдурює? Едуард мене, чи я його, чи Герда нас обох, чи ми обидва Герду, чи ніхто нікого? Із нас трьох тільки Герда щира, а ми — хвальки і базіки, що повторюють банальні фрази.
— Ти думаєш, що з мене ніколи не вийшло б сутенера? — питаю я.
Вона хитає головою.
— Жінки задля тебе не спатимуть з кимось іншим, щоб заробити тобі грошей. Але не журись: найголовніше те, що вони спатимуть з тобою.
Я вже хочу обережно скінчити цю розмову, однак не витримую.
— А Едуард?
— Чого тебе так цікавить Едуард? Я тобі вже все пояснила.
— Що пояснила?
— Що він фраєр. Людина, яка має гроші. В тебе ж їх нема. А мені вони потрібні. Зрозумів?
— Ні.
— Тобі й не треба цього розуміти, любий. І заспокойся — ще нічого не сталося і довго не станеться. Як щось буде, я тобі сама скажу. А ти не роби з цього трагедії. Життя не таке, як тобі здається. Затям собі тільки одне: має рацію завжди той, хто спить з жінкою. Знаєш, чого я хочу?
— Чого?
— Поспати з годинку, а потім приготувати бараняче рагу, покласти в нього часнику, багато часнику…
— А хіба ти зможеш зробити це тут?
Герда показує на стару газову плитку, що стоїть на комоді.
— Якщо треба, то я приготую на ній обід на шість осіб. По-чеському! Так, що тільки здивуєшся! До рагу ми візьмемо внизу бочкового пива. Це не суперечить твоїй ілюзії про кохання? Чи, може, згадка про часник зачіпає ніжні струни твоєї душі?
— Ні,— відповідаю я, відчуваючи себе підкупленим, але разом з тим на серці в мене так легко, як давно вже не було.